Микола Рябчук: Я за те, щоб уникати медіасистеми, яка деградує до такого ступеня

6 Серпня 2009
74683
6 Серпня 2009
09:03

Микола Рябчук: Я за те, щоб уникати медіасистеми, яка деградує до такого ступеня

74683
Совєтизованість українських медіа, двомовність по-європейськи, літературна критика,публіцистика та багато іншого - в розмові з Миколою Рябчуком.
Микола Рябчук: Я за те, щоб уникати медіасистеми, яка деградує до такого ступеня

Микола Рябчук - один із найцікавіших сучасних українських публіцистів, автор палких описів посткомуністичної сучасності та викривач звичаїв політичної квазіеліти. Голос Рябчука чути на Заході: він часто друкується та викладає у США, Канаді, Польщі. Його есеї останніми роками регулярно друкуються в «Газеті по-українськи», а інколи і в інших виданнях - «Критиці», «Українській правді», «Детектор медіа». Саме під назвою опублікованої на сайті ТК у 2005 році статті «Улюблений пістолет пані Сімпсон» у київському видавництві «К.І.С.» нещодавно вийшла збірка есеїв Миколи Рябчука, написаних після помаранчевої перемоги. У цих текстах автор досліджує стратегії 2005-2009 років, які втілювалися в життя суспільством, владними інститутами та мас-медіа. Як зрозуміло з підзаголовку збірки - «Хроніка помаранчевої поразки», - погляд на те, що відбувалося в країні, Микола Рябчук має однозначний. Та хоча однозначність зазвичай заважає парадоксальності та інтризі процесу мислення, інтелектуального аналізу владних та медійних дискурсів пана Рябчука це не стосується.

 

- У статті «Українська правда та постсовєтська кривда» у 2005 році ви закликали журналістів залишити на маргінесі сумнівні політичні фігури - нікуди їх не запрошувати, не вступати з ними в полеміку. Ви навіть жахалися того, що за часів Ющенка у найгіршому варіанті героями України можуть стати Володимир Литвин та Микола Азаров. Стався, як заведено, саме найгірший варіант - указані персонажі стали медійними героями. Чому, на ваш погляд, мас-медіа повелися таким чином - власноруч створили новітній (не менш войовничий у своїй корумпованості та лицемірстві) режим на залишках минулого?

- Це питання варто адресувати інтелектуальному, журналістському середовищу, яке не змогло зайняти якусь більш-менш чітку позицію. Я розумію, звісно, той тон, якій задають у цій ситуації телевізійні канали. Вони женуться за рейтингом, за скандалами. Їм вигідніше запрошувати одіозні постаті - це скандально, це викликає бійку, завзяту суперечку і це подобається глядачам (принаймні, значній частині). Тут, на жаль, імунітету з боку каналів не виявилося. Гірше, що імунітету не виявилося серед інтелектуалів, які беруть участь у цих програмах. Тих, хто стає опонентами цих одіозних персонажів. Якщо поважна людина погоджується сідати в одній студії за одним столом із якимось відвертим мерзотником, то це про щось говорить - про брак критеріїв, брак відповідальності.

 

Очевидно, що різні думки повинні висловлюватися, ми повинні підтримувати діалог щодо ідеологій. Але є критерії, які стосуються не ідеології чи поглядів, а цілком конкретної аморальної поведінки.

 

Ми бачили, що відбувалося в мас-медіа після Кучма-гейту. У 2004 році був апофеоз цього всього - чого варті лише п'ятихвилинки ненависті, які влаштовували Джангіров та Корчинський? Не можна з цими людьми розмовляти, не можна їм руку подавати, не можна сідати з ними у студії й удавати, ніби вони репрезентують якусь суспільно значущу думку. Можливо, це й недурні люди і вони вміють аргументувати свої думки. Але спілкуватися з ними не варто - вони не вибачилися за те, що було зроблено, а ми вдаємо, ніби все нормально.

 

- Кого ви маєте на увазі під інтелектуалами, що з'являються на телебаченні?

- Наприклад, мій добрий приятель Ярослав Грицак, котрий брав участь у проекті «Великі українці» спільно з одіозним Дмитром Табачником. Причому навіть тоді, коли було видно, що це маніпуляції та фальсифікації. Він не скочив із того потягу і досі вважає, що то був корисний, потрібний проект. Я в цьому дуже сумніваюся, і ми далі сперечаємося на цю тему.

 

Мій інший приятель, Олексій Гарань, теж часом сідає в студіях поруч із вельми дивними персонажами. Ще прикріше бачити в різних сумнівних політичних проектах глибоко шанованого мною Олега Мєдвєдєва.

 

- Але такі приклади - панове Гарань та Грицак - є радше винятком із звичного набору гостей телепрограм. Адже ці ток-шоу відвідує, крім політиків і так званих політологів, що їм слугують, лише певний пул журналістів та - значно рідше - експерти з якихось конкретних питань. Ви кажете, що для представників наукових кіл було би неправильно брати участь у таких дискусіях, але їх туди й не запрошують.

