Із випусків «Шустер live» та (меншою мірою) «Великої політики» 23 квітня можна було б зробити висновок, що в український ефір повертається жанр політичного ток-шоу в нормальному, а не піарному «навколовиборчому», вигляді.  Можна було б, якби не стійке відчуття, що це - лебедина пісня цього жанру. І вже в наступному телесезоні розкіш вибору між першими особами держави чи лідерами опозиції, що виступають у прямому ефірі, в форматі відкритої дискусії, буде нам недоступна. Особливо у випадках, коли, як зараз, владі дуже хочеться приховати, загладити наявність у половини громадян країни іншої думки, категоричного неприйняття її дій. «Єдиномисліє» у ЗМІ часів Кучми, якого так бракувало деяким любителям «стабільності», знову стає актуальним.

Юлія Тимошенко, отримавши на минулому тижні відмову від Євгена Кисельова, таки потрапила в ефір - до Савіка Шустера. Попередньо анонсувавши, що «Шустер live» скоро закриють із політичних причин (вона ще раз повторила це в ефірі, викликавши мляві заперечення у Савіка). Подібні прогнози лунають уже досить давно, хоча йдеться не лише про політичні, але й про комерційні мотиви - «Шустер livе» не виправдовує покладених на нього рейтингових сподівань ТРК «Україна», перш за все стосовно щоденних випусків.  «Дембельським акордом» назвало поінформоване джерело вашого автора те, що відбувається останнім часом в ефірі шоу Савіка Шустера, і поява в ньому лідера опозиції цілком доповнює цю картину. До честі Юлії Володимирівни, вона перестала наполягати на «сольному» форматі виступу. У студії їй протистояли серйозні опоненти - міністр закордонних справ Костянтин Грищенко, народні депутати Інна Богословська та Михайло Чечетов, секретар Ради національної безпеки і оборони Раїса Богатирьова та інші. Саме з виступу Грищенка, - а не «головної героїні», - розпочалася програма. Темою обговорення були, природно, харківські домовленості українського та російського президентів. Формулювання ж теми - «Скільки коштує незалежність?» - недвозначно свідчить про те, що обговорювати її збирались у більш ніж проблемному ключі.

Якщо, разом із багатьма критиками, вважати скандали у студії пріоритетом шустерівського формату, слід визнати: цього разу все вдалося. Щойно Тимошенко ввійшла у студію, вона зчепилась у досить жорсткій полеміці з Костянтином Грищенком. Це була стратегічна помилка лідера опозиції - замість критичного нападу на домовленості Януковича, вона розпочала з оборони своїх власних газових контрактів, і надалі радше захищалася, ніж атакувала. Під час її виступу опоненти не приховували іронічних і задоволених усмішок; їхню реакцію у своєму звичному дусі сформулювала Інна Богословська, зауваживши, що Тимошенко «не зовсім дружить з головою», тож і дискутувати з нею немає сенсу (щоправда, відразу після цього вибухнувши звинуваченнями на її адресу). Сама Тимошенко теж не раз послугувалась «аргументами» на кшталт «я навіть не хочу це коментувати», «я не хочу відповідати на ці дурниці». Хоча твердження про підписання керівником «Нафтогазу» Олегом Дубиною чистих аркушів із печатками, озвучене прем'єр-міністром України Миколою Азаровом, видається досить поважним, щоби заслуговувати на серйозне й обґрунтоване спростування (або підтвердження). У підсумку ж ми маємо той факт, що навіть у програмі за участю самої Тимошенко тезу, що першопричиною підписання  харківської угоди були «кабальні угоди» Тимошенко у 2009 році, так і не було чітко спростовано.

