9 листопада, в День української писемності та мови, Перший канал Національного радіо традиційно - вже втринадцяте - проводив Диктант національної єдності. Цьогоріч диктант зі звичайної урочистої події перетворився на чималу інтригу: як то воно буде тепер? Коли представники найвищої влади у своїх публічних виступах навіть не намагаються зобразити українську мову, а все україномовне неприховано локалізують Галичиною? Коли, всупереч ухваленому закону, українську мову заганяють до ніші регіональної? Як то воно буде, коли українська мова впала в немилість?

На перший погляд, усе було, як і завжди. Перший канал Національного радіо провів двогодинний святковий випуск, присвячений Дню української писемності та мови. Радіоточкова трансляція навіть від традиційної перерви відмовилася. Кульмінацією цього випуску й став диктант. Як завжди, віп-персони писали диктант у радіостудії. Раніше така практика «привілейованого диктанту» видавалася неоднозначною. Цього разу, окрім усього іншого, стало сумно - дуже сумно.

Ведучі трималися, мов усе було, як і зазвичай. От тільки перелік віп-персон, що писали у студії, був надто коротким. Надто мало їх виявилося. Дипломат Ігор Осташ, учасниці дуету «Сестри Тельнюк», співачка, солістка Національного радіо Жанна Боднарук, фронтмен гурту «МедХедз» Вадим Красноокий, актор Богдан Бенюк, народний депутат Ірина Геращенко, доктор історичних наук, етнограф та письменниця Марина Гримич, журналіст Вахтанг Кіпіані... Ото й усі віп-імена, що пролунали. В інтернет-джерелах є інформація, що писав диктант у студії ще й свободівець Андрій Іллєнко, але радіо про це промовчало. Як і про артиста Анатолія Карпенка.

Нікого з представників набундюченої влади - ані міністра, ані заступника міністра, не кажучи вже про гуманітарного віце-прем'єра. Нікого з керівників галасливої опозиції - воно й зрозуміло: це вам не з трибуни інших закликати, це вам не палкі спічі про захист української мови виголошувати, це - самому приклад подати. Нереволюційно воно якось, неіміджево. Ви тільки уявіть: поважний політик, та ще й демократ, сидів би й писав диктант, мов простий інженер. Сам писав би, без секретарок, лакеїв, покоївок та охоронців. Та це ж зганьбився б він на цілий світ! А чи опозиція й справді прагне нічим не відрізнятися від влади - зовсім нічим, ані штришком, ані деталькою?

А може, опозицію просто не запросили? Та ні ж, напевне - інакше вона про це оголосила б...

Може, провід опозиції був занурений у поствиборчі справи? Аж до такої міри, що на півгодини нікого відрядити не змогли? Адже рівно півгодини тривав сам диктант - ані хвилиною більше. Лише троє політиків: чинний депутат парламенту Геращенко та новообрані Бенюк із Іллєнком. Де, до речі, була «Свобода», окрім них? Завзята Фаріон, наприклад? Диктанти писати - не царська справа?

Оце вам і є публічність політики по-українськи. Причому геть усієї політики, наскрізно. Варто порівняти: минулого року диктант писали п'ятеро народних депутатів, причому двоє - від Партії регіонів.

А де було наше красне письменство? Актори, співаки? Журналісти, нарешті? А чи їм усім відмовили в запрошенні?

«Можливо, ми з подивом побачимо на конвертах відомі імена та прізвища?» - припустив ближче до кінця ефіру ведучий.

Кореспонденти розповідали, як відзначають День української писемності та мови в різних куточках України. Художники з об'єднання «Мамай» в Одесі (кореспондент Володимир Невмитий). Учні й учителі елітної гімназії «Троєщина», що в Києві (кореспондентка Олександра Томацкова запевнила, що саме в цій гімназії зростає елітний дух нації). Учні ліцею з поглибленим вивченням фізичної культури та військової підготовки (теж елітного), що в Чернігові (кореспондент Анатолій Вакуленко). Іммігранти з Нігерії в Тернополі (кореспондент Наталя Ковтун). Марія Вовчок розпитувала перехожих.

