«Пазітіфф» аж пре!
Торік вустами свого генерального директора Олександра Бутка канал ТОНІС проголошував: «Якби люди апріорі були добрішими, м'якшими, оксамитовішими, вони би прокидалися з добрим настроєм, бачили щось добре на екрані телевізора, їх із посмішкою зустрічали б на роботі, тоді би світ був добрішим. І, власне, це наша ідеологія».
Ідеологія, що й казати, витримується на всі сто. Бо де ще, на яких каналах можна побачити карамелізований «пазітіфф» у шоколадному соусі, під яким виходять практично всі програми оновленого ТОНІСу. Канал повністю відірвався від українських реалій і став таким собі інопланетним гетто посеред розбурханого телепростору.
Тут випуски новин, відповідно до позиціонування, носять назву «Соціальний пульс» і розповідають про все, окрім реалій сучасного смуру, яким насправді виглядає українська дійсність на інших телеканалах. Хай глядач і лає такі «новини для Барбоса», але, ніде правди діти, всі ті аварії, побиття, крадіжки чи вбивства - наша дійсність. А в «Соціальному пульсі» розповідають, приміром, про те, як Микола Янович викував монетку на згадку про Євро у київській фан-зоні. Чи (і це був центральний сюжет «Соціального пульсу» за 11 червня) подають докладний репортаж із численними синхронами вдячних лікарів та чиновників про передачу 10 машин швидкої допомоги донецькій станції. Головний інформпривід тут - новітні медичні авто пожертвував Благодійний фонд Олександра Януковича. Ну, що тут скажеш? Хіба що очевидне: як би не уникав менеджмент ТОНІСу запитань про зв'язок каналу зі старшим сином президента, він так чи інакше вилазить назовні.
Того вечора «Соціальний пульс» відзначився ще й такими ексклюзивами, як сюжет про пітона-рекордсмена в Миколаївському зоопарку та про стоматологічну допомогу (тут, прости господи, мене знову навідали небажані асоціації!) слонові в Колумбії. Одне слово, глядачеві ТОНІСу показують те, що зазвичай у журналістів називається лайфом, котрий переважно використовується як «прокладка» між серйозними текстами. Для балансу, так би мовити. Але професіонал у жодному разі не зверстає всього 30-хвилинного випуску новин із самого лише лайфу. Це очевидний моветон. Але ж нам потрібні «оксамитовіші» люди, тож чіплятися до новинарів ТОНІСу з якимись претензіями щодо перебору з карамельними сюжетами не випадає - вони все роблять у межах проголошеної позитивної ідеології!
Ток-шоу «Соціальний статус», яке, згідно з задумом його творців, має забезпечити повну інформованість населення, себто цільової аудиторії (35+) про те, що їх насправді цікавить - пенсійне забезпечення, права споживача, соціальний захист малозабезпечених, сирітство чи всиновлення тощо - звелося до запрошення в студію далеко не першорядних чиновників. Вони, звісно, передусім бадьоро рапортують про досягнення та успіхи своєї галузі, а на запитання, з якими глядачі прориваються в ефір, відповідають або загальними фразами, або просять залишити номер телефону з обіцянкою розібратися пізніше. Інакше, аніж піаром чинної влади, назвати цю програму важко. Приміром, пані Людмила Волинець, яка очолює відділ забезпечення діяльності уповноваженого з прав дитини при Президентові України, у програмі до Дня захисту дітей годину розповідала про те, що дитяча безпритульність, яка ще донедавна була справжнім лихом і грозою вулиць, у нас практично зникла. Сиріт, які б потерпали від лихих людей, теж майже не лишилося, бо ж дитячі приймальники-розподільники заповнені нині лише наполовину. Ілюстрацією мали слугувати кадри з того самого приймальника, де на момент знімання репортажу було лише кількоро дітей. Про те, що масштабну державну програму щодо всиновлення сиріт та опікунства над дітьми без догляду було розпочато владою попередньою, звісно ж, ані пари з вуст. Таке враження, що до 2010 року всі вулиці міст і сіл країни були забиті дикими безпритульними дітьми, ладними перегризти горло перехожому за шматок хліба чи кілька гривень, а щойно прийшла «нова команда», як вони за помахом чарівної палички зникли. Достоту як у тій казці про флейту щуролова...
