Кирило Лукеренко: «Зараз на НТН подається картинка, над якою думають, перш ніж ставити»
19 Лютого 2009
Кирило Лукеренко: «Зараз на НТН подається картинка, над якою думають, перш ніж ставити»
Головний редактор публіцистичних програм каналу НТН – про свою роботу, кадрову ситуацію на медіаринку, теледокументалістику, загрозу диктатури та працю замість дива.
В українських медіа далеко не кожен має таку ґрунтовну освіту, як киянин Кирило Лукеренко. Нинішній головний редактор публіцистичних програм каналу НТН після Університету імені Шевченка здобував освіту в Університеті Південної Кароліни, Центральноєвропейському університеті у Будапешті (магістр політології) та Лондонській школі економіки (магістр міжнародних відносин). Вражає й діапазон професійного досвіду Кирила – від власкора газети «День» у Будапешті (1996 – 1997) й газети «Вечірні вісті» у Лондоні (1997 – 1998) до шеф-редактора служби новин Нового каналу (2002 – 2004) і випускового редактора «Подробностей» на «Інтері» (березень 2007 – серпень2008-го).
Доля неодноразово надавала Кирилові шанс розпрощатися з батьківщиною та гнітючим нагромадженням її пострадянських проблем, але він стверджує, що завжди хотів жити і померти в Україні. Якщо йому чогось і бракує в Києві, то кінотеатрів, «розрахованих на людину з вищою освітою». Своє нинішнє перебування на каналі з підкреслено маскулінним форматом та роботу над проектами «Правда життя», «Речовий доказ» і «Легенди бандитської Одеси» Кирило вважає відповідальною справою. А очі такі сумні-сумні, хочеться додати мені. Можливо, тому, що я вірю в диво, а мій співрозмовник вважає, що дива немає, а є робота. Читайте інтерв’ю з Кирилом Лукеренком, щоб дізнатися більше про те, у що він вірить.
– Кириле, перш за все я би хотіла зрозуміти, чим є для вас особисто кримінальна тематика, над якою ви працюєте на каналі НТН із минулорічної осені. Це поклик душі?
– Це відповідальне завдання. І я його виконую.
– Але погодьтеся, щоб виконувати будь-яке завдання, треба мати до нього хист, відчувати саме до нього певний драйв. Власне, тому я й цікавлюся: кримінальна тематика і ви – як це співвідноситься?
– По-перше, це публіцистична тематика. Крім кримінальної, є ще «Правда життя». По-друге, все залежить від людини. Вона може виконувати різні завдання. В кожній роботі можна знаходити найкращі моменти, втіху і знаходити, що сказати людям.
– Ми з вами до цієї зустрічі не були знайомі, але я інтуїтивно відчуваю: коли вам було сказано, що відтепер ви працюєте на каналі НТН і спеціально для вас вводиться нова посада, ви...
–Це не спеціально для мене. На каналі НТН був перезапуск продукції власного виробництва. І була потрібна людина, яка розуміється на тому, як робити документальні фільми.
– Пані Безлюдна особисто вам озвучила намір доручити таку відповідальну справу?
– Мені складно сказати, як це було.
– У вас погана пам’ять?
– Ой, у мене жахлива пам’ять. Коротше, було так вирішено. Це відбулося влітку і з тих пір я цим займаюся.
– Пригадую, як на початку осені 2008 року я бачилася з Артемом Шевченком, якого разом із командою «Агентів впливу» також було переведено з «Інтера» на НТН. У мене склалося враження, що Артем спочатку сприйняв цю пропозицію, від якої неможливо відмовитися, з якимось відчаєм. А якою була ваша перша реакція?
– Я це сприйняв нормально. Є плюси, є мінуси. Від самого початку роботи з «Інтером» я не приховував, що можу також робити документальні програми, про це знала й Ганна Безлюдна. Нарешті минулого літа для мене знайшли документальний проект, яким я і займаюся.
– Скажіть, як давно ви знайомі з Ганною Безлюдною?
– Ми з пані Безлюдною познайомилися в університеті. Вона була на курс молодшою. Ми знали одне одного, але не були друзями, не сиділи, ось як із вами зараз, за кавою. Я просто знав, що вона є серед тих людей, які складають основу, обличчя курсу, які впадають в око. Безлюдна була помітною студенткою.