- Це правда. Та, можливо, це не дуже й погано - не треба забарвлювати сумнівний простір якимось інтелектуальними вкрапленнями. Адже ми тим самим фактично додаємо сумнівним практикам, сумнівним шоу певної легітимності. Майне якась інтелігентна постать, якесь інтелігентне обличчя - і можна подумати, ніби не таке-то воно й погане ТБ, плюралізм підтримує. Ось у чому небезпека.

 

Я за те, щоб уникати системи, яка деградує до такого ступеня. Хай вона вариться у своєму соку, хай це буде очевидно всім, і ми матимемо більше прав її критикувати, вказуючи, що вона нікчемна й маніпулятивна.

 

А так перед інтелігенцією постає спокуса участі в тій медіасистемі, щоби просувати якісь свої ідеї. Це давня фаустівська дилема - йти на угоду з Мефістофелем. Але ж ніхто не вигравав у Мефістофеля.

 

- Чи сформувався якийсь дискурс у медіа, справді альтернативний мейнстріму політичного телебачення?

- Я би сказав, що намагання його сформувати є. Але наразі такого дискурсу немає, оскільки бажання його створити завжди наражалися на цілу низку несприятливих чинників.

 

Це траплялося з перших років незалежності, коли, наприклад, створювався амбітній проект - газета «Республіка». Він тоді зібрав найкращих журналістів: Сергія Тихого, Олю Герасим'юк, Іру Погорєлову. На той час це була найцікавіша, найгостріша команда. І не пішло - газета десь за півроку завалилася. Інвестор у певний момент збагнув, що швидко проект не окупиться, та й прибутковість його може бути не така вже й значна.

 

Наступним проектом була газета «День» - ті перші півроку, коли її головним редактором був Володимир Рубан. Я й сам піддався спокусі співпрацювати з ними, мені подобалася концепція цієї газети, але проект не вдався.

 

- Тобто ви вважаєте, що «День» лише перші півроку втілював візію інтелектуальної газети?

- Потім проект став партійним. Він ще залишався цікавим, принаймні до 1999 року, поки був опозиційним виданням. Але згодом було кардинально змінено орієнтацію, і я з «Днем» розпрощався. Як і більшість тих, хто його починав. Знову ж таки, я розумію проблеми, з якими стикнулась газета. Вона, власне, й до сьогодні залишилася важливим, помітним виданням, проте не стала тим, чим намірялася стати.

 

Річ іще й у суспільстві. Воно розколоте, поділене за етнокультурними ознаками, і це велика перешкода. Значна частина країни не читає українською мовою, незалежно від якості видання. Я, наприклад, прихильник двомовних видань - як «Дзеркало тижня» чи «День». Вважаю, що вони формують той дискурс, який би був прийнятним для різних груп населення. Проте наразі не схоже, щоб ці видання були успішнішими від видань суто україномовних. Можливо, проблема тут не лише в українській мові, а й в українському змісті, чужому або й ворожому для багатьох жителів цієї країни?

 

Є, певно, й інша проблема: суспільство регіоналізоване. Воно більше покладається на свої місцеві видання. Але це ознака того, що немає сформованої нації. Почитайте «Уявлені спільноти» Бенедикта Андерсона, він якраз вважає, що спільний медійний простір - це один із чинників формування модерної нації. Спочатку з'явився друк, книговидання, газети, а тоді з'явилася нація - уявлена спільнота людей, які одночасно читають одні й ті самі книжки, газети, обговорюють ті самі новини. В нас створенням нації певною мірою займаються телеканали. Можливо, «Українська правда» цю функцію виконує в інтернеті. Вона відповіла на потребу такого видання, яка висіла в повітрі. Її історія, по суті, почалася з трагедії, котра, однак, парадоксальним чином посприяла популяризації цього видання. І ті, хто любить УП, і ті, хто її не любить, усе одно туди зазирають. Можна говорити про численні недоліки цього видання: погане редагування чи взагалі відсутність будь-якого редагування, коректорської вичитки, претензійні, під «жовтизну», заголовки. Але це менш суттєво, ніж суспільна функція УП.

 

 

 

- Хочу поставити запитання щодо «уявленої спільноти». Чи не здається вам, що наші ЗМІ, які мають амбіції націєтворчих, надто часто звертаються до національного сантименту в сенсі етнонаціоналізму, а не до нації як політичного утворення? Тобто, до того націоналізму, який Європа, після винайдення друкарства, пройшла кілька сотень років тому. Ми лише недавно здобули незалежність і тепер повторюємо той шлях, який у західному світі вважається давно пройденим.

- Це дуже заплутане й забалакане питання. Я згоден, що Європа пройшла цей шлях давно. Причому там формування націй відбувалося в авторитарних умовах - держави формували нації дуже брутальними методами. Франція - приклад такого формування, де націоналізація відбувалася дуже жорстко по всій країні. Там просто змушували селян із усіх країв ставати французами. Учнів суворо карали лише за те, що вони між собою розмовляли місцевими мовами.

