Ведучий відьомсько-знахарського проекту «Битва екстрасенсів» на каналі СТБ Павло Костіцин вирішив залишитися на сторожі паранормальності. Його нова програма «Містичні історії» - черговий крок до сердець, у яких жевріє побутова чортівня.

Навіть для моєї добряче деградованої рустикальності цей проект - солодка музика дитинства, яке минало поміж чуйних і уважних до ближнього людей, поміж безкінечних історій про те, як баба Валя поробила на смерть сусіду Миколі, після чого той зарубав жінку і повісився. Чого тоді не бракувало, так це підкинутих під поріг яєць і кісточок зі стрічками, посипаного під воротами зерна чи землі (з кладовища, звісно ж). Але ніхто б не додумався назвати ці історії «містичними», бо йшлося про щоденну практику співіснування, про битви за сливку на межі, що відбувалися на всіх рівнях - від астрального етно-вудуїзму до банального нічного перекопування городу, внаслідок якого межа посувалася у потрібному напрямку. Старі люди, що збиралися на кутку, щодня обговорювали діяльність місцевих відьом, і слухати їх було набагато цікавіше, ніж дивитися тогочасні розважальні телепрограми.

В усьому цьому була чітка система і якась армійська злагодженість, спільні правила і спільні уявлення про відповідальність. Усі знали про існування меж, які не можна переступати, бо вийде, як з одною дурнуватою молодицею, котра недоладно намагалася зурочити сусідку, а натомість у неї самої виріс хвіст. І перше правило практики бойового шаманства полягало в тому, що це була велика й невимовна таємниця, про яку знали геть усі. Все ж таки швидкість та якість комунікації між людьми у локальному середовищі значно перевищує можливості сьогоднішніх соціальних мереж.

Час од часу трапляється нагода згадати про всі ті мішки з кістками. Наприклад, коли бачиш людину з червоною ниткою на зап'ясті. Або ж коли на екрані з'являється Павло Костіцин, який витрушує ці запилюжені мішки перед тобою лише заради сумнівної розваги.

Як відомо, сер Артур Конан Дойль під кінець свого життя став запеклим адептом і проповідником ідей спіритизму, присвятивши цій темі низку творів, що їх дослідники літературної спадщини письменника намагаються згадувати якомога рідше. Його віра у спіритизм як «нову науку, котру людству ще належить опанувати» була настільки абсолютна, що навіть сучасники лише знизували плечима. Так, сер Артур вірив у існування «маленького народу», гномів та ельфів, про що намагався розповісти світові. З іншого боку, йому не бракувало здорового глузду, щоб констатувати: «Нам треба дотримуватися рівноваги між тими, хто не вірить нічому, і тими, хто готовий вірити у все підряд». Про це варто було би пам'ятати і творцям різних «містичних» програм на сучасному телебаченні. Ця рівновага потрібна хоча б для того, щоб розмежувати відвертий балаган із тим життєвим матеріалом, який справді заслуговує на пояснення та обговорення.

У «Містичних історіях» Павло Костіцин регулярно запитує: «Чи варто переходити межу дозволеного?», хоча в координатах проекту існує тільки одна правильна відповідь: варто, інакше не було б такої чудової передачі, формат якої знецінює сенс самих історій, бо намагається зацікавити і тих, хто не вірить у потойбічну маячню, і тих, для кого все це - частина особистого життєвого досвіду.

За великим рахунком, популярність проектів такого спрямування безпосередньо залежить від масштабів винищення й занепаду українського села; людей легко відірвати від землі й запакувати у спальні райони, але відібрати в них землю як спосіб життя і мікрокосм - неможливо. Коли приміське село, в якому я виріс, зруйнували, а його мешканців компактно переселили в новобудови найближчого масиву, відбувалося ось що: прибудинкову територію миттєво захоплювали колишні сусідки, щоб облаштувати крихітні, наче іграшкові, садочки-городи й у такий спосіб зберегти бодай дрібну частинку своїх колишніх ритуалів. Ставили низенькі парканчики, садили помідорчики-огірочки, сапали і підгортали, товклися і сварилися. Це не тільки допомагало їм адаптуватися до нових умов життя, але й дозволяло зберегти контури ще актуальних протистоянь, котрі з кожним роком сходили на пси, як і самі ці городи під під'їздами. Минуло п'ятнадцять років - і взагалі нічого не залишилося, наче й не було тих людей і пристрастей, які наповнювали їхнє життя. Тепер до них додому приходить Павло Костіцин зі своїми іграшковими грядками.

Ні, з самими історіями все гаразд. І є від цього своєрідна радість упізнавання, бо ж хто не чув, які страшні напасті випадають на долю того, хто порушить спокій мертвого? І хто ж не знає, що не можна весільну сукню продавати, та ще й на похорон? І якби «Містичні історії» складалися винятково з відтворення усіляких моторошних подій (а технічний рівень докудрами доволі високий), можна було б тільки порадіти, як і від тих нещасних трьох помідорів, вирощених біля багатоповерхівки. Навіть Конан Дойль не мав би нічого проти такого підходу. Аж ні. Кожну з цих історій супроводжує незмінний балаган драгоманів, і розповідь про осквернення могил раптом перетворюється на фарс. Букет коментарів зібрано за приписами кондової журналістики, щоб подати всі можливі версії, погляди й тлумачення. Заради цього до участі запрошені: карпатська мольфарка, спадкова відьма, православний священик, психолог, лікар-психотерапевт. Результат - недоладне поєднання жаху й дурносміху. Ось, наприклад, ідеться про трьох друзів, які пограбували склеп, і після цього двоє померли, а до третього стала приходити вночі мертва тьотя й вимагати назад свої прикраси. Всі це непогано відзняли, навіть тьотя-покійниця - натуральна Панночка; двері відкриваються зі страшним скрипінням, усі гайки на своїх місцях. Навіщо супроводжувати таку історію «роз'ясненнями» мольфарки («Тут все просто: покійник іде у помсту») чи відьми («Вполнє вєроятно, што пріходіла оскорбльонная смєрть. Оні отнялі подарок у смєрті - што может бить в рєзультатє?»), а чи псувати її міркуваннями про «психосоматичну розрядку»? Ще більше непорозуміння викликає те, що священик чомусь коментує відверте марновірство, а відьма натомість тлумачить сенс таїнства вінчання. Роль коментаторів сягає апогею, коли вони намагаються прогнозувати розвиток тих чи інших сюжетів, наче йдеться не про шматки чийогось життя, а про художній твір. Ось дві сусідки протягом 15 років воюють, аж гай шумить. Діло доходить до смертельних вироків, і в фіналі історії ці жінки, добряче побиті горем, нібито миряться. Але експерти мають свою думку. «Ця війна триватиме», - передбачає жінка-психолог, перебравши на себе функції екранної відьми. І вже незрозуміло, хто ж насправді творить усі ці незбагненні оповіді: саме життя чи все ж таки досвідчені коментатори?