Хоч про це мало хто пам'ятає, але свого часу (якщо не помиляюся, це був 1998 рік) класик української літератури Олесь Ульяненко працював репортером на каналі СТБ і був автором рубрики «Базар-вокзал» у ранковій програмі «Чайник». Письменник спілкувався з різним вокзальним людом, розпитував, хто звідки й куди їде, що у світі чуть і як взагалі справи, як життя. Він міг підійти до привокзального бомжа, до бариги, до сутенера, а міг зустріти в натовпі знайомого чи причепитися до скромного й мовчазного заробітчанина. Ульяненко прекрасно розумів, що світ, звужений до зали очікувань, не втрачає ні краплі свого розмаїття. До того ж, це була звична для нього стихія; і ці люди, до яких ніколи не підійшов би інший репортер, і їхнє невміння та небажання говорити на камеру, - все це було частиною самого Ульяненка, з цього варива він видобував найкращі кусні своєї прозової творчості.

Фрагменти цих балачок «за жизнь» складалися в такий собі народний онлайн-життєпис, де трагедії по-сусідськи перегукувалися з побутовим абсурдом, а просвіт щастя можна було легко переплутати з останнім хрипом. З одного боку, фізіономії, що з'являлися в Уляновій рубриці, а надто їхнє скупе белькотіння, часто-густо були чимось на кшталт таргана в ранковій каві сноба. З іншого, це таки була рубрика про життя, яке воно є, а також про тих людей, які нечасто виграють свій перший мільйон і передають привіт сім'ї.

Проте «Базар-вокзал» існував не на сторінках чергової книжки письменника, а в телеефірі. Й тому часто ця рубрика була жахливо нудна, нецікава, сіра. Як і саме життя людей, для яких базар-вокзал - щоденний початок і кінець, сума однакових історій, одних і тих-таки драм та спільної безвиході; шанс вискочити, виламатися з колеса недолі - це для них «Беверлі Гілз», щось абсолютно недосяжне.

Ця рубрика була нудна, наскільки нудним є чуже нещастя, зафіксоване з протокольною точністю і такими ж вижовклими емоціями. Кожен особистий апокаліпсис - негомінкий, небагатослівний, іноді його доводиться витягувати кліщами чи виловлювати з моря сліз, як потопельника; він гніздиться там, куди людина сама не наважується зазирнути, й тому публіка так неохоче вислуховує «формальний бік справи». Чуже нещастя, обчухране до сухої послідовності фактів, - це дуже нелагідне дзеркало, в нього краще не дивитися тим, хто вміє бачити. Ульяненко вмів, і це було його прокляття. А от глядачам... У кожного в коморі торохтить свій мішок із кістками. Інша річ - «Беверлі Гілз».

Я дедалі частіше згадую «Базар-вокзал» Олеся Ульяненка, бо це була винятково беззахисна й безпосередня спроба затягнути в ящик бодай трохи «натуральної реальності», й результатом його роботи була та недоладність, мінливість, недорікуватість життєвої правди, якої так багато у світі, але фактично немає на телеекрані.

Бо ж зворотній бік медалі - скажена популярність програм «про життя», в яких ніби й розповідаються ті ж таки історії, але зовсім по-іншому - з пристрастям та емоціями, з криками, сльозами і матюками, яких ніколи не почуєш ані на базарі, ані на вокзалі. Це дуже специфічне телевізійне очуднення життя призвело до витворення окремого феномену, окремого стандарту якості, що вже не має нічого спільного з життям, хоча смокче кров реальних історій. І це вже набагато цікавіше, ніж «Беверлі Гілз».

«Життя без прикрас», яким колись була напхана рубрика Олеся Ульяненка, закономірно поступилося «життю без життя»; спершу актори та постановочні зйомки тишком-нишком витіснили реальність страждання, а потім і самі люди аж так захопилися грою в телеверсію життя, що тепер пнуться акторствувати, волочать в ефір свою недолю торбами, - тільки встигай підмітати.

Зазвичай міркування про те, що відбувається з «речовиною життя» на екрані, логічно завершуються прокльонами на адресу тих мудрагелів, які визначають раціон глядача. Сьогодні я переконаний, що це помилка. Наше суспільство не просто хоче їсти помиї, - воно саме залюбки готує собі цю страву на сніданок, обід та вечерю. Всі дзеркала розбиті, Беверлі Гілз у головах, а ненависть пече п'яти.

Важко сказати, з чого все почалось, але варто поглянути, чим закінчилося. Заради цього я наполегливо рекомендую стати постійним глядачем нового проекту про життя на каналі «Інтер», який називається цими ж убивчими словами «Про життя» і де головні герої - це не ті люди, які сидять на диванах і балакають про свої проблеми. Справжні герої програми «Про життя» - це люди в студії. Звичайні глядачі, які колись чекали на кожен новий ефір Ольги Герасим'юк та її «Без табу», проте не гребували й переглядом «Окон» Дмітрія Нагієва; які давно мріяли про схрещення сюжетів із програми «Максимум» із побутовим нервом Наталі Сумської; які постійно скаржаться, що рівень сучасного телебачення став «ніже плінтуса», й відтак залюбки наповнюють його власною глибинною деградацією.