 

Цей шлях західні європейці пройшли в XIX столітті, східні - в ХХ, в міжвоєнний період. Україна спізнилася з цим, із відомих причин. Сьогодні вона вже не може у справі створення нації піти авторитарним шляхом і мусить іти ліберально-демократичним, адже це єдиний шлях, який толерується в Європі. Але водночас вона не готова до цього шляху, бо в нас немає ліберальної демократії. У нас є демократія, але це така вимушена демократія, що походить від слабкості авторитарних інституцій. Вони авторитарні за своєю природою. Наша держава неправова, але оскільки суспільство поділене, «еліти» поділені, то маємо демократію by default, демократію мимоволі. З цих причин в Україні дуже складно здійснювати ліберальну національну, культурну, мовну політику.

 

На початку цього року я видрукував на УП статтю про мовну політику «Яка двомовність нам потрібна?». Там ішлось не лише про те, яка мовна політика потрібна українцям, а й про те, чому вона, на жаль, у нас поки що неможлива.

 

Ми маємо дві основні мовні групи, які не довіряють одна одній. Вони не вірять, що можна здійснити правову мовну політику. Кожен підозрює іншого в намаганні обшахрувати, перетягнути ковдру на себе. І ці підозри небезпідставні, бо в нас немає традицій ліберальної толерантності і громадяноцентричності - пріоритету людини над державними інституціями, над так званими державними інтересами і так далі. Й тому кожна з цих двох основних груп намагається реалізувати свій проект, причому в спосіб досить совєтський.

 

Одна група, яка начебто виступає за двомовність, насправді реальної двомовності не хоче. Вона хоче права не вивчати і не користуватися українською мовою взагалі. Це такий собі «білоруський» варіант двомовності, який на практиці означає цілковите й повсюдне домінування російської й остаточну маргіналізацію місцевої - аж до її цілковитого зникнення. Друга група, яка начебто говорить про національне відродження і забезпечення прав меншин, насправді має на увазі маргіналізацію російськомовної групи і зведення її до однієї з багатьох меншин. З чим теж важко погодитись.

 

Обидва підходи по-своєму хибні та викликають природне несприйняття в опонентів. Очевидно, що компромісу можна було б досягти саме на основі регіональної двомовності, але європейського типу - з пріоритетом громадянина, тобто клієнта. Але жодна група до цього не готова. І держава не здатна забезпечити існування такої регіональної двомовності.

 

Треба заборонити політичні балачки на цю тему, поки промовець не пояснить, що він має на увазі під двомовністю, які механізми її впровадження, функціонування й так далі. А доти - це дурна балаканина, яку кожен розуміє по-своєму, і в результаті ніякого діалогу немає. Чи це буде «білоруський» варіант, чи варіант Брюсселя й Оттави? Якщо «білоруський», то українці ніколи на це погодяться, бо вже мали таку двомовність за совєтських часів, і результати її відомі. Якщо ж ви хочете Оттаву чи Брюссель, то будьте добрі, вивчіть обидві мови, як це там робиться, пройдіть атестацію і будьте готові втратити роботу, якщо ви не змогли або не захотіли обслужити клієнта його мовою. Зауважте: у справді двомовній країні пріоритет має клієнт, він має право бути одномовним, якщо йому за його ж гроші так хочеться. Але обслуга, службовці такого права не мають! Бо вони живуть за гроші клієнта, за гроші платника податків, а отже й мусять відповідати клієнтові не так, як їм, коханим, «удобнєє», а так, як зручніше, комфортніше відвідувачеві.

 

Я читав документи, які регламентують двомовність у місті Оттава - це дуже складні документи. Вони передбачають чіткі правила для всіх абсолютно служб, що контактують із громадянами, і чіткі покарання за невиконання цих правил.

 

А тепер скажіть, чи російськомовні громадяни у Харкові чи Донецьку готові завтра складати іспити з обох мов, щоб обійняти будь-яку державну посаду - від паспортистки ЖЕКа до голови міськради? Чи готовий хоч хтось бути звільненим із роботи за те, що не відповів, не обслужив відвідувача в установі, чи ресторані, чи магазині його мовою - не лише російською, а й, у разі потреби, українською? Якщо не готові, то немає чого й базікати про двомовність. Бо нічого, крім лицемірства й демагогії, у таких теревенях немає.

 

Україномовні громадяни, безумовно, відчувають облудність цих гасел і тому ставляться до ідеї двомовності, хоч би й цілком «європейської», без ентузіазму. Навіть найліберальніші з них не вірять, що сьогоднішня українська держава здатна забезпечити саме таку, європейську двомовність. У Конституції можна записати що завгодно, але ж мають бути ще й підзаконні акти, які ретельно регулювали би весь комплекс цієї двомовності - як приймати на роботу, як звільняти, які покарання, які стягнення за невиконання відповідних законів. Ці закони мають також співвідноситися із законами про працю, про державну службу і т. д. й т. п. У нашій совковій державі не працюють навіть ті закони, що є. Тож можна не сумніватися, що й двомовність у нас буде не ліберально-демократичною, як на Заході, а кондово-совєтською, як у Білорусі.