Ще одна соціальна програма на ТОНІСі - «Алло, лікарю!». Попри те, що подібним контентом забиті майже всі загальнонаціональні й нішеві канали (серед них і купа спеціалізованих, до речі), Перший соціальний від такої вдячної тематики просто не міг відмовитися. Дякувати богу, в «Алло, лікарю!» не виставляють глядачів ідіотами, змушуючи їх бути манекенами для ілюстрації користі обрізання, як це полюбляє робити Олена Малишева на російському Першому. Ні, ведучі в студії цілком адекватні й навіть співчутливі до медичних проблем співвітчизників. Запрошують до себе фахівців певного профілю, з цікавістю розпитують про симптоми та лікування оголошеної як тема болячки, читають запитання глядачів з форуму... І жодним ані словом, ані півсловом не намагаються давати готових рецептів. Бентежить одне: до студії цієї медичної програми запрошують представників конкретних медичних закладів. Приміром, про переродження родимок у новоутворення глядачеві розповідали люди з клініки «Інновація». У лівому правому кутку екрана в цей час майоріла плашка про день відкритих дверей у цьому закладі, а також інформація про 30%-ву знижку на обслуговування. Не кажу вже про відверто рекламний характер відеосюжету з самої клініки. Тобто всі поради хворим і помисливим звелися до рекомендації відвідати цю чудову клініку. Теж, знаєте, суцільний «пазітіфф», адже глядачеві показали, які там професійні лікарі, прогресивні методики та суперсучасна апаратура. Чим погано?
Однак на ТОНІСі виходять і програми, які геть вибиваються з будь-яких форматів, концепцій чи ідеологій. Їх можна без перебільшення назвати інопланетними, бо уявити щось подібне на інших каналах просто неможливо. Хіба що «Культура» могла б собі таке дозволити, але чомусь не дозволяє.
Про одну з них, «Цивілізація incognita», яку веде професор Валерій Бебик, я вже писала. Повторюватися не буду, додам лише, що в останньому в часі випуску цей невгамовний шукач прадавніх коренів української цивілізації вирушив у путь, аби знайти матеріальні підтвердження тому, що назва «Україна» походить аж ніяк не від сумнозвісної «окраїни».
Другу програму з цього «інопланетного» контенту ТОНІСу веде доктор філософії Дмитро Видрін. Називається вона так само, як її аналог на «Радіо Ера» - «Ронін». У перекладі з японської - мандрівний самурай. У підзаголовку програми значиться, щоправда, інше трактування цього слова - «ловець суті речей». Назва ця зручна передусім тим, що дозволяє вести діалоги з будь-ким і про будь-що. З чого її автор Дмитро Гнатович (так його шанобливо називає співведуча Вероніка Панова) безсоромно користає. Розмови доктора філософії з «культурними героями» (термін культуролога Олександра Гриценка) нашої доби справді скидаються на діалоги, що в протоколах слідчих проходять як розмови «на відсторонені теми». Хоча для тих, кому цікаві небанальні діалоги про культуру та її вияви в повсякденності, жодних абстракцій у цих розмовах немає. Дмитро Гнатович людина настільки ж освічена, наскільки й багатогранна в своїх інтересах та захопленнях. Приміром, коли він запрошує до студії Олександра Ктиторчука, відомого фотографа (визначення «фотохудожник» він сам відкидає, бо не входить до однойменної творчої спілки), то починає розмову з власних дитячих спогадів про червону лампу у ванній кімнаті та ворожіння над проявленням і фіксацією плівки. І виходить у пана Видріна та його гостя такий собі парний усний есей про місце плівкової фотографії в сучасному житті, а також - про скороминущість життя взагалі й тієї самої фотоплівки зокрема.
Щоправда, Дмитро Гнатович подеколи забуває, що на кожного софістика чи логіка завжди знайдеться ще більший софістик. Тоді розмова з гостем, як це було з режисером Олександром Шапіро, перетворюється на забивання голів у ворота автора програми. Запрошуючи до студії проекту цього неординарного чоловіка, варто було знати, що він уміє жонглювати філософськими термінами не згірш будь-якого доктора філософії, а вже про Баруха Спінозу чи Бодріяра знає стільки, що нікому й не снилося. Цього разу обидва візаві поводилися, як школярі на перерві, намагаючись показати, хто знає більше слів із «Філософського словника». Зрештою Дмитро Гнатович щиросердно резюмував, що з мови пана Шапіро він зрозумів лише про Баруха Спінозу, а на кіно взагалі погано знається...
Одне слово, якщо хтось із критиків спробує підійти до оцінки каналу ТОНІС зі звичними критеріями на кшталт оперативності, гостроти чи актуальності, він зазнає нищівної поразки, зіткнувшись із якоюсь іншою реальністю. На цьому каналі вона дуже відрізняється від того, що ми бачимо щодня. Тут потрібні критерії, вже зацитовані на початку цього тексту: «м'якість, доброта та оксамитовість». А з цим на ТОНІСі все гаразд. Лежи собі, любий глядачу, на диванчику - і насолоджуйся життям. При цьому на вулицю бажано взагалі не виходити.
Фото - tsn.ua