Класична музика - нечастий гість в українському телеефірі. Тож трансляція Першим національним телеканалом фіналу конкурсу «Молоді музиканти "Євробачення-2012"» 11 травня могла би стати однією з визначних подій не лише місяця, а й року.

«Молоді музиканти "Євробачення"» - це офіційна назва конкурсу виконавців класичної музики. «Молоді», бо вік учасників обмежено, вони мають бути не старшими за дев'ятнадцять років. Нинішній, шістнадцятий конкурс проходив у Відні; фінал відбувся просто неба на Ратхаусплац, найбільшій площі міста. На превеликий жаль, глядачі, не знайомі з віденською мікрогеографією, розібрати назву площі з закадрового коментаря навряд чи змогли - надто вже нечіткою скоромовкою її було оголошено.

Але, хоч би як, велетенська площа була заповнена глядачами від краю й до краю. Отаким він виявився, «бездуховний» і «споживацький» Захід. Не було куди подітися від думок: а чи зібрав би в Києві подібний конкурс повний Майдан Незалежності? Чи хоча б Михайлівську площу? Класична музика, опера й балет на українському телебаченні фігурують здебільшого в рубриці «Світська хроніка». Тож і головною подією публічних актів класичної музики видається не сама музика, а демонстрування віпами мод і коштовностей. Головною метою відвідування таких заходів видається те саме.

Правдивим є таке враження чи викривленим? Мабуть, відповідь лежить десь посередині. Але навряд чи хтось стане сперечатися: класична музика в Україні - це до значної міри таки об'єкт престижу, а не цікавості й захоплення.

Нинішній конкурс у Відні був ювілейним: рівно тридцять років тому, цих самих днів 1982 року в Манчестері відбувся перший конкурс молодих виконавців класичної музики під егідою Європейської мовленнєвої спілки. Конкурси ці проходять раз на два роки. На відміну від інших змагань під брендом «Євробачення», тут не буває голосування глядачів, немає національних журі та виставлення балів від кожної країни-учасниці. Тут же, біля сцени, сидить журі, яке й вирішує долю конкурсантів. Цього разу фінал «судили» представники Ірландії, Італії, Норвегії, Польщі та Чехії; у півфіналі журі складалося з представників Австрії, Ірландії, Норвегії та Польщі.

Не буває на конкурсах молодих виконавців класичної музики й звичної для конкурсів «Євробачення» інтриги: у Відні журі оголосило учасника, що посів третє місце, потім друге, а потім переможця - ото й усе. Переможцем став скрипаль Ейвінд Хольцмарк Рінгстад із Норвегії, друге місце посів скрипаль Еммануель Т'єкнаворян із Австрії, третім став віртуозний виконавець на кануні - народному інструменті - Нарек Казазян із Вірменії.

До фіналу вийшли семеро виконавців - окрім згаданих, ще цимбалістка Александра Дзєнісеня з Білорусі, флейтистка Ягода Кжемінська з Польщі, фаготистка Міхаела Шпачкова з Чехії та піаніст Домінік Шамо з Німеччини.

У півфіналі було чотирнадцять учасників; не пройшли до фіналу конкурсанти з Боснії та Герцеговини, Греції, Грузії, Нідерландів, Словенії, України та Хорватії.

Виступали конкурсанти у супроводі симфонічного оркестру віденського радіо. Під час трансляції оператори вочевидь зловживали крупними та загальними планами оркестру: конкурсанти подеколи потрапляли в кадр лише епізодично.

Виступам передували заставки: дві картинки, на більшій - відео конкурсантів у повсякденному житті, на вулицях, на меншій - їхні ж концертні фотографії. Просто й цікаво.

Дійство у Відні найменшою мірою не нагадувало радянські концерти десь у Кремлівському палаці з'їздів. Ведучий на сцені був у чорному піджаку та футболці, вів конкурс він майже так, як зазвичай ведуть пісенні конкурси «Євробачення». Розкуто, не офіціозно. Натомість закадровий коментар Тімура Мірошниченка був якимось млявим і навіював спогади про інтонації дикторів програми «Время». До того факту, що концерт класичної музики теж може бути шоу, українське телебачення не звикло. Але ж саме такою є модерна тенденція!

У Відні в паузах виступив гурт, що виконував «Богемську рапсодію», та блискучий «Перкасс Пленет Ансамбл», що показав віртуозну гру на ударних. Це тільки додало відчуття шоу й зайвого разу підкреслило: межа між класичною та поп-музикою є досить умовною.

Мірошниченко прочитав цілу драматичну поему в прозі з приводу непроходження до фіналу українця Богдана Івасика. Мовляв: «А чого він не пройшов? А про це спитайте в журі» - й далі про те, яким талановитим виконавцем є український учасник, і як недооцінило його капосне журі.

