Сергій Гнезділов у війську з 2019 року, куди пішов добровільно просто з університету, де вчився на журналіста. Зараз він командир підрозділу аеророзвідки і, окрім воєнних задач, з окопів встигає робити подкаст про армію без цензури і навіть фестиваль «ВиделкаFEST» на рідній Одещині. Про все це ведучі подкасту «Медіуми» Наталя Соколенко та Вадим Міський говорять у новому випуску з Сергієм Гнезділовим, ведучим «++ подкасту» та військовослужбовцем 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади.

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Google Podcasts, Spotify, SoundCloud, MEGOGO Audio, NV Подкасти, YouTube та інших подкастингових платформах.

00:00 «В мене є громадянський обов'язок, але водночас я не відчуваю, що це моє — бути військовим»;

07:50 «Суспільство, яке проживає в мирних містах, не розуміє, про що думає військовий»;

12:25 «Ми маємо повністю мілітаризувати все наше суспільство»;

13:35 «Вся державна комунікація у нас полягає в тому, що все треба заборонити»;

17:20 «Державна пропаганда має будуватися винятково на правді»;

18:25 «Я з самого початку війни не був прихильником грифа "цілком таємно" щодо наших втрат»;

21:55 «"Армія FM" ніхто на фронті не слухає»;

25:42 «Буквально за півтора місяця ми підготували програму фестивалю "ВиделкаFEST"».

«У мене є громадянський обов'язок, але водночас я не відчуваю, що це моє — бути військовим»

Вадим Міський: Сергію, ти пішов у ЗСУ в 19 років у 2019 році, підписав контракт. Уже під час служби розпочалося широкомасштабне вторгнення — і ти залишаєшся у війську, хоча міг би ще вчитися, робити культурні проєкти. Що тебе мотивує?

Сергій Гнезділов: Насправді мене вже нічого не мотивує, тому що мотивації вже як такої не залишилось, але треба розуміти, що людина, яка підписала контракт, із настанням воєнного стану не може просто піти і сказати: я наразі не того віку, тому до побачення, зустріньмося, коли мені буде 27 років.

Я підписав контракт справді у 2019 році. Це сталося під час мого навчання в Національному університеті «Львівська політехніка» за спеціальністю «Журналістика».

Каталізатором рішення піти у ЗСУ стала лекція академіка Ігоря Юхновського, одного зі співавторів Конституції України. Він говорив із нами про змінність поколінь і про те, що кожне покоління має щось зробити для того, щоб Україна продовжувала своє існування. Тоді ми, студенти, почали замислюватися: а що зробити нам, щоб це було дійсно важливим у житті країни, щоб через роки ми згадували це так, як згадували це люди, які були на Майдані або які творили Конституцію. І ми вирішили, що треба міняти людей, які тривалий час перебувають на фронті. Тому не тільки я. Багато молодих хлопців в університетах і не тільки підписували контракт і йшли служити, захищати країну в зоні проведення Операції Об'єднаних сил, як вона тоді називалася.

Наталя Соколенко: Слухаю вас і згадую відомий вислів: «Не питай, що твоя країна зробила для тебе, — спитай, що ти можеш зробити для своєї країни». Ці слова можуть видаватися пафосними, ідеалістичними, комусь смішними, але ви так насправді думаєте і дієте.

Сергій Гнезділов: Насправді я не думаю, що це якось ідеалістично. Я думаю, що саме так і має працювати держава в цілому. Тому що окрім прав, мають бути обов'язки.

І ми, наприклад, обов'язок кожного громадянина сплачувати податки не ставимо чомусь під сумнів. Якщо людина не сплачує податки — сідає у в'язницю або платить величезний штраф. Чому тоді обов'язок захищати свою країну у нас широко мусується, зокрема, законодавцями, навіть піддається сумніву? Це кринж, як каже молодь.

Вадим Міський: Як ти бачиш себе після завершення війни? Тебе приваблює перспектива військової кар'єри?

Сергій Гнезділов: Ні, якби вона мене приваблювала, я давним-давно був офіцером або як мінімум сержантом, але я досі звичайний солдат, навіть не старший солдат.