 

В принципі, я прихильник європейського розв'язання проблем. Воно було би, між іншим, корисним та виграшним для тієї україномовної меншини в Донецьку чи Криму, яка сьогодні не має там жодних прав, яка не може навіть газети чи книжки українською мовою купити, бо їх там просто немає. Я вже не кажу про місцеві телепрограми. Але я розумію також, що перед нами великий шлях подолання взаємної недовіри, совєтських стереотипів та упереджень і засвоєння європейського, громадяноцентричного погляду на проблему.

 

- Інший екстремум у ЗМІ - це в першу чергу стосується національних телеканалів - надзвичайна совєтизованість. Ви в книзі наводите приклад того, як у 2006 році канали однаково захоплено висвітлювали 100 років із дня народження Брежнєва як видатного політичного діяча, за якого було спокійно жити. Це кричущий приклад, але насправді насиченість мас-медіа совєтською ідеологією та совєтською культурою вражає щодня. Це стосується не тільки безкінечних трансляцій старих фільмів, але й вживаної мови - усіх міфологем на кшталт «близького зарубіжжя», «Великої вітчизняної війни» і так далі. Чи бачите ви шлях виходу з цієї ситуації?

- Я вважаю, має бути зроблено дві речі, які би сприяли подоланню цієї совєтськості. По-перше, це відокремлення совєтськості від російськості. Бо в мене таке враження, що багато людей в Україні боронять оцю всю совєтськість великою мірою тому, що для них вона є великою частиною їхньої ідентичності. Совєтськість злилася з їхньою російськістю, і вони боронять її тому, що відчувають загрозу саме своїй російськості. Мені здається, якщо б ці люди були спокійніші стосовно російської ідентичності, то не так би й чіплялися за цю совєтськість. Для багатьох Ленін - це не якийсь їхній герой. Але це одна з барикад на шляху «капосних українізаторів».

 

- Так, але совєтська ідентичність сучасною російською державою легалізована саме як частина ідентичності російської.

- Все-таки треба думати над відокремленням цих речей на дискурсивному рівні. Бажано дати зрозуміти цим людям, що совєтськість гальмує розвиток, гальмує нашу модернізацію та європеїзацію. Це складне завдання, але можливе - сформувати європейських росіян. Плекати бажання в цих людях стати не совєтськими, а європейськими росіянами.

 

- Це завдання Росії чи наше?

- Росія, на жаль, не стане найближчим часом європейською державою. Але в Україні росіяни можуть стати європейськими. І це би їх вигідно відрізняло від жителів Росії, які плекають совєтськість. Це один аспект.

 

А другий, на мій погляд, - радикально змінити вивчення іноземних мов. Оскільки більшість українських журналістів не знає іноземних мов, а знає лише російську, то є велика спокуса черпати з російських ЗМІ інформацію, яка є дуже тенденційною. Без європейських мов балачки про європеїзацію безглузді. Якщо наші головні «європеїзатори» не знають західних мов, то про що говорити?

 

- В середині 90-х ви були колумністом «Дня», нині ви колумніст «Газети по-українськи». Очевидно, що аудиторії цих видань аж надто різні, і подача матеріалів також надто відрізняється. Ви друкуєтесь українською ще в часописі «Критика», але це видання для дуже обмеженого кола читачів. Чи вважаєте свій шлях показовим для ситуації українських медіа - від рафінованого «Дня» до підкреслено-масової ГПУ?

- Звісно, «Газета» не має тих амбіцій, що мав «День». Мета редакції - створити такий собі український таблоїд. Адже українці на полі масової культури завжди програвали, завжди бракувало чогось для людей із не надто високими інтелектуальними та культурними запитами. Я ставлюся до таких планів із розумінням. Вважаю, що кожна ніша має бути заповнена, і якщо там немає чогось непристойного, такий проект має право на існування.

 

Я не є штатним працівником «Газети» - маю лише свою колонку, так що дотримуюся певної автономії щодо самого видання. Але водночас для мене це добра можливість регулярно спілкуватися з читачами. Не замикатися у вежі зі слонової кістки - така небезпека існує для інтелігенції, і не тільки нашої. Я свідомо це робив і в 1996 році, коли Володимир Рубан мені запропонував писати для газети «День», і, знову ж таки, саме він мене спонукав писати до «Газети». Це справа ще й дружніх контактів - важко відмовити близьким приятелям. Так само я дописував до «Столичних новостей», коли Сергій Васильєв вів там дуже добрий відділ культури. Хоча в певний момент я відчув, що треба перестати друкуватися там, бо газета дійшла до непристойних, з політичної точки зору, речей після Кучма-гейту.

 

Якщо б я хотів обмежитися суто інтелектуальними публікаціями, то, крім писання до англомовних видань, мені б вистачало автоперекладів (чи автопереказів, радше) своїх текстів для «Критики». Це видання, за яке я повністю відповідаю. Хоча я там уже не є редактором, а лише членом колегії, але за це видання я відчуваю певну відповідальність і вважаю, що там друкуються тексти, рівень яких не викликає в мене професійних заперечень.