– Яким чином ви прийшли на канал «Інтер»?
– Їм бракувало, я так розумію, чогось, вони шукали випускового.
– Як ви думаєте, чому на цю посаду обрали саме вас?
– Думаю, це було обопільне бажання. Я до того робив документальний проект «Таємниці України» для каналу СТБ. Навесні 2007 року було прийнято рішення закрити цей проект, поставало питання, що робити далі, як годуватися.
– До речі, якщо говорити про самореалізацію ширше, аніж просто на рівні «як годуватися», скажіть, на вашу думку, чи є якісь переваги для професійної самореалізації поза межами України? Які суто українські чинники заважають людині з вашою освітою, амбіціями, досвідом досягати реалізації тут, а не деінде?
– Насправді це залежить від людини. Якщо хтось десь недореалізовується, то це перш за все його проблема. Він чогось недодумав, чогось не врахував, він був недостатньо розумним, передбачливим. Тобто в творчій журналістській роботі все-таки номер один – це відповідальність самої людини. Вона приймає рішення.
– Але, окрім наших бажань, все-таки є якісь об’єктивні речі. Якщо, наприклад, розглядати українські медіа як структуру, то зрозуміло, що ця структура характеризується певним набором ознак. Водночас структура західних медіа має дещо інші ознаки, в чому ви мали нагоду переконатися особисто. Ви справді впевнені, що на заваді самореалізації українського журналіста стоїть лише брак бажання?
– Просто в західних медіа в принципі все трошки інакше. Там, де я брав участь, відбувається працевлаштування за конкурсом. Це не означає, що в американських, англійських газетах чи на французьких телевізійних каналах немає знайомих, друзів, родичів, колишніх однокурсників. Але там є також конкурс. У нас, скажімо так, конкурсів дуже мало. Тому дуже важливо або бути чиїмсь родичем, або когось знати, причому знати близько: дружити, у минулому робити разом бізнес тощо.
– Хіба це не є серйозною перепоною на шляху людини, яка прагне самореалізації, але не є другом, сватом, братом?
– Не знаю, чи є це перепоною. Я знаю, що це є допомогою в разі, коли у вас є такі переваги. Бо, знову-таки, від людини все залежить. Вона приймає рішення, вона себе пропонує, вона може десь з’явитися і може переконувати.
– Вам психологічно комфортніше, коли вас «влаштовують» чи коли є конкурс?
– Коли мене обирають за конкурсом.
– І коли вам пощастило пережити таке задоволення?
– Коли я їздив на навчання за кордон, я проходив за конкурсом. У мене не було грошей, щоб оплачувати моє навчання. І коли у 2000 – 2002 роках я працював на Українській службі Бі-бі-сі в Лондоні, я також проходив конкурс, причому перебуваючи в Києві.
– На вашу думку, що змінилось би в українських медіа, якби працевлаштування було організовано на конкурсних засадах?
– Це сприяло би професіоналізації мас-медіа. Люди, підібрані за конкурсом, спілкуються на підставі інших цінностей. Вони спілкуються на тій підставі, що не зобов’язані один одному нічим, між ними немає жодних зайвих стосунків. Не знаю, чия це провина. Думаю, конкурсна система покращила би ситуацію, і кожен працедавець здатен це зробити, якщо захоче.
– Тоді як можна зрозуміти психологію цих, скажімо, узагальнених працедавців? З одного боку, вони прагнуть приймати на роботу людей, що вже на старті максимально підготовлені до тих чи інших обов’язків, а з іншого – нічого не роблять, щоб цю систему налагодити. Як можна посприяти тому, щоби щось змінювалося в цьому плані? Від кого і від чого це залежить?
– Це залежить від нас – від вас, від мене. Якщо про це говоритимуть, зміниться думка. Можливо, до цього прийдуть. Взагалі я вважаю, що ініціатором змін в українському медійному середовищі має бути громадське мовлення. Якщо суспільству, куди входять зокрема й найактивніші люди в цьому питанні – журналісти, влада, держава, вдасться створити громадське мовлення, це буде тією точкою, з якої можливі подальші зміни. Суспільство має ініціювати створення громадського мовлення. Я не знаю, чи це можливо тепер. Але про це треба говорити, бо розмови іноді доводять до неочікуваних результатів. Ми циніки, але маємо сподіватися, що наша добра воля щось може змінити. Якщо буде громадський мовник, побудований за принципами конкурсного набору кадрів, їхньої підзвітності та прозорості, тоді це, можливо, вплине на приватних власників. По-перше, якщо на громадському мовнику буде створено відповідні умови, частина людей туди піде. І на ринку буде відчутною нестача кваліфікованих кадрів. І знову треба буде набирати молодих людей, які вчитимуться не до того, як вони виконують свою роботу, а під час. А це халепа насправді.