Тимошенко було важко: у студії в неї майже не було союзників, адже навіть присутні члени опозиційних фракцій та сил (Ксенія Ляпіна, Богдан Соколовський, Давид Жванія, Володимир Огризко) не належали до числа її прибічників. Підтримувати екс-прем'єра намагалися хіба що Микола Катеринчук та Ірина Геращенко.  Юлії Володимирівні не завжди вдавалося тримати себе в руках, часом виривалися сумнівні сентенції на кшталт: «...чому такий дуже відомий місцевий політик, регіонал, Сергій Живодуєв, - Живодьоров, да? - увєряєт, що "вопросами такого хозяйства должны также и заниматься, а пенсионеры и у кого нет денег пусть идут, подметают улицы, работают уборщицами и платять тарифы". Скажитє, це ето што?», чи ж занадто пафосні - «не продаються мати, батько, країна, не продається Батьківщина!»... Чіткої, послідовної системи аргументації своєї позиції в її виступі не простежувалося - вона кидалася від домашніх заготовок до емоційного заперечення слів опонентів. Її промова могла стати палким закликом до дії, до акцій протесту і громадянської непокори проти зраджених національних інтересів, а натомість стала невпорядкованим бурмотінням відставного урядовця, незадоволеного тим, що вже не може видавати розпорядження. Словом, це був не найвдаліший виступ Юлії Володимирівни, і перервати її участь у програмі на середині ефіру було правильним рішенням.

Та навіть після відходу Тимошенко на її адресу сипалися дошкульні удари. «Жаль, что главная популистка всех времен и народов сбежала», - розпочав своє пряме включення кримський комуніст Леонід Грач. «Она не сбежала, она ушла», - заперечив Савік Шустер. «Сбежала, сбежала! Она знала, что я ей кое-что скажу и пошлю ее в Кипр, где есть база англичан, и есть прекрасный курорт, и в том числе оффшорные зоны...», - Грач нескромно приписував собі зникнення Тимошенко з ефіру. Аргументацію пана Грача, втім, інакше як популізмом назвати неможливо: «все русофобы и проамерикански настроенные должны знать, Крым и Черноморский флот неразделимы, харьковские договоренности верны, потому что они верны».

Виступ Раїси Богатирьової за рівнем потенційної переконливості був на голову вищий за плутані філіппіки Тимошенко: секретар РНБОУ зосередилася на тому, щоби викласти не емоційні, а саме раціональні аргументи влади, що спонукали до підписання харківських угод, а також намагалась обґрунтувати законність таких дій президента. Для телеглядачів, що дотепер не мали визначеної думки щодо президентських домовленостей, ці аргументи могли звучати переконливо. Звісно, з багатьма тезами в її виступі можна було сперечатись, але серед присутніх у студії на той момент не залишилось опозиціонерів, рівних Богатирьовій статусом і «калібром». Спроби ж Анатолія Гриценка опонувати Богатирьовій Савік Шустер перервав не надто вчасним і доречним включенням із репетиції «зірок Бродвея», яке зламало логіку дискусії. Потім Гриценко повернувся до цієї теми й навів достатньо вагомі аргументи, однак початковий імпульс було втрачено; до того ж, виступ опозиціонера розпочався після опівночі, коли більшість телеглядачів повкладалися спати. Насамкінець, коли всі  наявні у диспутантів аргументи було висловлено, розпочався звичний фарс із взаємними звинуваченнями, з-поміж яких виділявся шедевр комуніста Євгена Царькова - він закинув Володимиру Огризку, що той, мовляв, російською мовою просив у магазині ковбасу. Тему ковбаси вдячно підхопив регіонал Михайло Чечетов... Результати прикінцевого голосування аудиторії, втім, засвідчили перерозподіл думок у бік, критичний до харківських домовленостей. Хоча це скоріше всупереч, ніж завдяки застосуванню пропагандистських талантів опозиції.

Звісно, за теперішніх умов, коли новини розповідають про харківські домовленості як про довгоочікувану подію й навіть не заїкаються про їхню сумнівну конституційність, запросити на кількагодинний ефір для обговорення цієї теми опозиціонерів, у тому числі й лідера найбільшої опозиційної політичної сили - це сміливо, це вже сам по собі вчинок. Однак, на жаль, справжньою темою програми було не те, що відбулось у Харкові, не значення і можливі наслідки українсько-російських домовленостей, а лише те, що політики вважають за потрібне повідомити з цього приводу «електоратові». Окрім «експерта з фінансів» Кирила Дмитрієва, який за стилем і змістом висловлювань більше нагадує постпреда Російської Федерації в «Савік Шустер студії», експертів, здатних проаналізувати втрати і набутки України за харківською угодою, в ефірі не було. Від підсумкового п'ятничного ток-шоу хотілось би сподіватись аналізу якщо не на рівні фундаментального розбору «Дзеркала тижня» чи матеріалу Дмитра Литвина в газете «Левый берег», то хоча б на рівні найпростішої системи аргументів «за» і «проти», викладених не емоційно, а доступно і раціонально. Та, на жаль, рівень і стиль дискусії у студії «Шустер livе» створював у глядачів враження, що питання продовження оренди Севастополя на три десятиліття - це так само проблема, яка стосується тільки політиків і є предметом їхнього взаємного поборювання.  