 

Щодо інших видань я такого сказати не можу. Я там гість, один із багатьох голосів.

 

- Ви залишили літературну критику саме з тих міркувань, щоби займатися політичною публіцистикою та спілкуватися з ширшою аудиторією?

- Я би сказав, навпаки - займався літературною критикою, бо не було можливості займатися публіцистикою. Я починав писати літературну критику ще в совєтські часи, коли вчився в Літінституті. Це була єдина можливість зачіпати якісь суспільні проблеми, говорячи про літературні тексти, бо це не можна було робити прямо. А коли з'явилась така можливість, літературна критика перестала бути мені аж надто потрібною.

 

Хоча, очевидно, я трохи спрощую. Якоюсь мірою за часів Перестройки намагався ще й вивести на орбіту ту літературу, яку знав із часів андеграунду. Я досить багато робив у цьому напрямку. У 1989-90 роках підготував, наприклад, величезну добірку «альтернативної» прози для журналу «Прапор» (згодом це став «Березіль») - від Андруховича до Діброви. Перед тим я підготував кілька випусків альманаху «Вітрила» із творів молодих авторів. А також писав багато внутрішніх рецензій для видавництв. Це теж було важливо, не так для друку, як для начальства - воно читало рецензію і приймало рішення, що саме треба друкувати. Потрібно було переконати керівництво, що це ідейно витриманий чи, принаймні, нейтральний текст, без особливої крамоли. Я знав декого з молодших редакторів, ми координували зусилля. Зокрема, вже 1985 року ми видали «Небо і площі» Андруховича, видали Ірванця, Неборака, Мідянку, Гриценка, масу інших книжок. Насамперед поетів - тому що до поезії було менше прискіпливості, вона від природи абстрактніша.

 

А потім, коли з'явилася можливість говорити прямим текстом, я відійшов від цієї справи. Коли мене питають про повернення до літературної критики, я відповідаю, що міг би прочитати якусь книжку та проаналізувати її. Але для того, щоб бути фаховим критиком, треба уважно стежити за процесом. Я до цього не готовий.

 

 

 

- Чому, на вашу думку, наша літературна спільнота, яка з'явилася у 80-90-ті роки, навряд чи посіла якесь помітне місце в суспільному та медійному дискурсі України?

- Література сьогодні представлена - і на внутрішньому, і на міжнародному рівні - саме тією «спільнотою», яка дебютувала у 80-х роках. Якщо ви перевірите в Google, кого з українських письменників сьогодні найчастіше цитують, згадують, досліджують і перекладають, то побачите насамперед Андруховича, Куркова й Забужко. Хоча я міг би назвати ще кілька десятків надзвичайно цікавих авторів - і майже всі вони належать до того самого покоління т. зв. вісімдесятників.

 

Що ж до «суспільного та медійного дискурсу України», то це окрема болюча тема. Якщо йдеться про культуру, то немає в нас ніякого загальнонаціонального «суспільного дискурсу», а є суто провінційний, периферійний уламок дискурсу загальноросійського. І українські мас-медіа є частиною цього дискурсу, його творцями і водночас відображенням.

 

Подивіться, як ретельно вони ретранслюють щонайдрібніші, третьорядні й десятирядні події у їхній уявній культурній столиці, якою для більшості з них залишається й досі «Москва», як обсмоктують усіляки недоїдки з московського столу - життя всіляких периферійних, нікому не знаних і не цікавих у цілому світі «звьозд», всілякі українофобські книжки, кінофільми й телешоу, як пускають слину над халтурними виставами, привезеними зі «справжньої» столиці. Все це мені нагадує життя іспанських колоністів у Південній Америці XVII-XVIII століть: вони не здатні були в той час ані витворити власної повноцінної культури, ані засвоїти культуру аборигенів, яких глибоко зневажали - цілком у дусі якого-небудь сьогоднішнього Бузини чи Табачника, а тому з нетерпінням чекали чергового корабля з Мадрида, який привезе їм і книжки, й газети, і розкаже про «настоящу культурну жизнь у настоящій столиці».

 

Ну, хай би вони собі цим захоплювалися, я нічого не маю проти російської культури, у ній є справді цікаві події та явища. Але ж вони абсолютно не знають і знати не хочуть усіх інших культур, не гірших, як на мене, а то й цікавіших від російської, - візьмемо хоча б англійську, американську, французьку чи навіть польську. Про українську я вже й не кажу - вони її впритул не бачать, її для них просто не існує, бо не повинно існувати! Знайдіть, наприклад, бодай одну рецензію на українську книжку в газеті «Сегодня», здається, найтиражнішій нині...

 

Власне, західна культура в провінційному малоросійському дискурсі ще сяк-так існує - але не з перших рук, а виключно у московських переказах та перекладах. Натомість української в цьому дискурсі практично немає, просто тому що її немає й у московському дискурсі, частиною якого наші провінційні мас-медіа залишаються.

