21 липня Національне радіо транслювало богослужіння Патріарха Московського та всієї Руси Кирила під час освячення Спасо-Преображенського кафедрального собору в Одесі. Позбавлені можливості бачити гіпнотичний блиск патріаршої церемонії, радіослухачі мали змогу більше вслуховуватися в текст сказаного.

Але насамперед про інше. Чи правомірним було таке широке інформаційне висвітлення візиту патріарха, яким воно було? Із формального погляду, так: керівник однієї з найбільших конфесій цілком мав на те право. Хоча візит Папи Римського Івана Павла ІІ 2001 року телебачення та радіо так широко не висвітлювали. Що ж до фактичного погляду, то влада - якщо вона, звісно ж, вважає патріарха духовною особою, а не своїм начальником - мала б забезпечити інформаційні контрзаходи, тим більше знаючи неоднозначність поведінки та висловлювань Кирила. Адже про «єдиний народ» в незалежній країні він каже далеко не вперше. Але замість контрзаходів ми отримали режим найбільшого інформаційного сприяння.

Іншим запитанням є от яке: чи випадковим був візит патріарха саме до Одеси - міста, де радикальні проросійські організації виявляють чималу активність? Так, було освячення собору. Але чи кожне освячення кафедрального собору хай навіть у найбільших містах України проводив сам Патріарх Московський?

Під час богослужіння в патріарха Кирила трапилася одна обмовка. Розповідаючи про руйнування храмів, він сказав: «И вот это благопо... благолепие было разрушено!». Обмовитися, звісно ж, може кожен. І прискіпуватися до обмовок, узагалі-то, є дурним тоном. Якби ж тільки ця обмовка не була такою промовистою й такою показовою! Навряд чи будь-який фізик, навіть після виснажливої тригодинної доповіді десь на конференції, може випадково назвати експеримент екскрементом. Бо слово «експеримент» - це вербальне «я» будь-якого фізика, це слово з основної його лексики, так само міцно вкорінене в його підсвідомості, як «мама», «тато» і «дай». Жоден філолог отак от помилково не переплутає лексикон із силіконом.

Слово «благолепие» - це професійна лексика будь-якого церковнослужителя, а тим більше такого високого рангу. Та лексика, до якої він не лише звик, а якою він мислить (чи то мав би мислити) - і, радше за все, мислить не лише у своєму кабінеті з десятої до шостої, окрім вихідних. Натомість слово «благополучие» (чи, може, ви пригадаєте ще яке-небудь слово, що починалося б із «благопо»?) - з публічного лексикону політиків та інших майстрів розповідати про народне щастя.

Ця обмовка стала зайвим доказом: до України приїхав не патріарх Кирил. До України приїхав громадянин Російської Федерації Владимир Гундяєв - і не просто сякий-такий громадянин, а високий державний чиновник Російської Федерації. Приїхав для того, щоби вести в Україні антидержавну пропаганду, зміст якої входить у непримиренну суперечність із Конституцією та законодавством України. І робити це за сприяння найвищої української влади. А державні телебачення та радіо України цю пропаганду транслюють.

Власне, з таким самим успіхом до України міг приїхати Юрій Лужков. От тільки якби його виступи так старанно транслювали державні телебачення та радіо, це виглядало б зовсім дивно. Натомість транслювати пропаганду у виконанні патріарха Кирила був нібито цілком слушний привід. Та й персоною нон-ґрата його не оголосиш, і трансляції публічних виступів його не позбавиш - одразу виникне привид «втручання держави у справи церкви» та «дискримінації канонічного православ'я». Дуже зручна постать - патріарх.

Отут і виникає підозра: саме приводом усе, що сталося, й було. І освячення Спасо-Преображенського собору в Одесі також було лише приводом. Зрештою, освячувати його міг і один із ієрархів УПЦ (МП). (Коли стосувалося справ суто релігійних, патріарх «дотримався протоколу» й вів мову про «и Украинскую Православную Церковь, и Русскую Православную Церковь»). Метою ж був зміст того, що казав патріарх Кирил. І ніс він українцям не так послання від Дмитрія Медвєдєва та Владимира Путіна, як послання від Віктора Януковича. Сприяючи якнайдетальнішому і якнайповнішому - аж до повної неадекватності - поширенню його промов державними радіо та телебаченням (а Національне радіо транслювало 22 липня ще й його зустріч із громадськістю Одеси), це українська влада вкладала до вуст Кирила те, що не наважується поки що висловити від власного імені.

Чи знала влада, що патріарх казатиме саме те, що казав? Поза всяким сумнівом. Чи мала вона змогу дистанціюватися від того, що казав патріарх? Так само поза всяким сумнівом. Передусім, президент (а про його не надто формальні стосунки з патріархом не писав лише лінивий) міг напередодні візиту попросити Кирила утриматися від позарелігійних висловлювань. (Про те, щоб нинішня українська влада поставила таку офіційну вимогу, годі й думати.) А ще навіть не сам президент, а його Адміністрація вже постфактум могла би зробити офіційну заяву такого, наприклад, змісту: «Адміністрація президента України висловлює жаль із приводу того, що патріарх Кирил припустився висловлювань, які мали суто політичний характер». Подібні заяви могли би зробити НТКУ та НРКУ від свого імені. Хто-небудь із високих урядовців - тих, кого пов'язують із Януковичем - міг би оприлюднити нібито свою приватну думку. Історія світової дипломатії знає безліч способів висловити незгоду й дипломатично, й так, щоб усе стало загальнозрозумілим. Нічого подібного не сталося.

