Великі суми важко вкладаються в голови «маленьких українців». Сума 5,4 мільярда доларів, яку вимагав від української держави Дмитро Фірташ - це багато, але наскільки? У гривнях це 42 мільярди 714 мільйонів. У середніх місячних зарплатах - 19 мільйонів 328 тисяч. Це в 6,2 рази більше за загальні збитки від позаминулорічної повені на заході України за оцінкою ООН. У відношенні до видаткової частини державного бюджету України на 2010 рік - 13%. У відношенні до останніх оцінок маєтку найбагатшого українця Ріната Ахметова - 29%. Це у 27 разів більше за суму, яку, за офіційною оцінкою Світового банку, вивів свого часу з України Павло Лазаренко. В батонах чи кілограмах м'яса перераховувати не буду.

«Маленькі» українці, привчені рейтингами найбагатших та жовтими хроніками про годинники за мільйон доларів спокійно й байдуже ставитись до сум із великою кількістю нулів, у червні цього року довідались про те, що Україна програла Стокгольмський арбітражний трибунал і муситиме повернути компанії «РосУкрЕнерго» 11 мільярдів кубічних метрів газу (ці мільярди ще важче вкладаються в голові) плюс один мільярд як компенсацію збитків. При цьому їм недвозначно пояснили, що Україна таки муситиме повернути конфісковане урядом Тимошенко у Дмитра Фірташа, а якщо опиратиметься, буде гірше. Офіційні особи розводили руками й казали, що рішення суду треба виконувати, а позаяк такої кількості газу (та й грошей, скажімо чесно) в України немає, треба шукати компромісів. Про це «Детектор медіа» вже писала, зосередившись того разу на аналізі порушень стандартів у матеріалах, які присвятив цій події телеканал «Інтер». Ці порушення засвідчували, м'яко кажучи, небайдуже ставлення власника «Інтера» до долі 12 мільярдів кубометрів. 

Минають дні, тижні, а довідатись більше «маленьким» українцям так і не щастить. Чому було «злито» Стокгольмський суд? Яким був його перебіг, чи захищалась Україна насправді (опозиція стверджує, що ні)? Чи був газ, і якщо був, то куди він дівся? Коли він зник - за старої чи нової влади? Чи справді цей газ насправді був куплений у «Газпрому», і якщо так, то чи повинна Україна платити за нього двічі? Яка з цього приводу позиція «Газпрому»? Як, коли, що віддаватимуть Фірташу? Якщо газ, то чим будемо грітися взимку? Якщо гроші, то чим закриватимуть грандіозну дірку, яка практично подвоїть дефіцит дежавного бюджету? Якщо компроміс, то в чому він може полягати? У громадянина, який, попри свою «маленькість», не є байдужим до долі величезної суми бюджетних грошей, що нею без зайвого шуму планують оперувати наші можновладці, виникає ще багато запитань.

На ці запитання мали б - повинні були б! - шукати й давати відповіді журналісти. В тому числі, - насамперед, - журналісти наймасовіших і найдоступніших медій.

Цифри, наведені на початку цієї статті, я знайшов в інтернеті за допомогою пошукового сервера (до речі, відразу перепрошую, якщо якісь із них недостовірні - перевірити в офіційних джерелах не маю змоги). Ймовірно, досвідчений користувач мережі, озброївшись пошуковцем, може за годину-другу назбирати купу інформації про історію про пропалі мільярди кубометрів: коментарі різних причетних осіб та експертів, журналістські розслідування, інтерв'ю, версії, припущення, «зливи» і тому подібну інформаційно-аналітичну сировину, з якої можна скласти певне уявлення про подію й виробити своє ставлення до неї.

Інформаційні горизонти пересічного українця - це новини на декількох телеканалах (загальноукраїнських, місцевих та російських), одна-дві газети, часом тижневик  чи розмовне радіо, а також найуніверсальніший засіб масової інформації - «баба бабі сказала». Джерелами отого «баба бабі» зазвичай є ті самі теленовини, найпопулярніші газети або чиїсь вигадки. Тож інформація про стокгольмську справу циркулює в «ББС» у формі «Юлька-воровка вкрала тищу мільярдів кубометрів газу, а Януковичу тепер віддавати», або якійсь подібній. Адже в новинах можна почути взаємні звинувачення Азарова і Тимошенко, можна довідатись, що з України (з вини тієї ж Тимошенко) намагаються стягнути суму, що дорівнює державному бюджету, що когось із винних уже затримали (за іншою версією, він не винен), і знову, і знову взаємні звинувачення та голослівні твердження. Аж ніяк не достатньо для того, щоб усе зважити й виробити свою позицію, але цілком - для того, щоб дати емоційну оцінку або байдуже махнути рукою.

