Як і обіцяли під час Диктанту національної єдності 9 листопада, 12 грудня було офіційно підбито його підсумки. Дві години, з перервою на новини о 17:00, Перший і Третій канали Національного радіо транслювали присвячений підсумкам диктанту спецвипуск.

Ведучими були, як і під час диктанту, Аліна Акуленко та Роман Коляда. Окрім них у студії були «диктатор», доцент Київського університету імені Грінченка Олександр Авраменко (пан Коляда представив його як «великого і ужасного») та мовознавець, доктор філологічних наук, професор Лариса Масенко. Не хотілося б ображати пані Масенко, але не було куди подітися від враження: їй було відведено роль «весільної генеральші». І відведено досить відверто. Залишається тільки припускати, що я чогось недочув, але враження залишилося дуже стійким: усі суто мовні питання коментував пан Авраменко й лише він, тоді як пані професорку запрошували до мікрофона поговорити про речі загальні - наприклад, про значення диктанту, про виховання поваги до рідної мови тощо й тощо.

Цьогоріч переможців було двоє - учителька української мови та літератури на пенсії Ольга Чупик зі Львова (саме так лунало під час трансляції, тоді як на сайті НРКУ написано, що пані Чупик - зі Львівщини, без зазначення населеного пункту) та школярка Дана Памірська з Житомира. Переможниці отримали радіоприймачі, бібліотечки, набір географічних карт та чималу грошову винагороду.

Тридцять п'ять дописувачів припустилися в Диктанті лише однієї помилки - всіх їх було названо, вони отримали заохочувальні призи. Спеціальні призи було віддано двом дописувачкам - матерям вісьмох дітей. Про все це детально розповідали присутні у студії.

І тут вони припустилися першої... першого того, що залишило вельми неприємне враження. Декілька разів було мовлено: одній із переможниць приз вручили коштом президентського фонду Леоніда Кучми, іншій - коштом Ліги українських меценатів. Що ж до заохочувальних призів, то було названо декілька поважних організацій, які їх забезпечили. Але їхній перелік залишився неповним: перелічуючи благодійників, ведучі раптом сховалися за рятівним формулюванням «та інші». І це було, щонайменше, нешляхетно: або перелічувати всіх, або не перелічувати нікого. Вийшло так, ніби спонсорів (чи, в даному разі, радше меценатів - у найбуквальнішому значенні цього слова) поділили на касти - вищих та нижчих, патриціїв та плебеїв.

Під час ефіру пролунало чимало цікавої інформації. До НРКУ надійшло понад 15 тисяч листів. Як цілком слушно зазначали присутні у студії, насправді писало Диктант набагато більше людей, адже далеко не всі наважилися його відправити. Тож у назві «Диктант національної єдності» не було найменшого перебільшення. Серед тих, хто зробив лише одну помилку, траплялися представники далекого українського сходу - зокрема, дописувачі з Алчевська та Ровеньків. Найбільше листів надійшло з Києва, далі за кількістю надісланих диктантів ішли Львівська та Черкаська області.

Найстаршій учасниці Диктанту - Марії Самус із Полтави - 94 роки, наймолодшій - Христині Дехтяренко з Тернополя - всього 4. Пані Самус була не єдиною дописувачкою віком понад 90.

Розповіли ведучі, що жіночка з Центральної України (якщо не помиляюся, з Кременчука) диктувала текст Диктанту своїй сестрі з Тернополя телефоном: у тієї немає радіо. Дописувач із Білої Церкви перепросив за поганий почерк: він писав Диктант на роботі, за кермом автомобіля. Одна з дописувачок, перш ніж писати Диктант, одягнула вишиванку й сіла під іконою Божої Матері.

Розширилася й географія Диктанту: цьогоріч надійшли листи з усіх континентів, зокрема й із досить екзотичних країн.

А ще ведучі й гості студії повсякчас поверталися до непересічного значення Диктанту у єднанні України й у пропагуванні рідної мови. Усе, що пролунало, було дуже цікавим. Тільки от не полишало враження: все це мало б бути прелюдією, преамбулою, таким собі «наповнювачем». Особисто я (й, гадаю, не лише я один) слухав спецвипуск із однією головною метою: мені дуже хотілося почути пояснення, чому треба було писати саме так, як треба було писати. Чому всі інші варіанти є помилковими. Зрештою, Диктант національної єдності, за ідеєю, не мусить бути таким собі «мистецтвом задля мистецтва» - найпершою його роллю мала б бути навчальна. Щоб усі, хто писав Диктант, усвідомили свої помилки й надалі їх не робили.