Тож усе, що казав Кирил, і взагалі все, що відбувалося під час освячення собору в Одесі, визначало хвороби не російської, а української влади. І діагнозів тих - цілий букет.

Під кінець церемонії освячення пролунав такий пасаж (на жаль, дослівної цитати не знайшов, тож цитуватиму за пам'яттю): «Когда мы были ещё одной страной, под властью благочестивых императоров страна наша пядь за пядью прирастала новыми землями, принося на них свет православия; они сами становились рассадниками (з наголосом на четвертий склад, «кам». - Б.Б.) православия».

Отже, благочестиві імператори. У даному разі йшлося, певно, про Катерину ІІ. Достатньо згадати, в який спосіб вона зійшла на трон, щоб одразу ж виникло запитання: то, може, це патріарх дав дороговказ усім заміжнім жінкам, як можна стати благочестивими?

Що ж до діагнозів, то, по-перше, ми бачимо нерозривне поєднання релігії вже не з політикою, а з самою державою. Що суперечить, до речі, Конституції. Напевне, саме такий стан речей відповідає переконанням нинішньої влади. По-друге, тут є неприховане виокремлення однієї конфесії як «такої, що несе світло» (а що несуть решта?) - знову ж таки, в контексті суто державного життя. От, до речі, цікаво: якби під час перебування Папи Римського де-небудь у Мексиці, а радше в Перу, пролунали розповіді про благочестивих іспанських королів, прирощення земель п'ядь за п'яддю та світло, яке все це несло, - чи не закидали б тут само Папу помідорами? Наслідки, які мав би подібний виступ, навіть уявити важко - причому наслідки не для Папи Римського, а для католицької церкви. От тільки католицька церква давно покаялася... Про те, щоб РПЦ покаялася бодай у чомусь бодай коли-небудь, особисто я ніколи не чув. Вона несла світло, й на тому крапка.

А як вам «світло православ'я», принесене українцям «благочестивою» імператрицею? Чи, може, промовець мав на увазі не українців, а когось іншого - турків там чи євреїв? То про масове сприйняття ними «світла православ'я» від «благочестивої» імператриці так само нічого не відомо. Тож от вам третій діагноз: наплювальницьке ставлення до української історії - та, власне, взагалі до України й узагалі до історії.

А далі стає вже зовсім важко підбирати визначення й характеристики. Адольф Гітлер, «прирощуючи арійські землі п'ядь за п'яддю», теж знаходив цьому цілком «благочестиві» обґрунтування. І Йосиф Сталін знаходив. А взяти Афганістан 1979 - 1989 років, із понад мільйоном жертв із афганського боку, декількома десятками тисяч із радянського, війною, що триває от уже понад тридцять років, і кінця якій не видно, інтелігенцією та кваліфікованими робітниками, що розбіглися світ за очі всі до одного? СРСР теж робив ніщо інше, як ніс туди якесь там світло. Дуже давній світогляд, що бере витоки ще за первісних часів: ми - світло, інші, чужі - темрява, «тьма». То що ж, виходить, наша влада виправдовує будь-які загарбницькі дії? Вона вважає їх за норму сучасної політики? Вона вважає, що критерієм успішності держави є «прирощення земель»? Виходить, що вважає.

Чимало критиків звинувачували попереднього президента у ретроградстві, в оберненості назад, у несучасності. Надавши патріархові Кирилові режим найбільшого сприяння у поширенні його пропаганди, нинішня влада засвідчила таке своє ретроградство, що жах бере. Останніх двох із половиною століть вона, здається, й не помітила. І якщо одного чудового дня вона змінить костюми й туфлі зі страусячої та питонячої шкіри на камзоли та напудрені перуки, вже й не дивно стане.

Ця обставина, цілком може бути, взагалі багато що пояснює. Зокрема, й відносини влади з суспільством, і політику щодо ЗМІ. Імператорський двір - от що править за гідний наслідування взірець президентської команди.

Можна, звісно ж, зауважити: попередня влада теж не надто розрізняла державне та церковне - взяти хоча б зусилля попереднього президента до створення помісної православної церкви. То, може, й справді: змінився знак, але не змінилася якість? Але хіба ж іще півроку тому українцям давали так відверто зрозуміти, яка конфесія є єдино правильною? Хіба ж так відверто навіювали думку: був «золотий вік», до якого треба повернутися?

То для чого ж влада забезпечила потужну інформаційну підтримку візитові патріарха Кирила з його цілком прогнозованими сентенціями? Так, для втовкмачування українцям ідеї нерозривності з Росією, невіддільності від неї та «зрадницького» характеру будь-яких спроб посісти у світі самостійне місце. До речі, все це має й суто практичний аспект: нинішня влада вустами патріарха делегітимізувала опозицію - буцімто «зрадницьку». Але головним, як видається, було інше послання - послання про «благочестивість» тих відносин між владою та суспільством, які існували за прадавніх часів. Послання про імперську Росію як про модель для копіювання та наслідування.

Фото - УНІАН