Я не хочу зростати у військовій службі. В мене є громадянський обов'язок, але водночас я не відчуваю, що це моє — бути військовим. Зараз я командир аеророзвідки одного з підрозділів, але вважаю, що здобуття якогось звання мене, напевно, залишить в армії. Поки я чітко не знаю, чим буду займатися… Зараз я в процесі написання книги. Є також успішний проєкт — «++ подкаст», дуже радий, що він виходить. Можливо, займатимуся журналістикою.

«Суспільство, яке проживає в мирних містах, не розуміє, про що думає військовий»

Наталя Соколенко: Ідея «++ подкасту» — розмови військового з військовими. Ви її десь піддивилися чи це ваш креатив?

Сергій Гнезділов: Насправді це не тільки мій креатив. Це тема, яка довгий час мусувалася серед військових — людей, які прийшли з цивільного життя під час повномасштабного вторгнення. Котрі розуміли, що суспільство, яке проживає в мирних містах, не розуміє, про що думає військовий. І оцей міст комунікації дуже необхідний. Ця ідея просто жила. Аж поки головна редакторка hromadske Христина Коціра написала: «Сергію, спробуймо щось запустити!» І ми почали думати над тим, як утілити цей проєкт в життя. І от уже пів року він існує.

Наталя Соколенко: А як військове керівництво до цього ставиться?

Сергій Гнезділов: Військове керівництво просто заплющує на це очі, я думаю.

Якісь потуги заборонити в цілому цей проєкт були. Але, можливо, через зміну в верхах це не дійшло до певних кабінетів, щоб офіційно там заборонити «++ подкаст» і подібні проєкти. З'явилося ще три подібні проєкти.

Наталя Соколенко: Як ви виробляєте подкаст?

Сергій Гнезділов: Почнемо з того, що команда hromadske — це професіонали, запис подкасту відбувається на професійне, звісно, обладнання. Більшість випусків ми знімаємо в прифронтових містах, куди виїжджає команда. Ми домовляємося про якусь «заброшку» або якесь місце, готуємо сцену, встановлюємо техніку — від чотирьох до семи камер. І за день ми знімаємо від 4 до 5 випусків подкасту, щоб, наприклад, я раз вибрався. І так на три місяці в нас є контент. Я шукаю героїв здебільшого сам. Усе інше робить команда hromadske, за що я їм дійсно дуже вдячний.

«Ми маємо абсолютно мілітаризувати повністю все наше суспільство»

Наталя Соколенко: Яка мета у подкасту? Для чого ви його робите?

Сергій Гнезділов: Перша мета — це розповісти цивільним, що військові — це такі самі цивільні, це не якісь потойбічні дядьки у формі. А друга мета — це мілітаризація суспільства. Мені дуже сумно, що я цим займаюсь або займаються ще військові колеги, бо цим має займатися держава на всіх найвищих державних рівнях. Ми маємо повністю мілітаризувати все наше суспільство. Ця мілітаризація має відбуватися настільки широкомасштабно, щоб іншої думки в нас і не було, в принципі. І це право на зброю зокрема. Ми маємо стати Техасом. Уся країна має бути Техасом. Така моя думка.

«Вся державна комунікація у нас полягає в тому, що все треба заборонити»

Вадим Міський: Ти зачепив дуже делікатне питання державних комунікацій в умовах війни саме на військову тематику. Наприклад у період, коли комунікації в Міністерстві оборони очолювала Ганна Маляр, медійники часто критикували підходи до організації цих комунікацій. І не лише. Безліч питань є, починаючи від наповнення марафону «Єдині новини», завершуючи допусками журналістів на фронт. Скажи, як тобі як військовому, який перебуває на «передку», бачаться державні комунікації з воєнної тематики?