 

Розумієте, якщо, до прикладу, Андрухович отримує премію Гумбольдта, потім отримує премію Ляйпціґського книжкового ярмарку, потім - одну з найпрестижніших (і найвагоміших, до речі, у фінансовому відношенні) європейських премій Angelus, а в наших мас-медіях про це не з'являється ані згадки, бо всі вони заклопотані черговими подвигами якого-небудь московського пісатєля Пупкіна чи пєвіци Воропаєвої, то це свідчить виключно про якість українських мас-медій, про культурний рівень їхніх працівників і власників, а не про якість і рівень самої української культури.

 

Ось вам маленький, але дуже наочний і характерний приклад. Щойно в літаку переглянув свіже число журналу «Фокус» (за 10.07). Є там, між іншим, і короткий відгук на роман Мішеля Вельбека «Можливість острова» - на московське видання, природно. Зауважте: не на українське, яке вийшло два роки тому в харківському «Фоліо», і тим більш не на французьке, яке вийшло ще 2005 року, а саме на московське, бо це єдине джерело знань і єдиний авторитет для малоросійських провінціалів. Оце вам правдиве Хуторянство - з великої літери. Привезли нарешті нашим «креолам» із Мадрида свіжу «культурку». Не зовсім свіжу, правда, але ж іншої вони не знають і знати не хочуть!.. А ви тут про якийсь «суспільний та медійний дискурс України» запитуєте. Немає для них ніякої «України» - принаймні як культурного об'єкта, як культурного середовища. А є лише місце рубання «капусти» та всякої іншої життєдіяльності на околицях імперії, з якої вони ще досі розумово не вибралися. Чи навпаки, це вона з їхніх голів ще не вибралася - з відповідними дискурсами.

 

- Ми наразі чекаємо чергових виборів. Перед парламентськими виборами 2002 року сформувався такий стан ЗМІ, ніби вони готували ідеологічне підґрунтя для пришестя партії влади - «За єдину Україну», яка була гомогенною сірою структурою, без ідеології, без позиції. Ті люди маніпулювали тільки кліше об'єднання України, і на цій підставі виборці повинні були делегувати їм свої інтереси та заспокоїтись, у політичному плані. Чи не думаєте ви, що нині виникає подібна ситуація з кандидатами на президентську посаду, які не мають чіткої і зрозумілої ідеології - це абсолютна більшість кандидатів, у першу чергу Арсеній Яценюк, але й інші - та експлуатують дискурс об'єднання? Чи мас-медіа нині, ретранслюючи їхні амбіції, не займаються тим же, чим займалися сім років тому?

- Не зовсім так, бо сім років тому була державна монополія на мас-медіа, й альтернативна думка якщо й пробивалася, то десь на маргінесі. Сьогодні маємо набагато більше плюралізму, тому створити чергову «ЗаЄдУ» навряд чи можливо. Ну, хіба що вдалася би змова «Регіонів» із БЮТ - але, на щастя, цього не сталося.

 

Що ж до безідеологічності, аморфності політичних проектів - тоді це було частиною технології, адже партія влади й не повинна мати якусь ідеологію. Їхня ідеологія - це «за єду». Сьогодні все дещо складніше. Позірна безідеологічність походить із того, що кожен намагається бути хорошим для всіх і не засвічує різко своїх пріоритетів, аби не відчужити половину виборців. Кожен хоче трошки урвати на чужому полі. Це спричиняє розмитість позицій. Із цього є й користь, адже така позиція елімінує радикалів. Ними можна бути на локальних виборах у Тернополі чи в Криму, але в масштабах України важко стати загальнонаціональним політиком, займаючи надто крайню позицію.

 

Я не думаю, що всі кандидати є безідеологічними. Для мене очевидно, що Ющенко має певну ідеологію, він, може, один із небагатьох, хто не прагне геть усім сподобатися. А для мене кандидати різняться також совєтськістю й несовєтськістю. Тимошенко і Янукович - це дуже совєтські кандидати. Обоє вірять, що мета виправдовує засоби і що переможець отримує все. Обом важко погодитися з давно засвоєною на Заході істиною, що будь-яка влада - це її розподіл, підзвітність, баланс інтересів. І я вважаю, що ті ж Гриценко чи Яценюк кардинально під цим оглядом відрізняються. Це політики іншої генерації. Не у віковому сенсі, а з точки зору розуміння європейської політики: якою вона має бути, як треба поводитись. Я бачу певні симптоми. Хоча це й не гарантує кардинальних змін.

 

Я чекаю політиків, які зрозуміють послання Хав'єра Солани - навчіться грати за правилами, а не з правилами. Поки що спостерігаємо переважно гру із правилами.

 

- Але чому тоді Яценюк брав участь у відвертих маніпуляціях каналу «Інтер», який своїми методами просування того ж таки Яценюка на посаду президента наблизився до стандартів часів Кучми?