– Ви, як головний редактор публіцистичних проектів НТН, потерпаєте від браку професійних кадрів?
– Думаю, що браку професійних кадрів в Україні немає. Є брак коштів для того, щоб найняти найбільш професійні кадри. Є бюджет, і ми можемо купити на нього одну хорошу лампу чи три погані. Мабуть, так воно і є. Це ринкові умови – журналісти продають свою працю. У нас є чудові журналісти, в тому числі навіть не працевлаштовані, але в них інша спеціалізація, або вони прагнуть чогось іншого, або вони дорожче коштують. Інша річ, що є напрямки, в яких немає фахівців або які недофінансовані. Цю думку вже озвучував Андрій Куликов: у нас забагато мас-медіа й тому розпорошена робоча сила. Якби ринок був меншим, компанії більше заробляли би, могли би більше запропонувати людям і тоді, можливо, й відбір був би жорсткішим.
– Дехто з експертів вважає, що позитивом нинішньої кризи може стати природній відбір українських мас-медіа: виживуть найсильніші, й проблему розпорошеності робочої сили буде розв’язано. Ви теж так вважаєте?
– Це не позитив, оскільки люди опиняються без засобів до існування й мають приймати рішення, чи лишатися в журналістиці, чи займатися чимось іншим.
– Протягом останнього місяця ви відчуваєте на собі кризу? У вас є якісь зміни в плані виробництва?
– У нас закрито один проект, який називався «Великі афери».
– Саме через те, що бракує коштів? Чи є ще якісь підстави?
– Я думаю, це найголовніша причина. Цей проект запустили і думали – як воно піде. Бо ідея була чудова, колектив був непоганий. Але я, мабуть, щось не додумав. У результаті проект виявився не таким цікавим, про що свідчили рейтинги, і його закрили. Вихід був, його можна було врятувати, збільшивши бюджет. Можна було витягнути за рахунок додаткових локацій, за рахунок кращих акторів, за рахунок відряджень. Але грошей на це не було.
- Я так розумію, що якийсь час вам доводилося мати справу з рекомендаціями, які надходили з боку Національної ради з питань телебачення і радіомовленні, що керувалася висновками Національної експертної комісії із захисту суспільної моралі. Як ви гадаєте, саме існування в нас такої експертної комісії – це ознака чого?
– Є така комісія – заради бога. З моменту, коли я прийшов на канал, ані в людей на рівні групи «Інтер», ні в мене особисто не було сумнівів, що не можна показувати кров, яка бризкає на екран, або як хтось когось убиває, або зґвалтованих дівчат крупним планом. Тобто з осені ця практика припинилася. Наразі на каналі НТН подається картинка, над якою думають перш ніж ставити. За цим я стежу в своїх програмах, в інших програмах стежать інші люди. Адже це шлях у нікуди і, мені здається, тут інтереси каналу й комісії збігаються. Можливо, комісія не зовсім зрозуміла, що на каналі ці зміни вже відбулися.
– В чому конкретно полягає ваша нинішня робота на каналі? І взагалі, розкажіть, як організовано виробничий процес, за який ви відповідаєте.
– Головне моє завдання – допомагати журналістам знайти теми. Ми затверджуємо, над чим ми працюємо, щоб не робити зайвого, не їздити в зайві відрядження. Я вичитую сценарії, рецензую фільми. Теми беремо з мас-медіа – а звідки ще нам їх брати? В нас немає шпигунської мережі. В нас є продюсери, шукати теми – їхня робота (і де вони їх знаходять – їхні проблеми). Але я розумію, де вони їх знаходять: десь у регіональній пресі, частково в київській, на телебаченні. Новини – невичерпне джерело тем, бо новини взяли тему, трошки розкрили і побігли далі, а ми можемо зупинитися на чомусь докладніше.