Сергій Гнезділов: Якщо ми говоримо про Ганну Маляр, то взагалі назвати цю людину комунікаційницею в мене не повертається язик, тому що це людина, яка дуже сильно нашкодила війську в цілому. Вона, наприклад, під час звільнення нашими військами Андріївки проспойлерила це на телебаченні о 9-й ранку, коли звільнення мало відбуватися там о 2-й годині дня. Людина вийшла в «Єдиний марафон» і сказала, що наші звільнили Андріївку, а наші ще її штурмувати не починали. І через це Росія була проінформована щодо наших планів. Ми звільнили Андріївку, але точно більшою кров'ю, ніж якби ворога не попередили. Вона займалася намаганням заборонити абсолютно все. Була певна частина журналістів, які мали допуск всюди, навіть у бункер Зеленського — про що ми нещодавно всі дізналися. Всі інші журналісти були такими неугодними «рєбятішками», які бігали, знімали, десь щось просили у військових пустити.

Вся державна комунікація, на жаль, у нас полягає в тому, що все треба заборонити. В час, коли у нас є тікток, є інстаграм, фейсбук та інші соціальні мережі, заборонити інформацію неможливо. Можливо її тільки підредагувати трішки або встановити певний договір із військовослужбовцями, щоб, наприклад, пресофіцер ваші відео продивлявся, ви будете їх публікувати, розповідати, але якось комунікувати це.

Наприклад, у моїй бригаді немає жорстких заборон на користування тіктоком, фейсбуком і іншими медіа. Пресофіцер перед публікацією відео каже: «Оце ок»; «А тут горизонт "палить" місце, де ви перебуваєте, тому оце краще не викладати, бо це в першу чергу ваше безпекове питання». І комунікація — вона від слова «комунікувати». Не можна заборони назвати комунікацією. Треба зрозуміти, що комунікація — це коли всі рівні, і комунікація — відбувається.

Наталя Соколенко: Якщо у вашій бригаді є така практика чудової взаємодії, співпраці з пресофіцерами, чому, як ви думаєте, вона не поширюється на інші бригади?

Сергій Гнезділов: Я думаю, якщо в бригаді нормальний пресофіцер, то це явище буде і в тій бригаді. Я впевнений, що це не тільки в моїй бригаді, тому що це неофіційна така позиція, наприклад, усієї пресслужби Збройних Сил України. Але я впевнений, що, наприклад, у тій же самій 47-й бригаді та інших бригадах, які доволі медійні, в яких є люди, які блогерять або сидять у тіктоці, ця практика теж впроваджена і працює.

«Державна пропаганда має будуватися винятково на правді»

Наталя Соколенко: Для чого потрібні нормальні, я б так сказала, якщо я вас правильно зрозуміла, інтенсивні комунікації між військом і суспільством, між військовими і військовими, зрештою, про що йдеться і у вашому подкасті?

Сергій Гнезділов: По-перше, деякі плутають державну пропаганду з комунікацією. Я не кажу, що державної пропаганди не може бути. Я кажу про те, що державна пропаганда має будуватися винятково на правді. Наведу приклад. У нас за два роки повномасштабного вторгнення ніколи не афішували наші втрати. Виходить президент нещодавно і каже, що 31 тисяча українських військових загинула в російсько-українській війні. Суспільство пішло себе накручувати, що їх обманули, обдурили і всяке таке інше.

«Я з самого початку війни не був прихильником грифа "Цілком таємно" щодо наших втрат»

Вадим Міський: Як ти думаєш, чому сталося, що це могли сприйняти за занижену цифру?

Сергій Гнезділов: Бо лідери суспільної думки, а не державні органи, говорили повсякчас, що все дуже жахливо, що у нас така війна, якої не було з часів Другої світової. А в часи Другої світової війни загинули мільйони людей. І тут виходить президент, називає реальну цифру втрат — 31 тисяча військовослужбовців, це наші безповоротні втрати без урахування зниклих безвісти (приблизно 18 тисяч осіб), без людей у полоні, без санітарних втрат. Це суто українські військовослужбовці, які загинули й поховані на нашій території, тобто офіційно підтверджені наші втрати.

Наталя Соколенко: Тобто ви як військовий вважаєте цю цифру релевантною?