- Я не знаю внутрішньої кухні каналу «Інтер» - дехто вважає його радше януковичівським, ніж яценюківським. У кожнім разі я не догледів там із боку Яценюка якихось «відвертих», як ви кажете, маніпуляцій. А тим більше стандартів Кучми - я їх іще не забув. Яценюк - якраз один із небагатьох, хто поводиться доволі пристойно, зокрема й стосовно опонентів. Зрештою, ми маємо багато телеканалів, і всі вони, на щастя, доволі різні, тож засилля Яценюка на кожному з них нам, гадаю, не загрожує. А якщо й загрожує, то засилля цілком інших персонажів.

 

- Чи не думаєте ви, що єдиною чесною позицією журналістів є опозиція всім представникам політичного істеблішменту, що нині змагатимуться на виборах і відкрито це проголошуватимуть?

- Наразі ми маємо вибір. Але в деяких ситуаціях справді не слід боятися бути проти всіх. Ми не повинні лоханутися, як зробили це в 1999 році, коли переобрали Кучму в ситуації штучно змодельованого конфлікту. Ми прийняли чужу гру. Вона була побудована на тому, щоб загнати нас у глухий кут - голосуй або програєш. Вирішити проблему в першому турі, а тоді другий тур уже й не потрібен. Натомість Кучму слід було завалити ще в першому турі. І суспільство могло це зробити, якби було трохи досвідченішим та організованішим. Україна була б зовсім іншою. Це наша спільна провина - і суспільства, яке піддалося тоді на владні маніпуляції, і мас-медіа, що цьому сприяли, й інтелектуалів, що не зуміли цьому ефективно протидіяти.

 

Микола Рябчук - старший науковий працівник Українського центру культурних досліджень, член редколегії часописів «Критика», Nowa Europa Wschodnia та South Eastern Europe. Закінчив Львівський політехнічний інститут (1977) та Літературний інститут ім. Горького у Москві (1988). Працював у журналах «Всесвіт», «Сучасність» та газеті «День». Викладав у Польщі, Канаді та США. Опублікував кілька книжок про громадянське суспільство, національну ідентичність, націоналізм та посткомуністичні трансформації в Україні. Три з них перекладено польською мовою, по одній - німецькою, сербською та французькою.

 

Фото Павла Старостенка

 

Скорочену версію тексту вперше опубліковано в журналі «Детектор медіа» № 7-8, 2009