До звичайної, не елітної, школи не зазирнув ніхто. Як і до звичайного офісу, лабораторії. Хіба ж там може бути щось цікаве? Такою вже є нинішня тенденція: подія сама по собі - то ніщо, еліта на тлі події - то все. Про що зазвичай розповідають телевізійні та радіорепортажі з театральних прем'єр та інших мистецьких заходів? Про самі заходи, а чи про те, хто їх удостоїв своєю увагою, й скільки коштувало віп-вбрання? То хіба ж диктант елітної... даруйте, національної єдності міг вибиватися з наїждженої колії?

Вели марафон Аліна Акуленко та Роман Коляда. Поради давали журналісти Національного радіо Ірина Щербатюк та Ганна Дмитрієва. Декілька разів і вони, й гості студії повторювали адресу, на яку треба було надсилати листи. Здавалося, нічого аж такого складного в тій адресі не було: Радіодиктант; Національне радіо; Хрещатик, 26; Київ-1; 01001. Але лунала вона щоразу в новому порядку. Та ще й індекс дехто з промовців плутав, а дехто взагалі не називав. Неподобство кричуще? Та ні: метою диктанту було перевірити грамотність слухачів, а не продемонструвати її самим, чи не так?

Кульмінацією стала ну просто взірцево грамотна фраза «виїмка листів із поштових скриньок». Ще слухачам порадили «чітко вказувати зворотню адресу». Узагалі-то, «вказувати» можна пальцем, а адресу слід зазначати... А ще виявилося, що диктант писали люди «різного релігійного віросповідання».

Неодноразово слухачів попереджали: розглядатимуть лише листи з 9-м та 10-м листопада на штемпелі. Під час інтерактивного спілкування слухачка поскаржилася: у їхньому селі пошта працює не щодня. «Якщо людина хоче надіслати диктант, вона знайде спосіб», - ця різка відповідь пролунала, немов ляпас. Немов ляпас усім мешканцям сіл, що хотіли долучитися до «панської» справи.

Декілька разів пролунало, що цього разу є ще й творче завдання: одним рядком написати про своє ставлення до висловів «український народ» та «народ України». От саме так - своє ставлення одним рядком.

Слухачам розповіли, що минулого року диктант писали 17348 осіб. Звідки така точна цифра? Лише згодом  виявилося: стільки торік надійшло листів; вік учасників варіювався від шести до дев'яноста двох років Листи надходили з Росії, Білорусі, Молдови, Німеччини, Бельгії, Таїланду. Як і годиться: спочатку перелічили «республіки СНД», а вже потім - «зарубіжні країни». Втім, уся інформація, що пролунала, була цікавою й пізнавальною, вся вона, попри певні вади, створювала урочистий настрій. Великою ложкою дьогтю став власне диктант.

Присвячено його було Маркові Вовчку - етнічній росіянці Марії Вілінській, що стала класиком української літератури. Будь-яких інших часів тема не викликала б жодного несприйняття, жодного відторгнення. Нині, коли до офіційного вжитку повертається радянський симулякр «дружба народів», коли влада пишається створенням спільного з росіянами підручника з історії, коли високі представники тієї влади розповідають про російсько-українські відносини й ніколи про україно-російські, коли тінь Росії знову нависає над Україною, - нині тема диктанту виглядала «ідеологічно правильною» й такою, що «відповідає політиці партії».

Диктував, як і щороку, доцент Київського університету імені Грінченка Олександр Авраменко. На початку ефіру він розповів про процедуру диктування, дав методичні рекомендації. Сказав, що темп диктування буде таким, як для учнів п'ятого - дев'ятого класів, а обсяг становитиме близько ста тридцяти слів. Такий великий віковий діапазон викликав чималі сумніви. Ще пан Авраменко сказав, що акцент, як і завжди, зроблено на пунктуацію. Що теж викликало сумніви: можна гадати, весь український народ (а тим паче «народ України») тільки й має проблем зі знанням української мови, що пунктуаційні. Якою, власне, є мета щорічного диктанту? Провести урочистий захід, і лише? Перевірити знання української мови й живе володіння нею, а чи знання шкільного підручника з української мови?

