Міняю жінку, світ, систему…
Без особливої надії ввімкнув канал «1+1» 8 березня о 20.15. До цього мене змусила залежність від прем'єр, і не лише телевізійних - так само вичікую в засідці прем'єри світових книжкових новинок, перекладених українською, а частіше - російською, та гучні кінопрем'єри. Причому наперед знаю дві речі: що більше очікувань - то більше розчарувань, і те, що сьогодні - прем'єра, завтра - продукт вторинного значення.
Отак ваш автор налаштовував себе перед прем'єрою проекту «Міняю жінку», яке мало того, що реаліті-шоу, та ще й виходить на «Плюсах», які останнім часом справедливо не лає тільки ледачий і які за впливом на аудиторію скоро будуть дорівнювати 5-му каналу або взагалі каналу «Культура». Тобто, сформулюю ставлення: «Ну що хорошого тепер можуть показати "Плюси"»?
Виявляється, можуть. Пробачте мені, колеги, що погано думав про вас. Навіть опустимо високі вкотре після «Танців з зірками» рейтинги згаданої програми - для мене набагато важливіше те, що в моєму особистому рейтингу епізоди «Міняю жінку» вже скоро місяць як посідають чільне місце. Я обговорюю це зі знайомими, вони не розуміють, про що я, скептично вмикають телевізори щопонеділка в зазначений час - і потім кажуть: «Чувак, це справді круто!».
Команда, яка працює над «Міняю жінку», має розуміння, подібне до того, яке мали більшовики в жовтні 1917 року (наперед вибачаюсь, якщо порівняння комусь видасться некоректним): виробники нашого реаліті-шоу так само, як агресивний пролетаріат, взяли те, що валялося під ногами. Тільки у випадку з більшовиками це була влада, у випадку з виробниками «Міняю жінку» - креатив.
Ну чому в нас мало хто відчуває, що до народу треба повернутися його ж, народу, обличчям, а не задницями народних та заслужених артистів чи доглянутими пиками народних депутатів! Люди, принаймні в Україні, хочуть бачити по телевізору себе. Причому не просто видивлятися себе в масовці під час концерту сера Пола МакКартні на Майдані, вигукуючи: «О, о, бач, моє вухо!»: народ хоче себе впізнавати. Проектувати побачене на себе. Ставити себе на місце героїв телепрограми. І що було б дуже добре - робити з побаченого певні висновки. Отак ненав'язливо телебачення окремими, поки що нечисленними, на жаль, проектами доводить: можна дивитися телевізор із ввімкнутими мізками і хоч трішки думати над тим, що побачив та почув.
Говорячи про креатив, який лишалося тільки підняти з землі, ваш автор має на увазі насамперед сучасне прочитання «Принца і злидаря» Марка Твена, енний перегляд комедії Джона Лендіса «Їх поміняли місцями» та густий заміс класичних сюжетів на знайомих - а часом, як показав проект, і не завжди знайомих! - нам сучасних українських реаліях. За форматом, родини, які гадки не мають про існування один одного, на тиждень міняються господинями, де перші дні гра йде за правилами хазяїна, потім свої правила встановлює зайда. Дозволено всі прийоми, крім подружньої зради: чужі жінка та чоловік сплять у різних кімнатах. Ну і, звісно, не можна бити чужих дітей. Але тут бачимо не просто перехід киянки з Троєщини до киянина на Липки (хоча й то два різних виміри) - насправді відбувається тимчасова заміна світів та систем. І в кожному епізоді схема «два світи - дві системи» - лише конкретизація загального: насправді в Україні дуже багато світів та систем. Причому людям дуже важко щось міняти в своєму житті - навіть до змін на краще громадяни України не готові.
Ось у чому полягає означена вище «крутизна». Канал «1+1» згадав, як це воно - шукати українців в Україні, розповідати про них історії, кожна з яких при правильному підході виявляється цікавішою за яке-небудь «Світське життя», та головне - відповідним чином подавати. Бо моє уявлення про реаліті-шоу обмежується «Домом-2», «Останнім героєм» десятирічної давнини та прекрасним романом Бена Елтона «Смерть за склом», у якому автор описав усі наші страхи перед всюдисущими відеокамерами та відеоспостереженням у туалетах та душових кабінах. Тепер, після, без перебільшення, тріумфальної для «Плюсів» прем'єри шоу «Міняю жінку» стало якщо не еталонним взагалі, то в усякому разі зразковим для моєї уяви прикладом, як треба робити подібні шоу в Україні. А заодно й того, що Україна - ну точно вже не Росія, не Америка, не Німеччина, не Британія, не Румунія чи де ми там ще купуємо формати.
Я дозволю собі прирівняти «Міняю жінку» до «Україна має талант!». Хоча за форматом та змістом це абсолютно різні шоу, підхід однаковий: орієнтованість передусім на мене, внутрішнього українського споживача, який в силу певних обставин уже кілька років не може їздити своєю країною, зазираючи в різні її «ведмежі» куточки та відкриваючи для себе Україну та її людей. До того ж проглядається інша подібність: в обох випадках пересічні українці потрапляють у нову для себе, часом - екстремальну обстановку (хтось уперше виходить на сцену оперного театру зі своїм уявленням про шоу-бізнес, хтось уперше в житті бачить тарганів на чужій кухні, шок однаковий). Хтось тримає удари, під які сам же підставився, гідно, хоч і зі сльозами на очах, хтось не витримує, психує і зривається.