Нині актуальною є тема кризи. «Речовий доказ» розробив цю тему в своєму форматі, адже ця програма присвячена криміналу, там має бути склад злочину. Не скажу, що це мене зачепило, але говорити про те, що, приміром, зросла кількість нападів, потрібно, щоби глядачі робили якісь висновки. Більш соціальний напрямок – це «Правда життя». От наша журналістка поїхала на два заводи, які закрилися, і на місці з’ясовувала, як живуть люди, що в них у холодильниках, що вони збираються робити. Інша журналістка «Правди» робить мозаїчну добірку з різних історій: як у простих людей справи з роботою, з родиною, чи відчувають на собі кризу заможніші люди, як звільнений з роботи чоловік приходить на роботу до дружини з маленькою дитиною, щоб вона погодувала цю дитину...
– В ситуації, коли ми на порозі (чи навіть уже в процесі) соціально несприятливих речей, якою ви бачите роль ЗМІ? У вас немає враження, що українські медіа часто виступають в ролі підбурювача?
– Ми не на порозі соціально несприятливих речей, ми давно в соціально несприятливих речах. Вони в нас ніколи не зникали, їх просто не помічали. А тепер помічають. Мені здається, що до нинішньої ситуації треба підходити так: якщо ми лякаємось – ми не здатні усвідомлювати, що робити. Якщо ми намагаємось зрозуміти й діяти – в нас з’являються якісь перспективи. Якщо люди, які втратили роботу, не виходитимуть на вулицю, їх узагалі не помітять. Це їхнє право, вони мають це робити. А журналісти мають думати.
Що стосується українських медіа, то я не можу дивитися все. Я не є хворобливим споживачем телепрограм, тому не знаю, чесно кажучи, наскільки хто кого підбурює. Але думаю, якщо ми піддаватимемося емоціям, буде гірше й у владі, й людям.
– «Я пішов із попереднього місця, тому що переді мною відкрилася можливість більш цікавої роботи», – так ви 2003 року відповіли на запитання «ТК» щодо причин розлучення з Бі-бі-сі на користь посади шеф-редактора служби новин Нового каналу. Коли ви вирішували, залишатися на Бі-бі-сі чи повертатися в Україну, ви керувалися суто професійними міркуваннями чи було ще щось, що не дозволило вам закохатися в Лондон та адаптуватися до життя в ньому?
– Я ніколи не хотів там провести все своє життя аж до смерті, просто цікаво було пожити й попрацювати в Лондоні. Я свідомо хотів повернутися. Лондон дуже змінив мене: після навчання, а згодом і роботи в Лондоні я став раціональнішим, тобто менш слов’янським, якщо можна так сказати. Я став більш глобалізованою людиною, космополітом. Захід може виховувати – залежно з ким там спілкуєшся і хто твої вчителі. Там теж є люди, з якими не хочеться спілкуватися. Коли летиш із п’яними британськими туристами в одному літаку, то...
– Приємніше з п’яними українськими туристами?
– Українці не такі п’яні. Вони значно стриманіші в літаку, ніж британські туристи. Є британська культура, а є британські п’яні люди в літаку, з якими ти летиш, і це різні речі. У Британії були речі, які мене дратували. А в Україні є речі, яких мені бракує.
– Чого саме вам бракує тут?
– Бракує нормального кіно, наприклад. Хочеться просто піти в кіно ввечері і подивитися фільм, розрахований на людину з вищою освітою, але в нас ідуть переважно блокбастери, розраховані на широкі маси, в них багато примітивізованого. Тому доводиться переходити на DVD або качати фільми з інтернету.
– Моє наступне питання до вас як до людини, яка має неабиякий досвід роботи в новинах і на Новому каналі, і на «Інтері». Поділіться своїми враженнями від того, в якому стані нині перебуває новинна журналістика на провідних телеканалах. Скажімо, симптомом яких соціальних захворювань є славнозвісна барбосизація?
– Це віддзеркалення неконтрольованого стану ринку. Держава щось забороняє, а чогось – ні, тож якщо можна заробити рейтинг новин простішим продуктом, звісно, це роблять. Коло замкнене.