Газово-флотській темі було присвячено лише першу частину програми «Велика політика з Євгенієм Кисельовим». Аналітичний коментар під рубрикою «Глас народу» на початку випуску справив неоднозначне враження: говорячи про підсумки перших 50 днів Януковича, ведучий раптом засипав президента компліментами з приводу його нечуваної працьовитості, після чого підкреслено скептично відгукнувся про протести опозиції (це ще не про харківські угоди, а «взагалі»). Головна теза матеріалу, втім, була досить невтішною для влади: на думку Кисельова, Януковичу і його команді найбільше загрожує розчарування пересічних виборців, яке може наступити протягом лічених місяців. Таким чином, із аналітики випливає: Янукович тяжко працює, але йому  може не вдатися збороти бідність, корупцію, беззаконня та інші хвороби українського суспільства. Хоча те, що вечірні чування президента на Банковій присвячені саме боротьбі за народне благо, а не, наприклад, розподілу посад та підрахунку потенційних прибутків, аж ніяк не очевидний факт.

Щойно Кисельов перейшов до теми харківських домовленостей, як удався до очевидної маніпуляції: і в його коментарі, і в спеціально підготовленому сюжеті конструктивним намірам влади протиставляється незадоволення навіть не просто опозиції, а «попередників чинної влади». Така постановка питання, м'яко кажучи, спотворює реальну ситуацію - в суспільстві обурення й незадоволення рішенням залишити Чорноморський флот Росії в Криму до 2042 року виникає аж ніяк не за ознакою належності до партій «Батьківщина» чи «Наша Україна».

«Відповідачем» за темою став прем'єр-міністр Микола Азаров. Уже на першій хвилині його понесло - спочатку Микола Янович назвав опозицію «так званою» та «іграшковою» (до аналогічного прийому під час виборчої кампанії 2004 року вдавався Янукович, заперечуючи право Ющенка і Тимошенко вважатися опозицією, бо вони, мовляв, були раніше у владі), а потім заговорив про «кабальну формулу визначення ціни на газ», яку «вдалося переглянути» - хоча насправді, як відомо, формула залишилася незмінною, й вартість газу, на який Медведєв пообіцяв надати знижку, розраховуватиметься саме за нею (якщо, звісно, від нас нічого не приховують).

Азаров побудував свій виступ розважливо: почав говорити про газ і говорив про нього - себто про загрози, яких удалося уникнути, та переваги, які надає нова ціна, - так довго, як тільки можна було. Підкреслення другорядності питання флоту в порівнянні з газовим є досить логічною технологією для влади; при цьому Азаров, як і його колеги, охоче перекладає вину за те, що така ситуація склалася, на попередників, які 5 років тому відмовилися від ціни 49 доларів за тисячу кубометрів. Азаров робив це не надто вишукано, занадто зациклюючись на критиці опозиції і відкритим текстом заявивши: «Все разглагольствования о Черноморском флоте на фоне колоссальных экономических проблем страны - пигмейство». І пізніше, коли журналістка Ганна Цуканова процитувала «бабусю з Луганської області», яка вважає, що влада розпродує країну шамтками, Азаров відмовив бабусі в праві робити самостійні висновки: бабуся, мовляв, «повторила те, що чує від Тимошенко». Та ще й пригрозив журналістці, що їй має стати соромно за запитання, яке поставила. Катерину ж Горчинську, редактора газети Kyiv Post, запитав, чи вміє вона читати... Що ж, хамство можновладців для українських журналістів не новина. Іронічну усмішку ведучого викликала теза Азарова, що Україна, мовляв, «готова продати трубу, але вона нікому не потрібна» - після чого прем'єр, схаменувшись, швиденько додав «звичайно, ми її нікому не збираємось продавати».

