Вирішивши, що поганий телевізійний продукт українського виробництва в київському метро та на рекламних щитах не рекламується, ваш автор увімкнув ТРК «Україна» 10 квітня о 18.00, щоби, за покликом серця та заодно виправдавши зусилля підрозділу, який займається промоцією, подивитися прем'єру весни: багатосерійну комедію виробництва «Київтелефільму» «Попелюшка з причепом».

Жертвою реклами я себе не вважаю: серіал справді справляє позитивне враження. Тут і українські актори, не зірки, але вже досить відомі. І виправдані зусилля продюсера Валентина Опалева, що прекрасно розуміється на комедіях та гуморі взагалі. І команда з 11 сценаристів, кожен із яких, безперечно, виписує образи й діалоги «своїх» персонажів. І фірмова музична заставка: покладені на веселу та добру, - в хорошому розумінні цього слова - «радянської» якості - музику слова відомого київського поета Олександра Вратарьова. Якщо спеціально поцікавитися, можна переконатися: цей серіал, може, й «мило», та аж ніяк не дешеве. «Київтелефільм» навчився освоювати пристойні бюджети і видавати конкурентний продукт. Нарешті, жанр історії безпрограшний: того, кому не сподобається, буде звинувачено у відсутності почуття гумору, а той, кому сподобається, в собі це саме почуття гумору відкриє.

Кожну з двох уже побачених українськими глядачами серій насичено комічними ситуаціями, де, знову ж таки, в хорошому розумінні цього слова, радянській підлітковий гумор зразка «Єралашу» мирно уживається з відвертою пародією на «Тутсі» Стенлі Крамера (молодий хлопчина перевдягається жінкою, щоби влаштуватися офіціанткою, й закохує в себе власника кафе). Тут же присутній ризикований як на сімейну комедію сучасний гумор: підлітки думають, що симпатична товстунка Віолетта, подруга їхньої мами Аїди, в своєму білому халаті працює медсестрою, а насправді вона - танцівниця стриптизу в образі медсестрички.

Так, можна закинути: «Попелюшка з причепом» - чергова адаптація. Цього разу використано оригінальну історію дворічної давнини під назвою «Аїда», котра досить успішно пройшла в Іспанії, Португалії, Бразилії. Чому б сюжет не покласти на знайомі нам українські реалії?

Отже, колись 17-річна Аїда, дівиця «без царя в голові», не послухалася мами і втекла з Києва до Житомира. Тепер цій Аїді за тридцять, вона має трьох дітей від трьох різних чоловіків, жодного тата для цих дітей, і далі лишилася без царя в голові. Тим-то вона нам і симпатична: навіть не першої молодості і, будемо відверті, не модельної зовнішності жінка, будучи активною й винахідливою, завжди досягне своєї мети. Нам, в Україні, тепер так бракує оптимізму.

Між іншим, якщо Аїді тепер за тридцять чи, точніше, під сорок, то з Києва до Житомира вона втекла, не послухавшись мами, саме в перші роки проголошення нашої незалежності. І тепер, коли Київ, нарешті, став для громадян України столицею світу і головним містом незалежної держави, вона вирішила повернутися за щастям саме до рідного міста. Правда, тут мама з претензіями, яка влаштовує провінціалам, хоч і ріднім, веселе життя - але виживати в столиці не цукор.

Проте... щось у висловлених вище щирих думках не дає вашому автору спокою. Муляє. Таке відчуття, ніби я десь помилився, щось сказав не так, щось пропустив. Та ні, готовий підписатися під кожним словом, лиш дивуюся, чому в такого пристойного розважального телепродукту такі скромні показники.

Втретє перечитав свій текст до цього місця - і зрозумів: ось воно - я переплутав Київ із Москвою!