Новини підпорядковані бізнес-інтересам каналів, і цим усе пояснюється. Щоб наші новини вийшли за це замкнене коло заробляння грошей, має бути громадський мовник, який фінансується громадою, для якого головне не прибуток, а баланс, суспільна вага. Я думаю, це найреальніший шлях попри всю його складність.
– У часи помаранчевої революції багато хто з журналістів не міг втриматися від особистих симпатій на адресу тієї чи іншої політичної сили. Зараз у ситуації відкритого протистояння президента й прем’єр-міністра теленовинарі (тобто наймані працівники комерційних каналів, власники яких мають певні політичні інтереси) також опинилися перед спокусою працювати під впливом тих чи інших політичних преференцій. Історія повторюється?
– Думаю, ситуація різна. Тоді суспільство загалом відчувало, що воно не є вільним, і хотіло покласти цьому край. Значна частина журналістів усвідомлювали, що це шлях у нікуди, що не можна миритися зі страхом, який прийшов після вбивства Ґонґадзе. Люди просто боялися за своє життя й тому виконували темники. А нині страху за своє життя ні в кого немає. У нас, тьху-тьху, наразі з цим усе добре. Є інший страх – страх звільнення, страх залишитися один на один із кредитом і голодною родиною. Насправді цей страх треба переборювати так само, як і страх попереднього періоду. Бо страх паралізує мислення й людина припускається помилок. Безвихідних ситуацій немає. Треба наводити лад у країні, і ми це розуміємо. В нас є маса людей (журналістів це менше стосується, але також), які звикли жити не за витратами і які й надалі мріють про те, щоб отримувати великі гроші, реально їх не заробляючи. Тому що в нашій країні системна корупція. Ці люди й надалі хотітимуть розпоряджатися коштами, яких не заробили, але досвід показує, що в часи кризи вже мало що ділити.
Нині є суспільний запит на те, щоби змусити таких людей жити за законами, за правилами. Той політик, державний діяч, який візьме на прапор гасла наведення ладу, знайде відгук у душах і серцях людей. При тому що в нас розколоте суспільство, при тому що я не знаю, як це відбуватиметься, хто конкретно це буде (можливо, хтось із іншої країни). Але в нас є небезпека і спокуса навести лад так, щоби раз і назавжди. А це може скінчитися більш суворим режимом. Якщо такий режим триватиме недовго, буде розумним і завершиться передачею влади так, як це було 2004 року, це буде позитивний вихід. Якщо диктатура залишиться надовго – це буде негатив.
– Як ви думаєте, чи усвідомлюють українські журналісти реальну небезпеку описаної вами ймовірної перспективи встановлення диктатури?
– Якщо диктатура наступить, тоді всі зрозуміють, що це погано.
– Але чому «тоді»?
– У нас, як правило, так і буває. Нині треба думати, що робити, аби так не було. Може, справді нам треба здійснити другу спробу створення громадського мовлення. І ставлення до нього з боку претендента на роль керівника держави спрацьовуватиме як лакмусовий папірець: підтримує – значить ця людина подає надії.
Причому не обов’язково починати з якогось мегагромадського мовлення, достатньо спробувати зробити, скажімо, маленький радіоканал на громадських засадах, із невеликим бюджетом. І потім подивитися: пливе? Пливе. Цікаво людям? Цікаво. Тоді можна розвивати цей експеримент далі.
– Кирило, пропоную змінити тему і поговорити про теледокументалістику, тим більше що ви й у цій галузі маєте досвід, в 2006 – 2007 роках підготували для каналу СТБ документальний проект «Таємниці України»...
– Документалістикою я ще після студентських років займався, але тоді все було простіше, ринок був абсолютно невибагливий. У 1993 – 94 роках я зробив 7-серійний документальний фільм «Забута державність» про події в Україні 1917 – 1921 років, який виходив на УТ-1, а згодом і на СТБ. До речі, цей фільм я робив разом із режисером Сергієм Сотниченком, із яким пізніше знімав «Таємниці». «Забуту державність» ми на касетах поширювали, роздавали по школах, бо фільм вийшов трохи дидактичним. Там була, умовно кажучи, дуже проста технологія: статичні історики, трошки стендапів, хроніка, трошки сучасних зйомок і зовсім мало очевидців. Про рейтинги як вимогу до фільму тоді не йшлося. Інша справа – «Таємниці України», це зовсім інший етап розвитку телебачення України. Це ринковий серіал, побудований за канонами ринкового комерційного телебачення.