На відміну від переваг дешевого газу, виправдання перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі до 2042 року давалося Азарову нелегко - аж ведучому довелося прийти гостеві на допомогу, підкидаючи йому аргумент: мовляв, ЧФ не втручався  у внутрішньополітичні справи України у 2004-му, не намагався відвоювати Затуліна, якого не пускали в Україну... У підсумку головним аргументом Азарова залишилося порівняння з Польщею, яка не проти розміщення на своїй території американських баз. Від усіх аргументів опонентів - не лише опозиції, але й частини суспільства, що не сприймає продовження угоди з Росією, - Азаров зневажливо відмахувався. На запитання оглядача «Зеркала недели» Сергія Рахманіна, яке стосувалося кулуарного режиму підготовки угоди,  Микола Янович відповів у тому ж дусі - мовляв, резонансна ця подія «серед Тимошенко, серед кількох десятків політиканів... привід нагадати про себе...», і пояснив, що насправді нічого не відбулося, бо флот «був, є і буде». На тому свій виступ завершивши.

Якщо сприймати присутність Азарова в ефірі «Інтера» й Тимошенко в ефірі «України» як своєрідний баланс, слід визнати, що прем'єр обрав значно більш виграшну тактику, та й умови його виступу - формат «політик + ведучий + обрані журналісти» - були значно вигідніші, аніж у Тимошенко, яка мусила дискутувати з агресивними опонентами. У цілому ж загальна претензія до цього ефіру та сама, що й до програми Шустера - жодного аналізу, саме політиканство.

Другу частину програми можна вважати промо-ефіром номінального власника «Інтера», голови Служби безпеки України Валерія Хорошковського, який був героєм програми разом із Міністром юстиції Олександром Лавриновичем. Темою розмови стала боротьба з корупцією; фактично ж пан Хорошковський отримав можливість відзвітуватися про те, як ефективно почала працювати під його керівництвом СБУ. У певний момент Катерина Горчинська поставила Хорошковському запитання про те, чи впливає він на редакційну політику шоу «Велика політика»; Хорошковський і Кисельов почали хором запевняти, що навіть не бачаться. Голова СБУ пообіцяв, що зустрінеться з кожним журналістом чи редактором, який стверджуватиме, що він (Хорошковський) впливає на програму... Цікаво, чи зустріч має відбутися в СБУ :)

Першим емоційним піком цієї частини програми стало запитання головного редактора WeeklyUA Олександра Дубинського про те, чи перевірила СБУ заяви Тимошенко та Юрія Луценка щодо виведення капіталів із банку «Надра» Дмитром Фірташем, і якщо ця інформація не підтвердилася, то чи буде порушено кримінальні справи проти наклепників. Було видно, як на мить Хорошковський розгубився, після чого сказав, що звинувачення на адресу Фірташа були брехнею, але проти таких серйозних політичних постатей порушувати кримінальні справи недоречно. Надто ж щодо заяв, сказаних «в емоційному пориві», і зважаючи на те, що такі кримінальні справи можуть бути «іміджевими плюсами» для цих політиків. Що ж, турбота голови СБУ про те, щоб опозиція не отримала ніяких іміджевих плюсів, зворушує, особливо ж у співставленні зі словами Лавриновича, який із гордістю говорив про справедливе покарання «наклепникові» Борису Пенчуку. Поза тим, Хорошковський почувався впевнено, і навіть на порівняно незручні запитання - наприклад, запитання Сергія Рахманіна про те, звідки беруться дорогі годинники у рядових співробітників СБУ, відповів жартом: «З крамниці». Разом із Лавриновичем Хорошковський майстерно «з'їхав» з теми купівлі депутатів-перебіжчиків для поповнення коаліції, а насамкінець запевнив усіх у тому, що всі правоохоронці наполегливо працюють над усуненням незручностей, які виникають унаслідок перекриття Києва під час проїзду президентського кортежу.

Що ж, якщо програма Шустера являє собою нехай недосконалий, але все ж порівняно демократичний формат ток-шоу, який, боюся, відходить у минуле разом із іншими громадянськими свободами, то програма Кисельова все більше починає уособлювати те, що називатиметься «політичними ток-шоу» в майбутньому, коли місце Шустера на «Україні», ймовірно, займе маріонетковий ведучий Андрій Данилевич. Троє представників влади, імітація жорстких запитань ведучого, поки що непоганий, - але це в будь-яку мить можна відрегулювати, пославшись на святе право автора програми, - склад журналістів, які, однак, мають нагоду поставити лише одне питання і вже не отримують мікрофон удруге, якщо на їхнє питання не було дано відповіді. У момент, коли вся країна гаряче дискутує про ухвалені в Харкові домовленості, які можуть змінити долю України, найбільшій телеаудиторії не дали вислухати тих, хто має думку, відмінну від позиції влади: чи то представників опозиції, чи громадських діячів, чи «моральних авторитетів»; про експертів вже й говорити якось смішно...