Сергій Гнезділов: Десь пів року тому я був в одній із груп, де народні депутати обговорювали законопроєкт про мобілізацію. Тоді це була ініціатива щодо комунікації з військовими, яким вони бачать цей законопроєкт. Тоді деякі законодавці опублікували в цій групі приблизні цифри наших втрат, які їм надав Генеральний штаб. І я розумію, що це правдиві цифри. Ми маємо розуміти, що півтори тисячі українських військовослужбовців — це бригада. Тобто 31 тисяча людей — це дуже велика цифра. Це просто величезна цифра. Тому проблема в якісній комунікації. Якщо ви виходите і комунікуєте якусь проблему, треба вже її комунікувати до кінця. Я з самого початку війни не був прихильником грифа «цілком таємно» щодо наших втрат, проти рішення не публікувати ці дані до кінця війни. Треба одразу наголошувати на тому, що от сьогодні в нас загинуло, наприклад, 900 військовослужбовців.

Наталя Соколенко: Як це було під час АТО і ООС?

Сергій Гнезділов: Так. Нам треба було з самого початку казати, що сьогодні тяжкий день, і сьогодні в нас загинула така-то кількість військовослужбовців, і ми маємо втрати. І це дійсно мав бути поіменний список. Чому ми маємо приховувати цифру? Чому ми маємо взагалі щось приховувати від свого народу?

«"Армія FM" ніхто на фронті не слухає»

Наталя Соколенко: Я хотіла б ще про зворотний напрямок комунікації поговорити. А в який спосіб отримують інформацію про те, чим живе народ України, українська держава та й узагалі світ? Як налагоджені ці канали інформування?

Сергій Гнезділов: Це друзі, знайомі, родина й медіа.

Наталя Соколенко: А військова газета, «Армія FM»?

Сергій Гнезділов: «Армія FM», звісно ж, ніхто на фронті не слухає.

Наталя Соколенко: Чому?

Сергій Гнезділов: Якщо в тебе є інтернет, — ти можеш, наприклад, на телефоні послухати FM, ти можеш водночас подивитись ютубчик, то ти дивишся ютубчик.

Вадим Міський: Для «Армія FM» частоти по всій країні виділяють. Зокрема, аргументація була, що люди у військових частинах будуть слухати, на «передку» також будуть слухати. Ти вважаєш це, радше, нереальним сценарієм?

Сергій Гнезділов: Я вважаю це нереальним сценарієм, бо я дуже часто перебуваю в цих бліндажах і розумію, що якщо боєць взяв у руки телефон, то він точно не буде слухати якусь там дуже серйозну передачу по «Армія FM», а дивитиметься за своїми уподобаннями — це ж військові зі своїми інтересами.

Наталя Соколенко: А які цифрові інструменти могли б бути? Якщо ви кажете, що «Армія FM» не є таким інструментом?

Сергій Гнезділов: Є сторінка бригади — там новини бригади викладають. Знову ж таки, існувало військове телебачення (ВТБ) всі ці роки. Дякуємо Ганні Маляр, воно більше не існує. ВТБ знищили. І запустили… я б назвав це пародією на військове телебачення — це купа витрачених в нікуди грошей. Зробили військовий телеканал «Армія ТБ». Але проблема в тому, що цей телеканал виконує функції військового телебачення, яке існувало всі ці роки. Це була набагато менша команда, набагато більші показники переглядів. А зараз це просто телеканал, який показує те, що знімало ВТБ за минулі роки. Питання в тому, чи дійсно потрібно було вступати в конфлікт навіть із європейським законодавством, до якого ми рухаємося, і засновувати ще один державний телеканал.

Вадим Міський: Коли, по суті, це існувало у форматі продакшну і цей формат був непоганим. 

«Буквально за півтора місяця ми підготували програму фестивалю ВиделкаFEST»

Вадим Міський: У нас ще одна запланована тема розмови. Ти буквально з бойових позицій організував торік фестиваль «ВиделкаFEST» — літературно-кіно-музичний фестиваль. Звідки взагалі ідея взялася — зробити культурно-мистецький проєкт в умовах повномасштабної війни? Та ще й коли ти перебуваєш на передовій, а фестиваль відбувається на Одещині.