Концепція проекту «Про життя» така ж оригінальна, як і ручне прання (навіть якщо це велике прання). Історії хоч і реальні, але зі зламаними заради поп-драматургії хребтами, - варто зауважити якісну сценарну роботу з перемішування хребців; глядача ведуть від окремих контрастних деталей до загальної картини, мов тупе теля. Адже мозаїчність правди полягає в тому, що будь-який її фрагмент може бути стовідсотковою брехнею; кожній реальній події можна технічно викрутити руки, штучно створивши кульмінації та стрімкі повороти там, де не було нічого, крім нудного й повільного плину. Жорстка фрагментація «реальних історій» потрібна, звісно, не тільки для того, щоб уникнути лінійності оповіді, але й, що важливіше, задля керування емоціями глядача. Як говорити (і чи варто?) про матір-алкоголічку, яка закопала живцем свою новонароджену дитину? Відповідь: можна і варто, якщо з істерикою й жаданням розтерзати негідницю. Від самого початку глядачів у студії накручують ідіотичними запитаннями на кшталт: «Чи варто віддавати дівчинку матері, яка намагалась її убити?», й ось уже студія заходиться ревом: стерилізувати монстрицю й таких, як вона, посадити довічно! Звісно, на тому б можна було й завершувати, але ж глядача тягнуть за упряж далі, мовляв, не все тут так просто: і жінка бідна, знедолена, і не тямила, що робить, і думала, що дитина народилася мертва; та ж ні, люди вже почули все, що хотіли; тож програма їх не розчаровує - й ближче до фіналу розвертає рогами до корита ненависті, мовляв, та жінка все ж таки заздалегідь планувала свій злочин. Тобто, замість обіцяного «пошуку рішень та компромісів», урешті-решт - хоча б якихось узагальнень, «Про життя» пропонує публіці годинне переживання лютої ненависті та жадання помсти. За тією-таки схемою форматується більшість випусків: уже на перших хвилинах чітко окреслюється образ ворога, й жодні подальші нюанси, уточнення й поправки (що теоретично могли б кардинально змінити громадську думку) вже не здатні пробитися крізь галас і шаленство на трибунах.

Так було і в інших гостросюжетних блокбастерах. Зокрема, про транссексуала Вадима-Вероніку. Після стартового ґвалту - який жах, хіба ж це нормальний хлопець?! - уже ніякі медичні аксіоми про те, що в усьому світі є такий діагноз, і навіть у сусідній Білорусі держава гарантує людям із цією хворобою безкоштовні операції зі зміни статі, не можуть вплинути на хор накручених телепнів: «Та яка ж це жінка? Що ти собі в голову вбила? Ганьба!».

Здавалося б, у цьому екзальтованому просторі хоча б ведучий має закутатися у плащ Понтія Пилата. Аж ні, навпаки: Андрій Пальчевський (постійний ведучий шоу, на відміну від Андрія Малахова, який то з'являється, то щезає) готовий до побиття камінням, як ніхто.

Після програми про веселу сімейку, в якій старші діти звинуватили батьків, що ті страшно дубасять їхніх молодших братів, у мене ще була сяка-така надія на перемогу в цьому проекті «нагієвського гуманізму», суть якого - в самодостатності дійства у студії, що повсякчас виходить із-під контролю завдяки безпосереднім учасникам сварки. Хоч цей зоопарк дуже змінився з часів Нечуя, та все ж таки в ньому лишається віддзеркалення давньої народної любові до сусідських срачів. Та й Пальчевський своїм резюме наче підтвердив мої сподівання: «Не кожного дня побачиш, як діти просто в студії відмовляються від своїх батьків!». Таки так, і то хліб.

Але вже у наступних випусках надії мої пощезли. Знову і знову Пальчевський із високого старту наганяв істерію публіки, щоби потім разом із глядачем насолоджуватися екзекуцією. Швидкі допомоги? Та через негідників, які там працюють, діти самі вимушені носити кишки в руках до найближчої лікарні, стікати кров'ю, бо ж спробуй дочекайся цих нелюдів, які приїжджають через півтори години, хоча й базуються за кілька кварталів! Це упередженість? Звісно, ні. Це агресивна, нахабна маніпуляція громадською думкою стада.

Я не бачу великого зла в тих безпросвітних телепроектах, які моторошно й аргументовано переконують, що ми живемо в повному лайні й під щохвилинною загрозою смерті від томатного соку. Але «Про життя», на жаль, і до них не належить. Пластилін реальності використовується в цьому проекті не задля нагнітання жаху - відчуття взагалі-то корисного й терапевтичного, - а лише задля плекання ненависті. Програма дає однозначну й украй непривабливу візію сучасного українця: озлобленого, дикого, безжального. Людям хочеться крові - і цей голод надовго. Дискусії, розмови на важливі для суспільства теми? Та кому це треба, якщо в студії з'являються активістки «Фемен» і Пальчевський потрапляє в рай: тут тобі й аморальність, і святотатство з блюзнірством, і православний священик уже мне хреста в кутку, а публіка аж пищить, так мріє побачити дівок за ґратами. Що там психолог меле про провокацію як метод? Оно ж Інна Богословська вже чверть години сидить мовчки, чого раніше світ не бачив, ану ж бо, дайте їй слово, хай депутат скаже, як можна оцінювати правові аспекти таких форм протесту. І депутат Богословська рече: «Дєвочькі, ви совсєм пустиє. Ви пустиє прошмандовкі обичниє». І далі - ще кілька слів про низький рівень культури, під схвальне ревище трибун.

Є один штамп, якого я раніше намагався не використовувати: «програма як діагноз». І зараз нарешті вживаю це словосполучення, бо іншого не добереш. «Про життя» - це програма-діагноз, але стосується він не телебачення, і не життя, а лише глядача. І взагалі, як сказала одна з героїнь іншого випуску: «Не треба нам ніякого бога, - у нас є Міністерство охорони здоров'я, і є закон». Хоча переконаний, що і їхнє існування у програмі «Про життя» ще неодноразово виполощуть у ненависті й небутті, бо в нас уже нічого, крім ненависті й небуття, в житті немає. Як і самого життя, зрештою.

Фото - inter.ua