Моє дитяче знайомство з індійським кінематографом було коротке, але емоційно насичене. В індійських фільмах геть усе було нечуване і дивовижне. Кулак спинявся за півметра до обличчя з таким виляском, од якого закладало вуха. Від одного пострілу з коней падала ціла банда - й вони не просто випадали, вони вилітали з сідел, як космічні кораблі, й розбивалися об мальовничі скелі, від чого на їхніх мужніх обличчях з'являлися тоненькі й акуратні цівочки крові.

І коли Мітхун Чакроборті прийшов у моє серце зі своєю химерною електрогітарою, котра жахливо звучить, але непогано б'є струмом, - мені здавалося, що це всерйоз і надовго.

Єдине, чого я ще тоді не міг зрозуміти, так це чому Шива забороняє індійським режисерам знімати стрічки тривалістю менш як дві з половиною години.

Я добре пам'ятаю, як саме зникло з мого життя індійське кіно. Бо це теж трапилося раптово, зненацька, як вокаліз головного героя, припертого родичами скривдженої сестри до стінки. Все було так. Моя бабця необачно сходила в кіно. І фільм був індійського виробництва, під назвою «Боббі». Вона не могла залишити цю радість при собі - й поділилася нею з онуками. І саме тоді, на третій годині стислого переказу сюжетних перипетій фільму «Боббі», я відчув себе зрадником індійського кінематографа й почав займатися йогою, але це вже зовсім інша історія.

Більш як чверть століття мені вдавалося не підпускати до себе індійської кінопродукції, й лише нещодавно в матриці відбувся збій, пішла тріщина й трюми затопило: я переглянув аж два індійські фільми, і єдине моє виправдання перед самим собою (і перед вельмишановною «Детектор медіаю») полягає в тому, що вони присвячені телебаченню. Нібито індійському, але ще більшою мірою - вітчизняному.

Минулорічний містичний трилер Вікрама К.Кумара «13-Б» і цьогорічну драму Рами Гопали Варми «Битва телеканалів» цілком можна було би відзняти на вітчизняному матеріалі. Бо українці - таки індуси. Чи навпаки.

Велика й щаслива родина (матір, двоє синів зі своїми сім'ями і дочка) заселяється до нового помешкання на 13-му поверсі, окраса якого - новий телевізор. Зрозуміло, що жінки не мислять свого життя без телесеріалів (їхній улюблений називається «Богоугодний шлюб») і розважальних шоу на кшталт «Свекруха проти невістки». А втім, телевізор чомусь показує тільки один 13-й канал, де саме розпочинається новий серіал «Все добре». Зрозуміло, що далі в стрічці «13-Б» не все добре, а точніше - навпаки. Один із братів, Ману, постійно потерпає від якоїсь чортівні: то його ліфт не хоче возити, то на світлинах він собі не подобається (надто вже ряха страшна виходить), то вранці на нього нападає безпричинний і безпідставний бодун. Наче справжній українець, Ману намагається пояснювати все раціонально: «Тупий ліфт, тупий консьєрж, робітник - дурень». Тим часом у серіалі починаються по-справжньому моторошні події, й усе це відбувається по інший бік екрану, в родині Ману.

Подальший розвиток сюжету - суто індійський: з величезною кількістю дійових осіб і переплетінь доль, із самогубствами, помстами, божевіллям і танцями під час фінальних титрів. Ідея ж полягає в тому, що всенародна популярність серіалів має суто містичне пояснення. Адже якщо телебачення - це медіум, із чим давно вже погодилися на всіх континентах, то і послуговуються його можливостями насамперед ті, хто найбільше потребує відповідних послуг. Тобто - мерці. Саме через серіали вони встановлюють контакт зі світом живих, і саме в такий спосіб намагаються попередити чи застерегти своїх родичів, або ж помститися ворогам.

Як на сучасне кіно - ідея достатньо свіжа й переконливо втілена, на заздрість голлівудським майстрам рімейків, котрі традиційно використовують телеекран як прямолінійну метафору дверей у потойбіччя, звідки час од часу вивалюється різна ікласта наволоч.

Ще одна цікава особливість, яка дозволяє сприймати «13-Б» наче рідне кіно, - це своєрідна індійська релігійність, яка чудово поєднується з марновірством. А ще вони при переїзді до нового житла також насамперед встановлюють і підключають телевізор, а вже потім згадують, що треба повісити ікони.

Але якщо симпатія до «українськості» трилера Кумара - доволі умовна, то «Битва телеканалів» викликає справжнє дежавю. Бо сюжет стрічки - надто вже очевидне віддзеркалення нашого громадсько-політичного життя останніх років.

Внаслідок загальнонаціонального катаклізму індійське суспільство поділено навпіл (мусульмани проти індусів). За владу в країні змагаються хижий і безпринципний бандюга Пандей, для якого країна - наче власний бізнес, і чесний та моральний, але нерішучий Худа. Мета Пандея зрозуміла: за допомогою телебачення звинуватити в усіх гріхах Худу, натомість запропонувавши народу стабільність і процвітання. Проблема в тому, що у країні залишився один «канал чесних новин» - «Індія 24х7». Його очолює авторитетний у суспільстві ведучий і журналіст Віджай Малік, який свято вірить, що обов'язок ЗМІ - служіння суспільству. Всі інші канали - остаточно скурвились, а їхні керівники переконані, що «сьогодні люди прагнуть розваг навіть у храмі Божому» і що новинами можна і треба торгувати.

Подальші події можуть викликати в українського глядача глибокий сум, бо йдеться у фільмі про складну і трагічну боротьбу за ті речі, які наше ТБ уже давно спродало: честь, фахову гідність, здатність на самопожертву.

Злочинцю Пандею таки вдається досягнути своєї мети - і він стає на чолі держави. Натомість ошуканому моральному авторитетові Маліку, який також стає на його бік, у фіналі залишається визнати: «Коли уряд і ЗМІ домовилися між собою, новини перестали інформувати, вони стали творити історію. Канали "чесних новин" готують пікантну страву про захоплення влади, де замість серйозних фактів подаються сенсації ради рейтингу. Ми, журналісти, відмовилися від свого права на незаангажований голос правди».

Мабуть, ці слова варто було би написати на стінах у більшості українських ньюзрумів. Було б хоч якесь відчуття, що ми живемо в індійському кіно, а отже - маємо шанс.