Матеріал незалежного журналіста Андрія Мийхайлика «Запитання до Мустафи Найєма», опублікований на «Детектор медіа», наштовхнув на певні роздуми й висновки.

Тема гаряча й актуальна. Одразу зазначу: я не захищаю пана Найєма, я захоплююсь солідарністю правоохоронців, якої ніколи серед журналістської спільноти не буде. Але питати треба не з «незалежного журналіста», а з учителів, які вчили його в університетах.

Разом із тим, не хотілося б, щоб усе зводилося до банального «наші зраджують». Завжди треба шукати, кому певний матеріал чи записи корисні. Тож хотілося поставити декілька запитань Андрію Михайлику.

1. Чи не міг би Андрій описати, як зазвичай діє жінка, якщо в її присутності нападають на знайомого чоловіка, та ще й саджають його в «бобік» і везуть кудись (не важливо, чоловік це, друг, брат)?

2. Чи не міг би Андрій описати, як саме зазвичай самі правоохоронці показують документи? Чи дають вони можливість вивчити посвідчення? Чи взагалі часто міліціонери, а особливо беркутівці, надають такі документи на прохання пересічних громадян?

4. Чи не знає Андрій, що крім такого криміналу, як переправлення нелегальних мігрантів, в Україні відбувається ще купа інших злочинів? Чи не думає він, що з огляду на це міліціонери щодня мають зупиняти всіх підряд, а не лише вихідців із інших країн? Чи не вважає він, що з огляду на це треба на кожній вулиці, на кожному розі поставити детектори зброї й собак-пошуковців? Чи не задумувався Андрій, що на Кавказі (в Грузії, Азербайджані, Вірменії) так само живуть українці й росіяни, яких уже точно не зупиняють щодня для перевірки документів і яких не підозрюють у першу чергу в усіх злочинах світу (навіть попри теперішні потуги відомих кіл мавпувати «старшого брата»)?

4. Чи не зарано, Андрію, у вас з'явилися ознаки параної на «зоряну хворобу»?

5. Оскільки ви, Андрію, самі визнаєте, що не раз у критичних ситуаціях свідомо йшли на загострення конфлікту, маю до вас кілька окремих питань:

У яких випадках ви так робили?

Чи готові ви офіційно оприлюднити всі ці випадки?

Чи робили ви це заради слави?

Чи не було у вас тоді підозр у тому, що у вас починається «зіркова хвороба»?

Чи готові ви, як свідомий незалежний журналіст, вибачитися перед людьми, яких ви провокували на конфлікт?

Чи готові ви, поклавши руку на серце, вибачитись і покинути журналістику за такі свої дії?

Матеріал, який ви написали, пане Андрію, свідчить тільки про одне: серед журналістської спільноти ніколи не буде солідарності та підтримки, яка є і буде серед правоохоронців. Коли з нашими колегами щось трапляється, свої ж починають вишукувати певні недоліки, неточності, замість того, щоби спершу об'єднатись і засудити дії правопорушників. Ми, журналісти, починаємо звинувачувати одне одного в піарі, зірковій хворобі замість того, щоб захищати одне одного. Чого не скажеш про міліціонерів - навіть коли їхні злочини видно неозброєним оком, вони все одно до кінця прикривають одне одного. Це не пафос, це просто констатація факту

Азад Сафаров, просто журналіст