Утім, завдяки штучному скандалу навколо відмови Юлії Тимошенко брати участь у програмі «Точка зору» на Першому національному, почути думку хоч якихось експертів в телеефірі нам усе ж удалося. Сама історія з запрошенням та анонсуванням участі Тимошенко в ефірі з Ганною Герман справді скидається на провокацію, адже ті, хто робив таке запрошення, мали чудово знати, що екс-прем'єр на одному ефірному гектарі не з'явиться з пані Герман. І не лише через різницю статусів, а й через те, що пані Герман використовує кожну нагоду очного спілкування з Тимошенко в ефірі для скандального переходу на особистості. Прикро, що нове керівництво Першого каналу дає втягнути себе в подібні афери, а пан Громницький робить вигляд, що не розуміє причин, із яких Тимошенко відмовилася.

Замість Тимошенко і Герман в ефірі опинилися Володимир Фесенко й Андрій Єрмолаєв, якого ведучий коректно представив не як експерта, а як керівника Національного інституту стратегічних досліджень (сиріч члена команди президента). Не дивно, що пан Єрмолаєв захищав дії влади з підписання харківських угод і знаходив їм виправдання, послуговуючись приблизно тими ж аргументами, які ми чули в п'ятничних ток-шоу від Миколи Азарова та Раїси Богатирьової. Пан Фесенко намагався бути безстороннім і критичним, зробивши кілька важливих зауважень - зокрема, щодо збереження «тимошенківської» формули розрахунку ціни на газ.  Хоча й він також вважає, що особливих загроз перебування російського флоту в Україні не несе. «Позитивчик» дещо збалансував Богдан Соколовський із команди Віктора Ющенка, який пафосно розкритикував домовленості Януковича, і Микола Сунгуровський, військовий експерт центру імені Разумкова, який критикував їх професійно (але, на жаль, мав зовсім небагато часу). Ведучий навмисно скеровував розмову в економічному, а не політичному руслі, роблячи наголос на економічних здобутках і відвертаючи увагу від політичних, точніше, геополітичних утрат. Соціальна ситуація в Криму, вплив базованого в Севастополі флоту на місцеву політику, військові загрози, пов'язані з перебуванням на території України військ держави-агресора, та інші гострі питання сам ведучий не ставив, а якщо вони навіть побіжно виникали під час дискусії, то   обговорювались у розслаблено-фоновому режимі: нічого, мовляв, страшного, серйозного, флот не має стратегічної ваги, Росія й без того гегемон у регіоні, тож нема чого рипатися. Формулюючи запитання «хто виграв?», Громницький не запитував «а хто ж програв?». Політичні ж аспекти теми стосувалися переважно сьогоденної реакції опозиції, але не можливих втрат держави в перспективі. Квінтесенцією небезсторонності ведучого можна вважати твердження: аналітики (?!) схвалюють харківські угоди. В усякому разі, подякуймо Юрію Громницькому, що хоч когось із аналітиків, нехай і не завжди незаангажованих, можемо бачити в ефірі, а не лише чути в довільному анонімному переказі.

Страх публічності, який найбільше відрізняє цю владу від попередньої (тій, звісно, публічність також не завжди вдавалась, і не в тому вигляді, в якому вона потрібна суспільству), стає воістину деструктивним чинником для політичного телебачення. Сьогодні на запитання «чому ви тримали в таємниці готовність продовжити угоду про перебування ЧФ у Криму?» представники влади - Коновалюк, Богатирьова, Азаров - відповідають: а ми не тримали, ми провели засідання уряду, засідання РНБОУ, все було обговорено, і з суспільством також, а якщо ви цього не знали й не чули, то це ваші проблеми - будьте уважніші. Завтра, коли ми запитаємо в них, куди ділась із телеефірів будь-яка інша думка, окрім думки влади, вони з легкістю скажуть те саме.

Фото - kefir.in.ua