До речі, зриви, зафіксовані правдолюбною камерою в «Міняю жінку», стали чи не головною ознакою вдалого старту - люди не грають, не придурюються з метою відпрацювати свої 8 тисяч гривень, які отримують за згоду взяти участь у проекті. Вже перший епізод показав, наскільки ми - так-так, не герої шоу, а ми з вами! - не готові поміняти свій власний затишок на чужий, натомість почуваємося комфортно, зачинившись у власному мікрокосмосі, де теж не здатні нічого з діда-прадіда поміняти. Припустімо, власниця гламурного косметичного салону, київська бізнес-леді Тетяна справді розгубилася, побачивши сортир на морозі біля занедбаного будинку «своєї нової» родини на Чернігівщині. Нехай її тимчасовий «чоловік» Сашко на третій день злякався і кудись забіг - попри загальний трагізм ситуації багата дама в снігах Седнева виглядала героїнею серіалу, і це таки мало комічний ефект. Проте нема нічого смішного в тому, що Валентина з Седнева ніяк не реагувала на спроби киянина Руслана прищепити їй бодай на тиждень звичні для мешканців столиці походи до ресторану, суші-бару, зрештою - кінотеатру та розважального центру. І тут справді є над чим задуматися. Бог з ними, з японськими харчами - наше сало краще. Але залізна завіса перед кіно, книжками, просто банальним комфортом, який для мешканців нормальних європейських країн і комфортом уже не вважається... Українці, тут треба щось робити... Не забувайте: в обох жінок є діти, тому взаємне відторгнення може прищеплюватися і стати вірусом.
Коли Мирослав із Космача та київський таксист Гена теж помінялися дружинами, наступного дня після показу офіційний сайт проекту вибухнув коментарями, які зводилися до фрази: «Гена - хам і бидло!». Моє перше враження було таким самим: рефлекси не сприйняли подібного ставлення до жінки. Проте, переспавши зі своїми рефлексами, а потім подивившись повтор, я прекрасно цього нещасного Гену зрозумів. Бо гуцулка Мирося виявилась абсолютно не готовою до компромісів у київському житті, натомість всі свої космацькі комплекси вивалила на звичайного київського пацана. Який, на відміну від Мирослава, до котрого поїхала його благовірна Тетяна, цілу ніч готував для незнайомки вечерю. Так, незнайомка не виявилася прекрасною. Камера фіксує розчарування простецького таксиста: «Не сексапільна!». Але й Мирося надула губи, побачивши нового знайомого «під шофе». Хоча ким-ким, а алкоголіком Геннадій точно не є: в квартирі все в порядку, крім не прибитих плінтусів на кухні. Тим не менше, Гена готовий був домовитися з тимчасовою дружиною на шість днів. Вона ж домовлятися категорично відмовилася, закрившись від нього у прямому та переносному смислах. Звідси - емоційна нестриманість таксиста: «Ви не стежите за собою і мало відпочиваєте!». Між тим у Космачі в киянки Тетяни все було окей: вона прекрасно адаптувалася, сходу освоїла українську мову та гуцульську кухню, прощалися нові знайомі, як родичі. При тому, що киянці теж не все подобалося в патріархальному устрої гуцулів...
Найбільш екстремальним виявився третій епізод: у Таміли з закарпатського Берегового здали нерви в Харкові, коли вона побачила, що її тимчасовий чоловік - негр Ісак із Уганди, що до нього в гості прийшло ще дев'ять негрів, що на кухні - таргани, а Ісак грається в комп'ютерні іграшки, не зважаючи на свою маленьку дитину. До того ж на кожну пропозицію Таміли щось зробити в хаті чується відповідь: «Я усталь!», хоча від чого «усталь» цей афроукраїнець - так і не зрозуміло. Тим не менше, жінка витерла сльози і впряглася в роботу. Камера фіксує її очевидне бажання не заробити гонорар, а справді хоч щось зробити для поліпшення побуту незнайомих їй людей з іншого міста й іншого світу. Натомість у Береговому угандійка Аіша теж відповідає «усталь», і теж не зрозуміло, від чого така втома: домашньою роботою її не перевантажували, та й закарпатський Сашко теж тримає хвоста бубликом, з охочою жадібністю приймаючи нові для себе африканські звичаї.
Повторюся - ми побачили тут себе. Закритих, цікавих, утомлених, нетолерантних, нервових, добрих, різних, однакових у цій різності. Сидячи в київському офісі та вивчаючи людей по інтернету, проникнутися своєю країною та її потребами неможливо. Переважна більшість проектів доводить, що це справді так, і зокрема - «Суперзірка» на тих-таки «Плюсах»: чомусь існує вперте переконання, що нас і далі цікавить шоу-бізнес, а не проблема виживання в екстремальних умовах. «Міняю жінку» - проект, який не просто показує, як виживають протягом шести днів окремо взяті люди. На їхньому прикладі не просто повинні вчитися, а справді вчимося ми. Принаймні - ті з нас, кого цікавить життя в своїй країні.