Так, очевидно, Івасик є не лише талановитим, а й дуже талановитим. Цілком може бути, що журі його недооцінило. Напевне про це можна було б казати, якби українське телебачення показало півфінал. Але воно його не показало. Річ у тім, що на всіх конкурсах «Євробачення» Європейська мовленнєва спілка ставить для країн-учасниць жорстку вимогу - транслювати фінал без купюр. В іншому разі країну позбавляють права виставляти учасника на наступний конкурс.

Скажімо, на пісенному конкурсі «Євробачення» цього разу таку вимогу поставили перед Вірменією, яка відмовилася відряджати свого учасника до Баку: якщо вірменське телебачення не транслюватиме фіналу, до того ж повністю, наступного року пісенний конкурс так само обійдеться без Вірменії.

Давно вже тривають переговори про участь у пісенному конкурсі «Євробачення» Лівану. Каменем спотикання є те, що ліванська сторона відмовляється демонструвати виступи представників Ізраїлю: мовляв, ми будемо транслювати все, й лише на виступах ізраїльтян робитимемо паузу. У підсумку Ліван і досі участі в пісенних конкурсах не бере.

Та сама ситуація склалася з поверненням до участі в пісенному конкурсі «Євробачення» Марокко. Марокканська співачка брала участь єдиного разу - 1980 року, коли Ізраїль бойкотував конкурс. Із тих пір через відмову транслювати виступи ізраїльтян марокканці залишаються поза межами «великого "Євробачення"».

З іншого боку, через бойкотування й відповідну відсутність трансляцій пісенного конкурсу 1980 року Ізраїль було позбавлено права брати участь у конкурсі 1981 року. Узагалі ж, усі ці баталії зайвого разу підтверджують: Схід - річ тонка, й збагнути його - справа безнадійна. В СРСР усі чудово знали апельсини з наклейками Maroc, ганялися за ними й діставали їх, як тільки могли. Насправді це були ізраїльські апельсини, але через відсутність дипломатичних і торговельних відносин між СРСР та Ізраїлем Марокко приходило на допомогу й продавало ізраїльські апельсини як свої - маючи, звісно, від того зиск. Минулого року в Ізраїлі стався неврожай на апельсини, й тепер уже Марокко продавало свої апельсини як нібито ізраїльські (знову ж таки, маючи з того зиск) - щоб урятувати ізраїльських виробників і трейдерів від порушення контрактів і відповідних санкцій.

Коли йдеться про щось поза лаштунками, тут дружба й взаємодопомога. Коли ж усе виходить на сцену, тут... Європейській мовленнєвій спілці можна тільки поспівчувати.

Уже наприкінці 1990-х років Росія образилася на 15-те місце Алли Пугачової й не лише не надіслала учасника на наступний конкурс, а й не транслювала його фіналу. А потім із подивом виявила, що муситиме пропустити й іще один рік.

Україна розпочала участь у пісенних конкурсах «Євробачення» з 2003 року. Саме задля того 2002 року на Першому національному відбулася трансляція фіналу конкурсу - майже тихцем, без анонсів і гучних оголошень.

Саме так, без анонсів і гучних оголошень, відбулася й цьогорічна трансляція конкурсу молодих музикантів у Відні. Треба було транслювати фінал - от його й транслювали: нате й відчепіться. Така от була прикра необхідність. Вимоги транслювати півфінал ніхто не висував - тож його й не транслювали, хай навіть там був представник України.

Після цього всі розмови про те, що Богдана Івасика недооцінили, виглядають щонайменше гарною міною за поганої гри - поганої гри не Івасика, а Першого національного. Стара радянська пісенька: усі невдачі (а участь у європейському конкурсі - це далеко не невдача) радян... українських чи то спортсменів, чи то артистів - то підступи клятих імперіалістів і антиукраїнські провокації. Як же набридла ця пісенька! Як же набрид оцей квасний патріотизм!

Демонстративний, квасний патріотизм зазвичай буває там, де немає патріотизму справжнього, в душі, немає й близько. Там, де у справжні переваги своїх не віриться, а тому й доводиться принижувати всіх інших: не доросли, не оцінили... Тож немає жодної потреби вдосконалювати ані відбір на конкурс, ані те саме ставлення телебачення до класичної музики. Оголосили самі себе неперевершеними - й усе. Як казали в дитинстві, «купи собі медаль». Оце от «купи собі медаль» перетворилося на професійне кредо коментаторів музичних конкурсів та спортивних змагань.

Так, талановитий Богдан Івасик, але ж інші конкурсанти теж не валянком по паркані грюкали!

Додаймо до того, що жодного разу не назвав Мірошниченко ані інструменту, на якому грає конкурсант. Утім, ні: канун він таки назвав, і неодноразово. Жодного разу, й уже без винятків, не назвав Мірошниченко жодного твору, який виконував конкурсант. А ще він вів мову про два півфінали, тоді як насправді півфінал був один, тільки тривав два вечори.

Тож загальним враженням від трансляції стало таке: це була трансляція з необхідності. Класична музика залишається на державному телебаченні неформатом: «піпл не схаває».

Фото - eurovision-georgia.ge