Це нагадувало суботній вечір у сільському ресторані. Ну, може, в райцентрівському. Аудиторія в залі сиділа за столиками. На жаль, порожніми - судячи з того, що вихоплювала камера, на них стояло хіба що щось на кшталт попільничок. А уява так і малювала кухлі з пивом - знаєте, такі радянські, гранчасті, масивні? І тарілки з оселедцями міцної витримки - майже колекційними.

Зате поживу для уяви давала музика. Саме вона збуджувала картинки провінційного свята. На Першому національному відбувався національний відбірковий конкурс «Євробачення». Переможець був давно відомий і безальтернативний. Обирали пісню. От цікаво: коли керівники каналу оголосили, що на «Євробачення» цього року поїде Василь Лазарович і саме він, вони аргументували це тим, що представник України має представляти українську пісню з українським мелосом. А виявилося, що три з п'яти конкурсних пісень написав німецький композитор, а ще одну - румунський. Якось, даруйте, не дуже віриться, що композитори з усього світу ставали в чергу, щоб їхні пісні співав сам Лазарович, а йому тільки й залишалося, що вибрати найгідніші. Тож коли Василь Ілащук одразу після виконання конкурсних пісень останнім зусиллям волі стримував скепсис щодо щойно почутих пісень і героїчно тримав гарну міну, а потім додав, що хотілося б ще й національного колориту, стало майже смішно.

Одну з пісень Лазарович виконав російською, ще три - англійською, а останню - англійською, яка плавно перейшла в українську. Оця остання й перемогла. Перемогла, притому, безальтернативно: не було жодного члена журі, який не виділив би саме її - деякі казали щось про те, що інші пісні взагалі уваги не варті, а з цієї, мовляв, ще можна щось зробити. Тож коли Ілащук заявив, що з усього почутого йому сподобалася хіба що п'ята пісня, й підкреслив при цьому: «Ця пісня - підкреслюю, що серед тих п'яти композицій, що ми прослухали», він ніби підсумував загальну думку. Тож перший національний залишився вірним своїм традиціям. Коли так само відбирали пісню для Ані Лорак, теж ані для кого не було секретом: чотирьом пісням від самого початку було відведено роль наповнювача, а пісню, яка прозвучить на «Євробаченні», насправді давно вже обрано й без конкурсу; саме її Ані Лорак виконувала останньою.

Ставило журі й просто-таки надзавдання: і Лазаровичу англійську добре вивчити, й аранжування пісні чи то доробити, чи то зовсім змінити. Утім, навіть попри всі ці надзавдання, здається-таки, Ілащук сказав: якби цей конкурс відбувався не у Європі, а в Америці, то пісня стала б світовим хітом. Скромненьке таке надування щік. До речі: якось заведено представляти членів журі під час програми чи хоча б наприкінці. А раптом хтось з глядачів уже забув, хто є хто? Василь Ілащук, взявши на себе функцію модератора, натомість звертався до членів журі по іменах.

Була й ще одна підказка «голосувати треба отут»: перші чотири пісні Лазарович виконав у супроводі балету, абсолютно неорганічного для його манери співу (що й відзначив хтось з членів журі), то п'яту - у супроводі композитора, що акомпанував на роялі.

Голос у Лазаровича справді поставлений. Хоча й інтонаційно небагатий - це не був спів кумира, що підкоряє стадіони. Рідкісний тембр? На моє суб'єктивне враження, він не змусив звернути на себе увагу. Усе ж, аби змусити слухачів насолоджуватися рідкісним тембром голосу, потрібні певний рівень майстерності й певний рівень музичного матеріалу. Як сказав хтось із класиків: «Не имей Амати, а умей играти». Харизма? Іноді її хотілося назвати негативною - лютий, просто тобі мефістофелівський погляд співака міг спопеляти, але не захоплювати. Чи можна його виправити за два місяці? Ой не знаю. Наталі Могилевській, яка припускалася тієї ж іміджевої помилки, знадобилися на це роки, але не факт, що протягом цих років демонічний погляд «ранньої» Могилевської не приклеївся до її усталеного в уяві аудиторії іміджу занадто міцно. Що ще відчувалося в Лазаровича - то це відчуття студента перед іспитом. Коли пісню, що перемогла, він виконував удруге, вже після голосування, це було вже зовсім інше виконання - вільне, розкутіше й від того набагато краще.