Якщо це - наслідок цензури, тоді на кожному з телеканалів повинен був декілька разів відбутись діалог між журналістом, що пропонував розслідувати чи детально розкрити тему стокгольмської поразки, і редактором, який відмовлявся або забороняв чіпати цю тему. Адже найбільше, на що спромоглися журналісти у своїх матеріалах на цю тему - обережно, натяками, сказати «А» без будь-якого подальшого «Б». Приміром, сюжет Олександра Моторного в ТСН «1+1» 25 червня, чи не найдокладніший матеріал на цю тему, доносить до глядача деякі важливі факти, але жоден із них не є «достовірним» у тому розумінні, в якому це слово вживає колега Ігор Куляс. «Опоненти стверджують, що...», «за лаштунками кажуть...», «у бютівців вважають...». Навіть той цілком очевидний (і підтверджений самим Хорошковським) факт, що у голови СБУ є певні бізнесові точки перетину з Дмитром Фірташем, поданий тут із посиланням на «опонентів». Найчастіше матеріали, присвячені цій темі, або максимально сухі й малоінформативні, або ж навпаки, сплетені з емоційних заяв політиків, що не викликають довіри. Навіть цитату з договору між «Газпромом» і «Нафтогазом», оприлюдненого Тимошенко, зачитує Хорошковський.

І взагалі, щойно Тимошенко почала захищатися і захищати своїх людей від переслідування, журналісти радо переключили всю увагу на відкриту частину конфлікту, забувши й залишивши за кадром головне: Україна програла суд і повинна буде розплатитись величезною сумою державних, себто народних, грошей. Не применшуючи важливості питання відповідальності та вини Тимошенко, Макаренка та інших колишніх урядовців, або ж Бойка, Хорошковського та інших можновладців, - як і взагалі значущості питання «хто винен?» - у цій ситуації питання «що сталося?» і «що робити?» доводиться визнати нагальнішими.

Відповіді на ці питання ніхто не шукав, у найкращому разі їх розгублено пропонували пошукати глядачам самостійно, представляючи на їхній суд мішанину фактів, оцінок, заяв і міфів:

«Ну а ось це - як доказ законності дій попереднього уряду. Документи, які були оприлюднені на сайті БЮТ. Там розмістили фотокопії договори купівлі-продажу газу за підписами представників "Газпрому" та НАК "Нафтогаз України". У документі чітко вказано: російська компанія продала Україні 11 мільярдів кубометрів газу за ціною мільярд 700 тисяч доларів США. Тож куди і за що Україна заплатила 2 мільярди доларів, і чому з державою судиться "РосУкрЕнерго", власником якого на 50% є "Газпром"? Тимошенко твердить про приватні інтереси групи Фірташа, який володіє другою половиною "РосУкрЕнерго". Натомість голова СБУ натякає, що сісти за правопорушення може і лідерка БЮТ, бо у тому-таки договорі, який оприлюднила Тимошенко, є хитрий пунктик: хоч як крути, а за все відповідатиме "Нафтогаз України", а не російський "Газпром"». («1+1», 27 червня)

29 червня, коли питання повернення газу «РосУкрЕнерго» та затримання Анатолія Макаренка розглядали у Верховній Раді, мовчати на цю тему було вже неможливо, але журналісти радісно вхопились за формат репортажу з парламенту з максимумом синхронів, описів конфліктних ситуацій та мінімумом фактів. Тим більше, що БЮТ забезпечив плакати і спроби блокувати трибуну. «Інтер» не забув нагадати: «...почему Украина проиграла Стокгольмский арбитражный суд. По его решению, Киев теперь должен вернуть компании "РосУкрЭнерго" 12 миллиардов кубометров газа или 5 миллиардов долларов». Автори деяких матеріалів взагалі не дали ніякого бекграунду, пов'язаного з газом «РосУкрЕнерго» - просто розповідали про «затримання Макаренка», а глядачі вже якось там розберуться.

Те, що заборонені, замовчувані теми стають головною проблемою українських теленовин, очевидно. Про це свідчать і результати моніторингу «Детектор медіа», які виявляють мовчання багатьох, більшості або геть усіх телеканалів на об'єктивно важливі теми. Про один із найсвіжіших випадків я писав - лише два телеканали дуже стисло повідомили про те, що результати приватизації підприємства «Луганськтепловоз» оскаржені в суді. Подібних прикладів можна наводити чимало.

Хотілось би знати, хто відповідальний за ці випадки замовчування. Й конкретно, - оскільки це головна й найзначущіша замовчувана тема, - за те, що українські телеглядачі не можуть дізнатись подробиць і правди про начебто зниклі мільярди кубометрів газу й мільярди доларів, які держава планує повертати Дмитрові Фірташу й «Газпрому». Як звуть редакторів, які на прохання журналістів виділити їм ресурси та ефірний час для цієї теми відповідали відмовою. Якими аргументами вони мотивували, - якщо взагалі мотивували, - свою відмову.

Бо якщо мовчання або інфотейнментно-марнослівне патякання навколо цієї події є наслідком не прямої заборони згори, а самоцензури, безініціативності чи лінощів, то варто здати собі справу з того, як дорого можуть ці лінощі та самообмеження коштувати нам усім.