Точніше, не переплутав. Це обмовка за Фройдом: із Житомира логічніше повернутися все ж таки до української столиці, аніж до російської. Нехай через кілька років пан Табачник підкоригує історію україно-російських відносин, і Україна в його, а значить - офіційній трактовці буде не окремою державою зі столицею під назвою Київ і обласним центром під назвою Житомир, а Київською областю Російської Федерації з районними центрами, а ще краще - повітовими містечками Житомир, Львів, Харків - і Донецьк, так-так, Донецьк! Це у великій Україні вотчина Партії регіонів - потужний індустріальний та курортний центр, здатний, як показує не підвладна Табачниковій корекції сучасність, диктувати умови навіть столиці України - місту-герою Києву. Якщо персонажі серіалів, вироблених в Україні, шукатимуть щастя не в Києві, Харкові чи Донецьку (не ображайтеся, Львів із Чернівцями), а, минаючи свою столицю транзитом, пертимуться одразу на Москву, то опиняться, як глядачі наших серіалів, чужими серед своїх - та не своїми серед чужих.

Зізнаюся чесно: я готувався написати про цю прем'єру. І текст саме такого звучання сформувався в мене до моменту написання, коли автор цих рядків вирішив дізнатися більше про історію створення фільму і знайшов цікаву інформацію.

Виявляється, команда «Київтелефільму» від самого початку планувала адаптувати іспанську історію не до малознайомих нам російських реалій (серіали типу «Кармеліти» і «Глухаря» не дають нам, українцям, підстав для досконалого знайомства з реаліями сусідів), а розвивати дію в Україні! Зокрема - в Києві, який діти Аїди, до речі, в наших реаліях таки вважають нормальним стартовим майданчиком, а в ідеалі - успішним злетом та розвитком для себе, підкорювача української столиці.

Але ринок ставить жорсткі вимоги: будь-що, вироблене в Україні, окупається лише тоді, коли його заточено на експорт. Метал, літаки, популярна музика, кіно.

Так, це факт. Я не беруся давати йому оцінку, бо дуже добре розумію вітчизняного виробника. Через те не засуджую. Не маю морального права. Не хочу - вони, виробники, якраз ні в чому не винні. Хіба в небажанні вибудовувати довгострокові стратегії власного розвитку, котрі передбачають ризики, експерименти, помилки, ґулі, синці - словом, усе те, що веде в результаті до успіху.

Лише дивуюся, чому б не працювати зовсім на експорт: помінявши Київ на Москву, не поміняти Житомир на Тамбов?

Проте, як на мене, саме подібна заміна і спричинила невтішні для, повторюся, досить вдалого в своєму жанрі продукту показники. Бо, до речі, в грудні 2006 року в ефірі Першого національного часів Віталія Докаленка вийшов аналогічний комедійний серіал - «Родичі». Правда, з обіцяних тоді 200 (!?) серій знято було лише 12, але там - аналогічна ситуація: родичі з Житомира приїхали в київську квартиру, де їх муштрував вредний дід. Навіть при тотально упередженому ставленні українців до УТ-1 «Родичі», якщо мені не зраджує пам'ять, мали на цьому каналі, котрий демонстративно не женеться за показниками, досить пристойні цифри - а все через те, що кумедні герої не проїхали Київ транзитом, лишившись у ньому. Та ведучи тут, у нас під носом, під боком, у знайомих всіх нам реаліях, боротьбу за щастя і виживання.

Що ж, Росія хоче дивитися своє і про себе. Не важливо, хто це «їхнє» і «про них» буде виробляти - Україна, Китай, Білорусь. Ситуація, коли подібні умови складуться в Україні, мені поки що лише сниться. Та якщо Аїда все ж таки хоче знайти більш теплі відгуки в серцях українок, вона, мабуть, повинна показувати їм, як живуть та борються за щастя в Києві чи Житомирі. Ну, а версію «Попелюшки з причепом», призначену на експорт, можна адаптувати для російського глядача. Чесне слово, досить переозвучити лише «Київ» на «Москву». Це тільки здається, що жодної різниці...

Фото - www.kanalukraina.tv