Голосування було змішаним: 50% від журі та 50% від глядачів. Показували результати якось сумбурно, так і не звівши їх до купи. Коли переможну пісню заздалегідь визначено, цього й не треба. Усе, що стосувалося голосування глядачів, вели Марія Орлова та Тимур Мірошниченко. Вони ж представляли й гостей. Чомусь діалоги та жарти ведучих видалися завченими.

Ірина Розенфельд, «популярність якої започаткував Перший національний». Чомусь, даруйте, видалося, що шалена популярність цієї співачки так Першим національним досі й обмежується. Після неї вийшов дует «Світязь». Отут думка про провінційний ресторанчик вкоренилася остаточно, здалося, що наступним номером буде циганський хор. Який стосунок мали куплетисти зі «Світязю» до «Євробачення»? Хтозна. Хіба що Дмитро Гершензон був у журі. Проспівала Тетяна Недзельська, потім Катя Бужинська («А у нас на Україні люди всі співучі» - ну дуже вже свіжа пісня й ще більше євробаченнєва), потім «Гарячий шоколад». Ото були й усі вітчизняні гранди.

Далі розпочалися «Мелодії та ритми зарубіжної естради» - виступи учасників цьогорічного «Євробачення» з інших країн. Єва Рівас із Вірменії - так собі, непогано, але й нічого оригінального. Міро з Болгарії (ведучі підкреслили: його обрали так само, як і Василя Лазаровича, безальтернативно) - не факт, що вийде до фіналу, хоча й не без драйву. Ведучі оголосили його пісню як «You're an Angel», хоча співав Міро болгарською, й було дуже добре чути: «Ангел - се ти». Софі Ніжарадзе з Грузії. Ведучі сказали, що вона мала співати на московському «Євробаченні», тому самому, де Грузія вирішила не брати участі. У субтитрах ім'я співачки було зазначено як Софо. Між іншим, співачка з таким ім'ям представляла Грузію на конкурсі 2007 року.

А потім на сцену вийшла Сафура з Азербайджану. От заради її виступу варто було дивитися всю двогодинну трансляцію. Попри те, що відчувалося: пісня є недорепетируваною, це було оригінально, свіжо, нестандартно. От де був і голос, і тембр! Єдиним, що псувало враження, був типовий пострадянський балет, що перебував на своїй хвилі й анітрошечки не потрапляв у настрій пісні.

А завершив парад гостей Брендон Стоун, композитор, що написав три пісні для Лазаровича.

Підводячи остаточні підсумки конкурсу, Ілащук пожартував: найбільше йому сподобався саме виступ Стоуна. Це був вельми сумнівний як для Лазаровича комплімент.

...Побачене на відбірковому конкурсі не дає гарантії, що цього року представник України вийде до фіналу. Що буде, як не вийде? Надто вже багато чого здано в заставу - й українська пісенна традиція, і український мелос, і український національний колорит. Послухати керівників Першого національного, то цього року на «Євробачення» їде не більше не менше, як уособлення самої України. Ой боюся, як би нас потім не почали переконувати: Європа з її споживацтвом не доросла до рівня нашого співочого народу, вона не розуміє справжньої культури. І як би Україна з виглядом батьківщини недооцінених геніїв не грюкнула щосили дверима «Євробачення». Колись країна ще одного ну дуже співочого народу - Італія - саме так і зробила, після того як черговий продукт її музичного конвеєру здобув на «Євробаченні» лише 14 місце.

Фото www.yousta.org