Сергій Гнезділов: Ідея фестивалю народилася давно і жила там зі мною певний час. Фестиваль — це дуже масштабна робота, і організувати триденний фестиваль, особливо культури, це дуже важко. Я думав, можливо, колись щось зробимо, але потім. І тут відбувається вже повномасштабне вторгнення. Я сиджу на Бахмутщині й розумію, що в будь-який момент мене може не стати, а перед цим гине якраз моя подруга — Вікторія Амеліна, яка зробила Нью-Йоркський книжковий фестиваль у селі Нью-Йорк на Донеччині. Вікторія приїхала до мене, зробила інтерв’ю — і за годину після повернення потрапила під смертельний ракетний обстріл у Краматорську. Це був серйозний тригер, тому що я побачив, наскільки людське життя... сьогодні є, а завтра немає. І тоді дуже швидко цей фестиваль було підготовлено, буквально за півтора місяця ми підготували програму. 

Чому на Одещині? Бо я звідти родом — із Вилкового, з української Венеції. З регіону України, де Україна була номінальною. Єдине, що пов'язувало на той час нас з Україною — це герб на школі чи прапор біля входу. І на цьому все. 

Це була десь третя ніч, відколи я вирішив робити цей фестиваль. Зробив чат у телеграмі, додав туди своїх найкращих друзів і написав: «Хлопці, влітку їдемо у Вилкове з фестивалем». Зранку прокидаюся, а в чаті відповідають: «Сергію, ти що, пиячив учора? Який фестиваль, яке Вилкове? Там "шахеди" кожен день вибухають, там "зерновий коридор" поблизу. Там острів Зміїний, який обстрілюють!» Півтора місяця я жив в такому стані, коли мені було дуже класно, тому що ти це готуєш. Водночас там війна, і це якось тебе від війни трішки відволікає, це якось вселяє в тебе надію. Фестиваль відбувся, приїхало багато митців, українських письменників, режисерів, музичних гуртів. Фестиваль — це про постійність, тому цього літа ми теж готуємо «ВиделкаFEST».

Нагадаємо, в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Лєною Чиченіною про враження від коментування церемонії вручення «Оскара та значення отриманої нагороди для України, Даркою Гірною про те, як виробляти та фінансувати історичний контент в Україні, Галою Котовою про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення, Олександрою Гондюл про те, як принципи гейміфікації в медіа впливають на аудиторію та залучення читачів, Володимиром Шейком про війну української та російської культур на музичних сценах Європи, Олександром Педаном про співпрацю з Суспільним, новий проєкт замість «УніверCheck» та інші ідеї pedan|buro, Світланою Остапою про проблеми, з якими зіткнулася українська журналістика у 2023 році, чого досяг і що планує Суспільний мовник, посилення державного мовлення, проблеми з допуском на фронт та прогнози на 2024 рік, Анною Тульєвою про організацію та залаштункові історії фіналу Нацвідбору на «Дитяче Євробачення — 2023», Дмитром Хоркіним про те, як вплинула війна на розвиток радіо в Україні, Юлією Шелудько про назву Радіодиктанту-2023 та виклики, пов’язані з перенесенням дати, Вікторією Мурованою про «моркву в шоколаді» як принцип виготовлення контенту для дітей.

Також рекомендуємо: Подкаст «Детектор медіа говорить», у якому ми начитуємо найцікавіші статті та рецензії, що виходять на сторінках нашої групи онлайн-видань. Якщо у вас не вистачає часу на читання, ви можете просто слухати нашу аудіоверсію. Підписуйтеся на подкаст та отримуйте доступ до найцікавіших матеріалів «Детектора медіа» у зручному для вас форматі.

Нагадаємо, в перші дні повномасштабного вторгнення програмний директор ГО «Детектор медіа» Вадим Міський запустив подкаст «Русскій фейк…» зі спростуваннями проявів ворожої дезінформації. Завдяки «Українському радіо» передача доступна на окупованих територіях. Одна зі слухачок, яка пережила піврічну російську окупацію неподалік Херсона, розповіла, як ця радіопрограма допомогла їй та односельцям «зберегти зв'язок з реальністю» в умовах повної відсутності інших українських медіа. Восени 2022 року подкаст здобув аудіопремію «Слушно» в номінації «Найкраще журналістське розслідування» за вибором аудиторії.

Колаж: «Детектор медіа»