Якщо мені не зраджує пам'ять, торік саме так і було. Тоді Олександр Авраменко детально розбирав кожне речення, кожний складний момент, кожний розділовий знак. Цього разу він лише зауважив, що треба було дослухатися до його методичних порад: там, де він робить коротшу паузу, - там має бути кома, а там, де довшу, - тире. Залишалася однісінька дрібничка: визначити, якої саме тривалості мала бути пауза, щоб можна було віднести її до категорії довшої.

Сказав пан Авраменко дуже слушну річ: розділові знаки відображають інтонацію й підпорядковуються їй, а не навпаки. А ще й справді в українській мові існує чимало випадків, коли розділові знаки є варіативними. А далі завів мову про те, що це був «живий», а не написаний на папері, текст, і саме через цю обставину розділові знаки мали бути чіткими й однозначними. Зізнаюся: логіки я так і не вловив - адже якщо йдеться про усний текст, то, здавалося б, і розділові знаки у «варіативних» ситуаціях мали б залежати від індивідуального сприйняття цього тексту.

Що ж до конкретики, то пан Авраменко розібрав перше речення Диктанту, наголосив на виділенні комами іменників-прикладок, зазначив, що Марко Вовчок, хоч це й псевдонім, не можна брати в лапки, й... ото й було все. Подальшої роботи над помилками слухачі так і не дочекалися. Під час інтерактивного спілкування хтось зі слухачів висловив побажання, щоб «канонічний» текст Диктанту з'являвся не лише в інтернеті. (Пишучи цей матеріал, до речі, я спробував знову перечитати його, але... він так і не відкрився!)

Пан Авраменко пообіцяв «розглянути таку можливість». Не хотів би нікого ображати, але щось нафталіново-радянське, щось безнадійно бюрократичне почулося в цій відповіді. Тим паче що минулого року потреби щось додатково «розглядати» чомусь не було. Інший слухач, уже під кінець ефіру, поставив пряме запитання: чому не було роботи над помилками? Олександр Авраменко на той момент уже пішов зі студії.

Тож факт залишився фактом: крапка, яку мали поставити у спецвипуску, вийшла надто вже розмитою, розпливчастою. Зате в такий спосіб вийшло дуже «елегантно» уникнути розмов і про дужки замість тире (а правила української мови не містять однозначних вимог, коли треба вживати саме дужки), і про пряму мову, про яку пан Авраменко не повідомив під час диктування, й про інші «особливості», що перетворювали Диктант на лотерею.

Закралася навіть підступна думка: можливо, організатори Диктанту були обмежені в коштах і саме тому прагнули звести до мінімуму кількість переможців, не дуже перебираючи засобами? Якщо так, то чи не чесніше було б просто зменшити розмір призів і відверто про це повідомити? Зрештою, під час спецвипуску неодноразово лунало: люди писали Диктант не заради виграшу, а заради перевірки власних знань, а ще більше просто заради шляхетної ідеї, на знак підтримки української мови!

Більшість помилок було зроблено саме в пунктуації, - повідомив пан доцент. І наголосив: за своїм рівнем Диктант відповідав дев'ятому класу середньої загальноосвітньої школи.

А тепер запитання: якщо диктант був рівня дев'ятого класу, то чи не надто мало виявилося переможців? Чи не надто мало людей, які написали його без помилок, - усього лише двоє з понад п'ятнадцяти тисяч? Чи не є такі результати ганебними, чи не свідчать вони про справжню мовну катастрофу? Чи не час бити на сполох? Адже, як виявилося, українці є геть безграмотними; ніхто, практично ніхто в Україні не вміє грамотно писати!

Олександр Авраменко викладає у виші. То чи не пробував він екстраполювати ситуацію з Диктантом на своїх студентів: адже виходило, що лише один студент із-поміж понад семи тисяч заслуговував би на п'ятірку з мови? Одну-єдину п'ятірку пан доцент мусив би ставити раз на десять, а то й більше, років!

Пан Авраменко розповів: у Польщі пишуть диктант із польської мови, й переможців там теж буває дуже небагато, бо вельми складним є той диктант. І не було б до цього жодних заперечень: так, загальнонаціональний конкурсний диктант має бути не сяким-таким. Усе було б гаразд, якби той самий пан доцент тільки-но не твердив про рівень дев'ятого класу.

Не стикувалися ці два його твердження, ніяк не стикувалися. Суперечили одне одному, хоч як їх поверни. Тож спецвипуск 12 грудня тільки зміцнив враження: на відміну від польського, український Диктант був не так складним, як хитрим.

Фото - www.mama-panda.com.ua