– Власне, ваше розуміння цього канону мене й цікавить. Автор документальних фільмів «07 продакшн» Олексій Бобровников каже, що сьогодні теледокументаліст працює під дамокловим мечем рейтингу, а конкретніше – того, що подобається «групі з піплметрами». Виходить, теледокументаліст скутий певною кон’юнктурою, яка вимагає чи робить украй бажаною, наприклад, присутність у фільмі селебрітіз. Чи не зникає у вас творчий драйв за таких обставин?
– При чому тут селебрітіз? Далеко не в кожному фільмі «07 продакшн» чи серед тих, що робимо ми, є зірки. Має бути цікава історія, розумієте? Якщо її немає, люди починають викручуватися, брати зірок. Дивіться: ми знайшли для «Правди життя» родину, чоловіка і дружину, які мають 7 чи 8 дітей. Ці люди виїхали ще з Радянського Союзу на початку 1990-х, емігрували в Штати і там народили своїх дітей. Їх висилають із Америки за те, що вони зі штату в штат їздять на автобусі з дітьми, не навчають їх. Потім вони живуть у Росії в піонерському таборі, після чого їх висилають із Росії. Потім вони опиняються в Україні, їх саджають у потяг, дітей забирають у дитячий будинок, а ці двоє батьків викопують собі землянку і живуть у ній. Розумієте? І ми веземо цих дітей до їхніх батьків, які живуть у землянці. Вони зустрічаються, плачуть, реагують – усе це на камеру. Їм кажуть: «Візьміть українське громадянство, вам буде легше жити». А вони не хочуть, бо вважають себе громадянами Радянського Союзу. Кажуть, що вони віруючі люди і взагалі проти паспортів. Якщо є така історія, то не треба зірок.
– Ну, якщо така, то справді зіркам у ній немає місця. Між іншим, я з великою цікавістю подивилася ваші сюжети з В’єтнаму і Камбоджі. Як так сталося, що будучи випусковим редактором «Подробиць», ви опинилися в екзотичних країнах як репортер і зробили сюжети про повсякдення?
– Ну то й що, що я був випусковим? В мене ж був вільний тиждень. Мені просто було цікаво, і я виявив ініціативу. Звернувся до керівництва, сказавши, мовляв, ось, є ще один багнет, давайте я поїду. Керівництво сказало: «Ну, давай, пиши теми». Я написав теми. Щось затвердили, Антон Нікітін запропонував зробити сюжет про в’єтнамську «зірочку». Зі мною був чудовий оператор Вадим Ревун, який часто працює з Андрієм Цаплієнком у гарячих точках і взагалі об’їздив увесь світ. А у В’єтнамі і Камбоджі Вадим тоді ще не був, тому поїхав залюбки.
– Цікаво, що залишилося поза кадром?
– Залишилося те, що це була дуже виснажлива робота. Насправді на той час тільки «Інтер» міг дозволити собі організувати таке відрядження. Ми поїхали через Таїланд у В’єтнам. У В’єтнамі ми мали якомога швидше рухатись, тому нам було закуплено квитки на внутрішні авіаперельоти. Так само у Камбоджу ми, звісно, літали. Насправді я був зацікавлений у тому, щоб поїхати і відвести душу, зате я привіз штук 6-7 сюжетів. Звісно, й рейтинги в цих сюжетів були хороші.
– У вас і досі є бажання відвести душу, працюючи «в полі»?
– Я завжди готовий працювати «в полі». Хто ж проти? У нас в Україні є багато журналістів, готових поїхати й робити документальні фільми про життя латиноамериканців чи африканців, але наразі на це немає бюджетів.
– І на «Інтері» вже теж немає бюджетів?
– Я не знаю, що наразі на «Інтері». Я пішов, коли там ще все було добре. Мені здається, вони їздять у відрядження, можливо, трохи рідше. Все-таки це велике вікно у світ – те, що «Інтер» іде на це. Це дуже нелегко, але те, що репортери можуть їздити, що є власні кореспонденти в інших державах – дуже важливо. На нас тисне містечковість, люди не розуміють, що відбувається в світі.