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
74683
Читайте також
26.08.2009 13:37
Евгений Глибовицкий для журнала «Фокус»
35 396
12.08.2009 12:29
Артем Вакалюк, Sostav.ua
39 947
04.08.2009 13:26
Андрей Колесник, для «Детектор медіа»
31 483
29.07.2009 18:15
Борис Бахтєєв
, для «Детектор медіа»
52 108
29.07.2009 13:53
Сергей Цыгипа, Александр Михельсон, для «Детектор медіа»
39 879
28.07.2009 09:42
Денис Жарких
, для «Детектор медіа»
21 484
20.07.2009 14:10
Михаил Вейсберг, «Обозреватель»
24 188
02.07.2009 17:20
Марина Бердичевська, для «Известий в Украине»
30 881
Коментарі
11
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
одесит
5615 дн. тому
А все ж таки чим відрізняються ці розлогі та досить аморфні роздуми Рябчука від слів того ж Ющенка. Росіяни їх просто не слухають, адже слухають зовсім інше та інших. А щодо українців (звичайно не маю на увазі малоросів, дивне чудовисько - російськомовних українців (порівняй - англомовний англієць, полономнвний поляк!!!???)), то хіба не ясно, що їх вже воротить від роздумів про те, як забезпечити права тих, уя ких і так абсолютно все є, тобто російськокультурних. Хіба не ясно, що для повного щастя вони хочуть лише одного - не бачити і не чути ніякої України, це, бач, викликає у них дискомфорт. То що пани Рябчук, Грицак та інші може підсобите братушкам. Добьємо цих гадів Тягнибоків, що вчать українців боротися за власні права конкретно, а не шляхом філософських роздумів. Я не демократ, я українець і мені набридло, коли всі на мене плюють. Ось клич нової доби. Майбутня українська революція має бути очищена від ліберальної гнилі, яка вже завела нас у безодню денаціоналізації. А чи розвалиться після цього Малоросія чи ні, це не важливо для принижених, зраджених, яких і так топчуть кожного дня. Ми не хочемо бути гноєм для скріплення буфера чи звалища для жирної Європи чи мясом Москви.
Алекс
5615 дн. тому
В Україні реалізована саме демократична модель, за яку так боролися наші ліберали, що найголовнішим ворогом вважали та вважають не російських шовіністів, а українських націоналістів. До того ж до останніх часто зараховуються й просто ті хто виборюють елементарні людські права: розмовляти українською, читати, навчати своїх дітей. В тій же Одесі відбувається справжній геноцид українців. Шабаш російського фашизму. І де ж протести Грицака, Рябчука та ін. Натомість хоч трохи заділи євреїв - вся українська інтелігенція як один кидається на захист. В Україні немає ніякого протистояння україномовних та російськомовних як це мариться Рябчуку. Воно і не розпочиналось, адже може бути лише протистояння рівних. Росіяни завджи переважали та будуть переважати, адже вони не бояться здатися недемократичними, занадто патріотичними та навіть націоналістичними. А це головний комплекс наших інтелектуалів. Україна померла, весь Південь та Схід, а може й більше вже втрачено, а українські інтелектуали ще про щось мріють. Навіть говорять про розмежування совковості та російськості. Та єдине, що захищає україномовних від повного побиття на вулицях - це совковість, тобто залишки інтернаціонального виховання. Повернення до чистої російськості - це повернення до імперськості, адже іншої альтернативи немає.
Cepriu
5616 дн. тому
"Я, наприклад, прихильник двомовних видань... Проте наразі не схоже, щоб ці видання були успішнішими від видань суто україномовних. Можливо, проблема тут не лише в українській мові, а й в українському змісті?" - Слушно. Пишуть у ці двомовні видання росіяни російською мовою для росіян. А потім проженуть через комп'ютерну програму перекладу. І виходить чотзна-що. Російські прислів'я, російський синтаксис, російська історія, навіть цитати з Шекспіра, погано перекладені з російської на українську. І рясніють ці тексти Криловими, Висоцькими, Остапами Бендерами, Суворовими тощо. А до української мови, ментальності і культури ці "двомовні" газети не мають жодного стосунку. Почитайте їх уважно, з олівцем у руках, самі побачите. "На самій справі".
Веддаарди
5617 дн. тому
А вообще непонятно: он агитирует за "европейское" двуязычие или отпугивает от него. Ведь так просто сказать: когда русские на Украине увидят, что ради них украиноязычные продавцы переходят на русский язык; когда перестанут утверждать, что на Украине твой родной язык - украинский, что если в семье не говоришь по-украински - то ты не уважаешь родину... когда всё это произойдёт, то и русский с удовольствием к таким украинцам будет по-украински слова сплетать. Ведь презрение русских к украинизаторам - оно не на пустом месте возникло! Каждое заявление Ющенко в языковом вопросе отдаляет от "европейского" двуязычия.
Де купити останню книжку?
5617 дн. тому
http://books.dovidka.com.ua/index.php?cat=199#200
Без імені
5617 дн. тому
Внутрішня еміграція - це не вихід. Думки таких людей, як Микола Рябчук, потрібні простій публіці, бо потрібний орієнтир - що є добре, і що є халтура. Книжки це прекрасно, "Критика" це чудово, але замкнутися у башті зі слонової кістки - більший гріх, ніж ходіння з проповідями серед профанів. Цілковита воля у поширенні думок табачників, бузин і їхніх україномовних дзеркальних близнюків - це і є причина, чому повинні вголос звучати альтернатива. Треба йти у масову пресу і на ТБ. Хоча звичайно, гості, котрі не бризкаються соком в прямому ефірі, там виглядають диваками.
Iгор
5617 дн. тому
"лоханутися" - це пише старший науковий працівник Українського центру культурних досліджень, член редколегії часописів «Критика», Nowa Europa Wschodnia та South Eastern Europe. Закінчив Львівський політехнічний інститут (1977) та Літературний інститут ім. Горького у Москві (1988). Працював у журналах «Всесвіт», «Сучасність» та газеті «День». Викладав у Польщі, Канаді та США. Опублікував кілька книжок про громадянське суспільство, національну ідентичність, націоналізм та посткомуністичні трансформації в Україні. Три з них перекладено польською мовою, по одній - німецькою, сербською та французькою. до речi, як буде французькою "лоханутися"?
Ярослав Грицак
5617 дн. тому
Дорогий друже-Миколо - про маніпуляції з Великими українцями дізнався на фінальному шоу, від Кіпіані, а не "до того"; так само про те, що це МОЖЕ бути цікавим проектом, я говорив до самого початку проекту, а не під час нього. Але це так, "по мєлочам". А тепер про велике: був таки один чоловік, котрий виграв у Мефістофіля. Називався він гетівській Фауст. Переміг, правда, не сам, а з допомогою "вищих сил". І згідно з логікою цих сил, можна а навіть треба ходити до злочинчів, проститок й інших великих грішників. Не памятаю, хто сказав, але сказва мудро: "Якщо не маєш більше з чого робтити добро, то мусиш робити його зі зла"
tyu
5617 дн. тому
до какого "такого ступеня"? в журнале такой же гениальный заголовок?
еге ж
5617 дн. тому
Всі погані, а гарний мій друг Гарань, платний експерт БЮТ та Мєдведєв - штатний політтехнолог. І Яценюк теж ляля...Пане Миколо, розплющіть очі
асия ахат
5617 дн. тому
Минко. Тебе ж в комментах советовали - не пиши про политику. Ты в ней ничего не шаришь - вопросы вторичны. Пиши про медиа, про культуру, про джипы. Не подставляйся. Не сужай круг потенциальных работодателей.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду