Ваш автор - не постійний глядач «Вечірнього кварталу», хоч віддаю належне успіхам команди Володимира Зеленського, серед яких, безперечно, перебування у списку найбагатших діячів українського шоу-бізнесу. Але якщо мені можуть сподобатися окремі жарти, це ще не означає, що заради них треба регулярно дивитися програму, де показують пародію на пародію, а саме - скетчі на теми українського політичного життя, тим самим мимоволі принижуючись: політик, виявляється, популярніший за артиста. Не захоплює мене й перспектива спостерігати за тим, як «кварталівці» періодично ручкаються з народним артистом України Філіпом Кіркоровим.

Проте ризикуючи (а швидше вже не ризикуючи) підтвердити свою репутацію особи, начебто позбавленої естетичного смаку, скажу: кіно- і серіальні проекти «Студії Квартал-95» мені подобаються більше. Скажімо, «Кохання у великому місті», яке стало для багатьох прихильників творчості Кіри Муратової зручним килимком для витирання ніг, не викликало в автора цих рядків будь-якого спротиву, і загалом кіно (яке українські та російські виробники довго не могли поділити) не змусило пошкодувати про витрачені на квиток гроші. Зал був повний, люди сміялися, сміх не був натужним і це - головне.

Так само у мене немає відторгнення і від чергового продукту розумової діяльності «кварталівців» - ситкому «Свати». Може, те, що я зараз скажу, для когось не є показником якості, але для мене показово, коли в гостях для того, аби перепочити після легких закусок і набратися сил перед основною стравою, господарі ставлять у DVD-програвач диск з епізодами «Сватів». Наголошую: купити ліцензійний диск поки що нема де, і епізоди переписували з телевізора. Причому спочатку глянули перші серії, а під показ наступних налаштували «писалку»: в потрібному куточку стояв логотип каналу «Iнтер». До того ж диск записували грамотні люди, вони так налаштували свою техніку, аби під час реклами запис автоматично призупинявся. Як ви розумієте, вже сам процес підготовки до подібного запису епізодів сімейної комедії «Свати» з телевізора красномовно свідчить: людям хочеться морочитися, аби при нагоді посміятися ще раз. Власне, після такої своєрідної реклами я й звернув увагу на цей серіал.

І ось тепер - «Диво», прем'єра якого відбулася на Інтері 21 грудня о 21.35, новий результат, поза всяким сумнівом, плідної роботи кількох продюсерів (серед яких першим у списку - Володимир Зеленський), безперечно, професійної команди (режисер Олег Ассадулін, оператор Олександр Сєров) та виконавців, серед яких помічені, крім російських акторів і самих «кварталівців», наші Остап Ступка, Олександр Ігнатуша та телеведуча Єфросініна, яка нарешті, значиться в титрах не «Маша», а повним ім'ям - Марія (хоча й грає, як сказано на офіційному сайті проекту, 25-річну подругу головної 30-річної героїні).

Зізнаюся, зараз мені треба озброїтися витримкою і спробувати бути максимально толерантним. Інакше можна зірватися на гнівну істерику, чого аж ніяк не варто собі дозволяти, намагаючись розібратися, хто, чия геніальна ідея перекреслила в моїх очах всю клопітку, старанну і професійну роботу знімальної групи. Бо не хочеться розчаровуватися ані в почутті гумору, ані у відчутті міри тих, хто є мозковим центром «Студії Квартал-95».

Ідея «Дива» не нова і йде корінням у фольклор. В різних країнах світу є багато казок, сюжет яких передбачає свідоме, а частіше - мимовільне перетворення царя, принца чи просто знатного вельможі, людини з так званого вищого світу, на злидаря. Такі обставини створені для того, аби перевірити пестунчиків та нероб на життєздатність за формулою «Ласкаво просимо в реальний світ!» і показати перевагу традиційних людських цінностей над гламуром та політичним життям. Класика жанру - «Принц і жебрак» Марка Твена, однією з найбільш вдалих адаптацій якої можна назвати комедію Джона Лендіса «Їх поміняли місцями» (1983).

За сюжетом «Дива», родина такого собі міністра важкої промисловості невідомо якої слов'янської країни Андреєва живе за чоловіком, як за берлінською стіною, і горя не знає. Міністр (Олександр Ігнатуша), як і всі міністри після 1991 року, займається невідомо чим і його звинувачують у корупції. І так само, як будь-який політик, цей міністр тікає за кордон, лишивши без засобів для існування дружину Людмилу (Олена Яковлева) та 30-річну доньку Анну (Олеся Железняк, в неї була цікава роль у комедії про російський шоу-бізнес «Конвалія срібляста»). Мама і донька, які звикли зовсім до іншого життя, спочатку в паніці: в них реально нема за що купити хліба. Від них відвернулися всі вчорашні друзі, зате труднощі несподіваним чином зміцнили цю родину, де кожен давно вже жив своїм, не заточеним на будь-яку корисну діяльність, життям. Так почалося виживання вчорашніх гламурних дамочок у екстремальних для них умовах. Звісно, знаходяться нові, справжні друзі та навіть нове кохання. Чесне слово, є в цій історії справді зворушливі моменти, які місцями перетворюють ці авантюрну сімейну комедію на мелодраму.

І все б нічого, якби не один сюжетний нюанс, який в мене, як у мужчини, викликає спочатку нерозуміння, а потім - огиду. Таку, що рука тягнулася до пульта, аби вимкнути це видовище, та лише повернення до «нормального» перебігу подій трошки попускало - до наступного разу. Анна Андреєва вагітна. Батько - такий собі Денис Сотников (Кирило Сафонов), він же Ден, кандидат на посаду мера столиці неназваного міста в неназваній країні. Він - негідник, як всі кандидати на посаду мера, і не хоче цієї дитини. До того ж після того, як Аня перестала бути донькою міністра, перетворившись на бездомну вагітну злидню, Ден взагалі її знати не хоче. Подруга Христина (Марія Єфросініна) радить Ані зробити аборт, на що тридцятирічна дитина погоджується. Але раптом її черево починає репетувати в дусі: «Мамо, не ріж мене!». Тоненький противний голосок чує лише Анна. Ну, і ми, глядачі, звісно. Це волає з черева ембріон, ненароджена небажана дитина, котра хоче бути народженою. До того ж цей ембріон часом не просто розмовляє з мамою, а й в потрібні моменти починає ботати по фені: виявляється, це воно каналу НТВ в материнському череві наслухалося.

Можливо, з жінками справді таке відбувається. Можливо, жінкам справді цікавіше дивитися історії, в яких вагітне пузо починає вчити мам жити, та ще й на жаргоні. Можливо, це справді оригінальна ідея - зняти кіно про балакучий ембріон і показати його по телевізору, та ще й блоками по дві серії, яких усього вісім. У сьомій серії творці пішли ще далі: дали поговорити вже двом ембріонам - ненародженим хлопчику та дівчинці, які залицяються одне до одного. Після такого жорстяка фінальне народження (якому передувало попередження балакучого пуза: «Мамо, тримайся, я пішов!») сприймається щедрим подарунком: нарешті воно припинило жвиндіти. Але якщо жінки сприймають подібний хід, яким автори ідеї сподівалися трошки пожвавити звичний сюжет, то чому б творцям не піти далі, не вдатися до мозкового штурму і не змоделювати ситуацію, в якій сакральні критичні дні могли б спілкуватися, наприклад, із клімаксом з приводу доцільності вживання ременсу?

Аби це не видалося сексизмом, відразу попереджаю: мені так само не подобається, коли з підлітками та дорослими мужиками розмовляють їхні статеві органи, як у фільмах типу «Мурахи в штанях» або «Я та Він». Взагалі, наскільки я знаюся на фільмах жахів, жоден із сюжетів не побудований на тому, що з людиною говорять руки, ноги, животи, вуха. Негоже порівнювати історію про вагітне балакуче черево з горором, проте так само навряд чи гоже робити ембріон, в чиєму лексиконі є блатні словечки, повноцінною дійовою особою фільму для сімейного перегляду.

Внутрішній голос або класичне «"Це провал", - подумав Штірліц» ніхто не відміняв і не відмінить, бо людям властиво думати. Проте навряд чи спроба замаскувати провальну ідею з не в міру язикатим ембріоном під комедійну лінію - вдала думка. Комедія теж не завжди прикриває брак свіжих ідей, через те, може, краще адаптувати безпрограшні, звичні, класичні сюжети.

Фото - www.inter.ua