З численниах програм на американських телемережах, статей в електронних і друкованих ЗМІ, присвячених 10-м роковинам терактів у Сполучених Штатах, мене найбільше вразили роздуми романіста Курта Андерсена, опубліковані у спеціальному номері тижневика Time. Заголовок його класичної статті можна перекласти українською мовою хіба що приблизно. До того ж він має подвійний зміст. TERROR's Half-Life означає «У террору коротке життя». А коли починаєш читати, розумієш, що автор вклав у цей вираз переважно інший зміст - «У страху коротке життя» (в англійській мові ці слова - омоніми).

Андерсен повторює їх рефреном.

На особистому рівні теж. Подібно до багатьох нью-йоркських родин після трагічних вересневих подій між ним та дружиною виникали суперечки, пише він. Вони мали намір переїхати в інше велике місто, де масова катастрофа здавалася малоймовірною. Навіть підшукали чудовий будинок у Новому Орлеані, та, зрештою, вирішили залишитися у Нью-Йорку. «У страху коротке життя...»

f

Після терактів експерти прогнозували, що посттравматичний стрес досягне в країні масштабів епідемії. Насправді ж виявилося, що через півроку з психологічними проблемами стикнувся лише 1 відсоток американців. Навіть серед мешканців нью-йоркського Манхеттена, що став епіцентром драми. Опитування засвідчили: переважна більшість вважала, що їхня країна рухається «у правильному напрямку». Тож автор навіть вживає цинічну, як на перший погляд, фразу: «Терористичні напади зробили нас щасливішими». Уявіть, скільки звинувачень і прокльонів від професійних ура-патріотів звалилося б на голову того, хто написав би щось подібне в Україні!

«Чи вплинули теракти на спосіб життя більшості з нас?» - запитує Курт Андерсен. Вони, на його думку, змінили хід історії, та не змінили ані на краще, ані на гірше американців, а їхнє життя повернулося до нормального. «У страху коротке життя...»

Тут ми впритул підходимо до концепції славетного американського політолога Френсіса Фукуями про травматичний досвід, осмислений на рівні колективної свідомості, яку він пропагував під час перебування п'ять років тому в Києві. Саме цей сумний досвід спонукав євреїв після Голокосту створити власну державу, німців після катастрофи у Другій світовій війні - зректися нацизму й стати на шлях демократії, а японців після атомних бомбардувань Хіросіми та Нагасакі та нищівної військової поразки - зректися мілітаризму й створити одну з економічно найпотужніших і технологічно найрозвиненіших держав світу.

Цю тему без будь-яких штучних прив'язок можна продовжити, повернувшись до статті Андерсена. «Ми відчували, - пише він про своїх співвітчизників, - що нас об'єднали жах, збентеження та рішучість» (виділено автором).

Реальне підґрунтя теорії Фукуями, про яку згадувалося, - існування колективної свідомості, підсилене державницьким фактором. Для американців травматичний досвід - не абстрактне поняття. Достатньо згадати ще один цьогорічний драматичний ювілей - 150-ті роковини від початку громадянської війни між Північчю і Півднем. Тоді в цій ще не велелюдній країні загинуло понад півмільйона людей - більше, ніж будь-коли в національній історії. Кривава братовбивча бійня ще не закінчилася, як президент Авраам Лінкольн у славетній геттісбурзькій промові звернувся до своїх співвітчизників із закликом до національного примирення.

Травматичний досвід України незрівнянно масштабніший, болючіший і гіркіший за американський. Лише у ХХ столітті вона пройшла через дві світові війни, через три голодомори та через найжахливішу в історії людства техногенну катастрофу. Жертви катаклізмів облічуються не тисячами, а мільйонами.

Та цей (і не тільки цей, якщо кинути ретроспективний погляд на національну історію) травматичний досвід не зцілює українців. Чому? Переконливу відповідь на це запитання дав Френсіс Фукуяма, який окреслив шлях розвитку громадянського суспільства. Українцям лишається тільки збагнути глибинний смисл його слів, небезпечний для тубільної самопроголошеної «еліти», яка вважає нас бидлом. Тим більше, що Україна втрачає, певно, свій останній історичний шанс побудувати незалежну демократичну державу. Не в декларативному, а в реальному сенсі цього слова. І ще зрозуміти: страх перед терором безсилий.