– Наприкінці минулого року на «Українській правді» з’явилася ваша стаття, де ви досить переконливо говорите, що тепер долю демократії й середнього класу, на якому вона базується, вирішують цифри на табло біля обмінних пунктів. Натомість самі поняття демократії й середнього класу щодо сучасної України існують у вашому тексті як аксіома. Скажіть, на вашу думку, те, що ми спостерігаємо в українських медіа та політикумі останніх років (пожовтіння, дефіле пана Фірташа на «Інтері», ющенківське «я не займався вашим вонючим газом», вимога Тимошенко «провести психіатричну експертизу деяких працівників Секретаріату Президента» тощо) – це ознаки правдивої демократії чи радше суспільного ладу, що тільки симулює демократію?
– Ви говорите про речі, які не є ознакою демократії. Ви говорите про висловлювання якихось людей. Ознака демократії чи не демократії – це наявність чи відсутність виборів, переслідування людей за політичними поглядами, концтаборів, розстрілів... У нас людей не розстрілюють за участь у політичних партіях. Якщо в нас є не дуже виховані люди, це не є ознакою демократії чи не демократії. В нас олігархічний плюралізм мас-медіа.
– А це і є ознакою демократії?
– Це не є ознакою демократії, але це не є й ознакою тоталітаризму. Ми можемо сперечатися. Це тонкощі, розумієте? Можливо, це олігархічна демократія, але я не політолог, це не зовсім до мене.
– Я ж не питаю вас як політолога, мені цікава ваша точка зору як журналіста і громадянина.
– Я вам хочу так сказати: буває значно гірша ситуація. Поки в нас не переслідують за висловлені переконання – це демократія. Я колись історією займався і пригадую: після того, як царат було скинуто, хтось із українських публіцистів початку ХХ століття писав, що повернення до брутального й нелюдського режиму вже ніколи не буде. І що було потім? Тому треба цінувати те, що в нас є.
– Наостанок хочу дізнатися, що ви думаєте про свіжий тренд у житті журналістів – про дауншифтинг?
– При чому це?
– Як при чому?! Хіба ви не помітили, що це явище стало поширеним, про це багато говорять. Чи є серед ваших знайомих, зокрема журналістів, ті, хто мав в Україні дім і хорошу роботу, але свідомо й добровільно проміняв усе це на просте життя десь в Індії чи в українській провінції? Наскільки такий варіант здається спокусливим особисто вам?
– Я вважаю, це втеча. Ознака інфантильності. До цього вдаються люди, які в момент зустрічі з суворою долею вирішують здатися і зникнути. Я би поїхав до Індії, але хіба що познімати. Взагалі, ви мислите категоріями дива. Дива немає. Є робота. Якщо ми хочемо щось змінити, маємо працювати.
Фото Яни Новоселової
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Коментарі
25
Макс
5376 дн. тому
Тільки зараз побачив це інтерв'ю. Дуже цікаве і ґрунтовне. Молодець, Кирило, тримайся!
5750 дн. тому
Работу ищем? Сейчас тяжело с этим...
5751 дн. тому
поверніть Кирила на інтер замість непрофесійних, безграмотних, без освіти людей... там потрібен порядок, а його зможе зробити лише чоловік
Василь
5753 дн. тому
Кирило належить до категорії тих профнаставників, на яких не кожному в житії-битії щастить натрапити, особливо для юнців-протожурналістів. Інтелектуал та Людина. На таких, як пан Лукеренко, тримається те, що прийнято називати та навіть вважати укржурналістикою.
... Запафоснувато, але в яблучко. Бо "від душі". І через наддостовірні джерела інформації :)
Колега
5753 дн. тому
Про Лукеренка можна написати багато професійного і людського позитиву і так самого багато негативу. Те, що він осів на НТН - іронія долі, але цілком закономірна і справедлива.
maryna
5753 дн. тому
Завжди в тебе вірила! Тримайся!
ЯНА
5754 дн. тому
НУ ХІБА МОЖНА, КИРИЛА ТАК ФОТОГРАФУВАТИ?????
ВІН ТАКАК СВІТЛА, ПОЗИТИВНА І ВІДКРИТА ЛЮДИНА, А ЙОГО ТУТ ПОКАЗАЛИ ЯКИМОСЬ П"ЄРО!!!!!!!!