«Є мова як наука, де є сталі правила, які не можна змінювати, і є мова як щось живе», - зазначив пан Красноокий. Таке формулювання було, мабуть, перебільшенням, але ж факт залишається фактом: розділові знаки позначають на письмі інтонацію промовця, а отже, до значної міри залежать від інтонації конкретної людини та конкретної ситуації. Далеко не завжди правила їхнього вживання є твердими, мов кремінь.

Текст диктанту обіцяли вивісити на сайті Національного радіо в понеділок, 12 листопада. Станом на 21:35 його там не було. Не було й увечері у вівторок - принаймні, на головній сторінці, була на ній лише інформація про факт проведення диктанту від 9 листопада. Текст, датований 13 листопада, знайшовся на зовсім іншому сайті. Ні, такого я не чекав.

Пан Авраменко запевняв: авторських розділових знаків у диктанті не буде. Можливо, їх і справді не було. Були розділові знаки, норми вживання яких є варіативними, й це було зрозуміло вже під час диктування. Таке, наприклад, речення: «Одружившись з Опанасом Марковичем, Марія не без його допомоги (а він був українським етнографом) досконало вивчає українську, а вже через шість років створює "Народні оповідання", що принесли їй славу в Європі». Зверніть увагу на підрядне речення в дужках. Правила дозволяють використовувати тут як дужки, так і тире, при тому дужки зазвичай використовують рідше. Чимало літредакторів, скажімо, їх відверто не полюбляють, бо вони ускладнюють сприйняття речення. То звідки ж було слухачам здогадатися, що в даному разі треба було вжити саме дужки, а не тире? Чи це була перевірка знання мови, а чи гра на вгадування?

А ще це був диктант із мови, а не з літератури. Тож диктор мав - неодмінно мусив! - зазначити, що «Народні оповідання» є назвою збірки. Він цього не зробив. Схожа ситуація була й 2010 року: тоді в диктанті йшлося про полонених тварин - верблюдів. Звідки ж було слухачам здогадатися, що слово «полонені» треба брати в лапки? А чи в українській мові в лапках пишуться геть усі слова в переносному значенні, геть усі метафори й образні вислови?

Інше речення: «Відповідь була такою: "Марка Вовчка: він один знає нашу мову"». Чи могли слухачі здогадатися, що ця репліка без підмета й присудка є прямою мовою, а не викладенням? Чи мали вони взагалі гадати, а чи пан викладач мусив їх попередити про пряму мову?

«Шістнадцятирічна Марія Вілінська, красуня, розумниця, дочка російського дворянина, живе в Орлі». Тут «красуню, розумницю, дочку російського дворянина» набагато природніше було б виділити тире, а не комами.

«Звичайно ж, вона не знає, що буквально через сім років стане знаменитою українською письменницею». Так, слово «знаменитий» є у словниках, але чи не видається воно русизмом, чи варто було в Диктанті національної єдності використовувати саме його?

Були в тексті й інші подібні моменти, які залишили стійке враження: організатори диктанту навмисне створювали пастки для слухачів. Навмисне прагнули пошити їх у дурні.

Я не надсилав диктанту і не розраховував на перемогу, а записував його текст лише для себе, для аналізування. Тож не мав до нього жодного приватного інтересу. Але однаково на душі було огидно. Немов я погодився зіграти з Національним радіо в наперстки. Немов мене надурили, тицьнули пикою в зошит, мов двієчника.

І не лише через те було гидко. Влаштувавши гру в наперстки, чи розраховувало після того Національне радіо, що в суспільстві зросте повага до української мови?

Фото - rotfront.su