Чи то спека, чи то сезон відпусток, а, найшвидше, звичайна загумінковість провідних телеканалів України мала наслідком те, що одна із історично знакових і по-людському цікавих подій середини цього літа не знайшла відображення на екранах телевізорів. Крім, звісно, тих, які під'єднані тим чи іншим чином до європейських мереж. А саме - відзначення 600-ліття битви під Ґрюнвальдом, яке тривало з 15 по 18 липня і втягнуло у свою орбіту десятки тисяч люду з багатьох країн.

Чому? Чому в телепрограмах знайшлося місце для безлічі дрібниць, а про цю подію навіть не розповідали новинарі (чи таки хтось згадав хоч словом? ну, це добре, хоча Ґрюнвальд-2010 заслуговує більше, ніж суто інформаційної скоромовки), в той час як було чимало цікавого відеоряду різних епізодів святкування та можливостей для змістовних коментарів? Чому нікому з телебачення не цікаві українські учасники відзначення, їхні виступи у лицарських поєдинках та участь у реконструкції битви? Чому станом на 19 липня мені і моїм колегам, які досить справно переглядають теленовин, бо ж це входить у сферу їхніх професійних зацікавлень, вдалося відстежити тільки два сюжети на тему Ґрюнвальда за 20 днів (і то один із них - про татуаж двох литовських хлопців, який відтворює славетну картину Яна Матейка - два з половиною роки роботи майстра на спинах цих фанатів, щоб устигнути до ювілею й показатися всій публіці...

Відповідь знайти важко. Можливо, вся проблема у тому, що битва ця аж ніяк не пов'язана з історією Московії/Росії і стосувалася виключно європейських справ, що у ній зійшлися сили Західної та Центрально-Східної Європи, й остання одержала беззаперечну перемогу? Що це справді спільна польсько-литовсько-білорусько-українська історія, а не російсько-українська? Що битва при Ґрюнвальді аж ніяк не вписується у схеми Дмитра Табачника і К^о?

Найменше мені хочеться зараз читати (чи то пак, писати) щось на кшталт лекції для телевізійників, проте зауважу, що польське військо, яке вийшло проти тевтонців, включало хоругви (полки) «землі Леопольської», «землі Галицької» та три хоругви Поділля. У війську литовського князя Вітовта були хоругви Київська, Кременецька та інші - всього вісім із нинішніх українських земель. Ну, а три смоленські хоругви, начебто «русские», якими командував князь Смоленський Лугвеній Ольгердович, - то були, власне, білоруські війська. Ще наприкінці XVIII століття такий компетентний експерт, як імператриця Єкатерина ІІ, наголошувала на потребі швидкого обрусіння землі Смоленської з тим, щоб сама думка про неросійськість свою у місцевого населення й особливо шляхти, яка була непогано, як на ті часи, освіченим класом, не виникала. І тут же варто зауважити, що наприкінці ХХ століття академік Дмитрій Лихачов, один із найбільш знаних дослідників культури Давньої Русі, наполягав на введенні в російську мову поряд із словом «русский» слова «руський» - для позначення всього того, що існувало в історії до виникнення власне Московії/Росії. Ясна річ, що його ніхто з офіційних філологів не послухав, бо ж наукова добросовісність і понятійна точність тут означала повний крах парадигми «тисячолітньої Росії»...

А ще зауважу, що це була класична битва пізнього Середньовіччя, часів іще питомо лицарських, але вже з обов'язковим використанням артилерійських дуелей, щоправда, мало результативних у силу недосконалості гармат. Й українське лицарство було тоді серед лицарства європейського, ба, серед кращого лицарства - бо ж у битві на боці польсько-литовських-руських сил участь брали ще й чехи, морави, сілезці, семиградці, волохи, молдовани плюс кримськотатарська легка кіннота, а на доці ордену - лицарі з Німеччини, Австрії, Франції, Англії, швейцарські найманці та ландскнехти й шукачі пригод ледь не з усіх тодішніх держав Заходу.

І що б якомусь телеканалу простежити з самого початку підготовку того чи того з українських клубів історичної реконструкції до поїздки на річницю битви, а потім послати свого кореспондента у турне з сучасними лицарями! Хіба з цього не можна зробити цікаві, видовищні репортажі й програми? Чи у нас наразі в пошані на екрані тільки бокс і футбол - мовляв, плебс на більше не заслуговує?

До речі, на полі Ґрюнвальдської битви щороку збираються й учасники клубів історичної реконструкції, й аматори історії, і численні туристи. Без сприяння польського телебачення навряд чи це все стало б настільки популярним. А тим часом на українській території є місце, де відбулася не менш знакова для Центрально-Східної Європи битва доби пізнього Середньовіччя, хоча і дещо менша за масштабами.

Йдеться про битву на річці Сині Води (1362 рік), поблизу фортеці Торговиці (тепер село Новоархангельського району Кіровоградської області) між литовсько-руським військом великого князя Ольгерда Ґедиміновича та золотоординськими ордами. Внаслідок здобутої перемоги Ольгерд ствердив за собою Київ та Поділля, яким до цього володіла Золота Орда, і розширив свої володіння далеко на південь у напрямку до Чорного моря. Перемога литовсько-руського війська у цій битві підірвала могутність Золотої Орди й означала звільнення значної частини руських земель. А через півстоліття після неї шляхтич Коцюба Якушинський заснував на березі Чорного моря місто, яке в хроніках проходить під різними назвами (Кацюбії, Качибей, Коцюбеїв, Кочубей), а князь Вітовт узяв його під свою опіку та поставив там фортецю, порт і військову залогу. Нині це місто, яке від своїх початків було органічно включене у «велику» європейську історію, зветься Одесою...

Та телебаченню України наша середньовічна історія не цікава. Точніше, та складова (чи, точніше, вісь, напрямна) цієї історії, яка засвідчує її питому європейськість. А без активного сприяння телебачення, як уже було сказано, у наші часи ніякі масштабі шоу на тему минувшини успішними бути не можуть. Тому біля Торговиці не збирається щороку молодь з Польщі, Литви, Білорусі, Німеччини та інших країн, щоб реконструювати Синьоводську битву та зійтися у двобоях на лицарському турнірі. От у Криму десь біля руїн генуезьких фортець - це можна. І це видовищно, цікаво, телегенічно, але ж яке це має безпосередній стосунок до власне української історії? Що, Україна так і залишатиметься в очах її ж громадян тільки полем боротьби інших сил, інших народів, а не суб'єктом «великої» історії?

А яким видовищним, між тим, було б «узяття Кафи Сагайдачним», розігране учасниками історичних клубів, і яким би нестандартним могло стати таке міжнародне шоу!

Правда, до 400-ліття цієї неабиякої події ще є час - аж шість років. Можна підготуватися належним чином. Тільки от проблема: гетьман Сагайдачний мав нахабство 1618 року з козацьким військом вогнем і мечем пройтися Московщиною, взявши штурмом десятки міст та взявши участь в облозі й штурмі Москви. Чи дозволено нашому телебаченню у новітні часи шанувати таких сумнівних персонажів?

Ну от, вийшла все ж таки лекція з історії, а хотів написати про недолуге українське телебачення. Втім, може це не випадково. Адже, перефразовуючи відому сентенцію, можна сказати: у наші часи національна історія, яка не здобула гідного висвітлення та реконструкції за допомогою телебачення, навряд чи відбулася.

Ілюстрація - фрагмент картини Яна Матейка «Ґрюнвальдська битва»