КИРИЛО, ПОДАВАЙ В СУД НА ФОТОГРАФА!!!!!!!!!!!!!!!!
Женя
5754 дн. тому
Кирило - високопрофесійний журналіст, і один з найкращих керівників, з якими мені доводилося працювати. ДУЖЕ розумний, мудрий, самодостатній, і просто цікава особистість. Шкода, інтерв"ю невеличке. Усім бажаю таких колег і керівників. А Кирилові і усьому колективові "Правді життя" бажаю зберегти ТАКУ атмосферу у колективі і ВИСОЧЕННИХ рейтингів, бо ви неймовірно талановиті люди!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Вася
5754 дн. тому
Не дочитал - скучно и вымучено.
Хтозна
5754 дн. тому
І фото тепер більше схоже на Кирила
Kostya
5754 дн. тому
Пардон за прямоту - но если человек {CENSORED} и останется.
Если тебя не научили здороваться с коллегами и в глаза смотреть когда за собственные пакости приходилось отвечать, то какой толк от списка заграничных учеюных заведений?
Если тебя не научили здороваться с коллегами и в глаза смотреть когда за собственные пакости приходилось отвечать, то какой толк от списка заграничных учеюных заведений?
ІГОР
5754 дн. тому
Мені щиро шкода Лукеренка. Така гарна освіта, такий розум - а працює в якійсь абсолютній дірочці, щоб не сказати - д...мі.
Лукеренко, ти вартий більшого, покидай це ГЕ і роби солідну кар"єру. Плюнь на цих ідіотів!
Ще рік-два і там скиснеш назавжди!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Вова
5754 дн. тому
З огляду на те де він навчався й працював це агент Марчука&Сороса! А як відомо ці два персонажі сплять й бачать Тимошенко Президентом. Хоча я думаю, що вона буде Президентом ...кокаїнової доріжки. :) P.S.: порада шановному пану Лукеренко - СКАЖІТЬ НІ НАРКОТИКАМ І ЮЛІ !!!
шокирован
5754 дн. тому
Абсолютно согласен со всеми предыдущими мнениями. Серая двоякая и неоднозначная личность. Толку ни на Новом не было от него, ни на Интере. А все эти стенд-апы из-за бугра действительно выглядели колхозом. Я уже молчу про докуметалку и криминал. Какое отношение от вообще имеет к этому?
5754 дн. тому
в Кирила прекрасне почуття гумору і професійна чуйка, рада знайомству
Хтозна
5754 дн. тому
Робота є робота, і Лукеренко завжди виконував і виконує її сумлінно
5754 дн. тому
приятно почитать интервью человека с мозгами)) Кирилл - ты молодец))
5754 дн. тому
Що це за скорботна личина?
гончарик
5754 дн. тому
Дякую за інтерв"ю, цікаво, хоча авторові і не вдалося розговорити Кирила. Дуже поважаю Лукеренка - позитивна і на рідкість порядна людина. А ось фотографу - двійка, людину майже не впізнати, що ви з ним робили?!
S
5754 дн. тому
Не знаю- не знаю...Все "герои" Марины- усложненные индивиды)))Просто зашибись ...Смотрела сюжеты из Вьетнама и т.д.Занудство несусветное, причесанное и маниакально сдобренное идеологией величия автора(колхоз).
ангел
5754 дн. тому
моджахеды, а на ваши луковицы можно посмотреть?
Интер-Моджахеды
5754 дн. тому
То-то репу наел ничего скоро это кубло мы разворошим и все гады ответят - все и за все!
Зритель
5754 дн. тому
Лукеренко? А кто это? Перечень заведений, которые он кончил, об этом ничего не говорит. Был хреновым шеф-редом на Новом - такое ни рыба, ни мясо. Тряпка. Безвольным человечишком показал себя при развале "Интера" в 2007-м. Был никем и звать его никак. Нафига с такими серостями вообще писать интервью?
чытаДтч
5754 дн. тому
Биоробот. Один из солдатов Урфина Джуса (А.Безлюдной).
Такой переступит и скажет: Ничего личного-такая работа.
Ахтунг! Андроиды отакуйут
юра
5754 дн. тому
шкода що канал не йде по супутнику - я маю на увазі амос або сіріус майже всі супутникові тарілки в Україні налаштовані на ці супутники
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