Навесні 1990-го покійний батько забрав мене на прогулянку в столицю. Київ тоді був цнотливо свіжим, щойно після дощу, майже радянським, але вже не зовсім. Соціалістичний лаконізм ландшафтів де-не-де розбавляли кіоски зі значками та плакатами Брюса Лі, Шварценеггера та американських ніндзя. Тоді біля стін Верховної Ради постійно скупчувались патріотичні романтики з крамольними жовто-синіми та червоно-чорними двокольорами. Час від часу із зали засідань до людей виходили Драч, Хмара, Горинь, Чорновіл зі свитою. Фани тицяли їм українську класику під автографи. Пробитися було важко, тому нашого Нечуя-Левицького покропив чорнилом Степан Пушик.

Режисер Володимир Онищенко розпочав вчорашній показ своєї стрічки «Той, хто пробудив кам‘яну державу» зі схожих пасажів. Згадав, як на одному з мітингів В‘ячеслав Максимович поблагословив його з дворічною донечкою на руках. Перед початком перегляду для «затравки» присутнім показали новий 10-хвилинний фільм  «Невідомий Чорновіл» від студії «Тризуб». Як на мене, це були 10 хвилин непорозуміння: хаотична нарізка синхронів колег, документального відео з мітингів та слайд-шоу з фотографій Чорновола. Невідомість залишалась десь за лаштунками короткометражки, про що зауважив знавець та архіваріус «чорноволівського відео» Ярослав Кендзьор. Прослухавши ще кілька коротких промов, ми приготувались до таїни. В повітрі ж бо висів католицький Святвечір.  Але наче  дідькова сила не давала проектору «Піонер» трансформувати електронні часточки в зображення на екрані. Все почалося за хвилин п'ять. Заставка, героїчний трек україномовного гурту «Немо» і спогади Володимира Онищенко про доленосну зустріч з Чорноволом...

Далі - літній  Київ з висоти пташиного лету, по якому  пробігають титри з  прописаними віхами життя Чорновола. Три сюжетні лінії: етнограф, що розповідає казку про мужнього легеня та кам‘яну державу, спогади рідних, близьких та поплічників і театральна постановка допитів В‘ячеслава Максимовича у 1972 році у львівській в‘язниці. Якщо стрічка мала на меті заглибити нас у часи минулі, то це режисеру цілком вдалося. У мене ж склалось враження, що технічні засоби, художні прийоми, драматургія цього кіноопусу цілком в дусі середини 80-х - початку 90-х (хоч насправді фільм Онищенка було створено 2006 року). Це стосується і закадрової начитки, і якості зображення, і освітлення опитаних фігурантів, і хронометражу як окремих епізодів, а також продукту в цілому. Фільм проїхався життям Чорновола вибірково: достатньо конкретно розкриваються дитячі та інститутські роки, а потім - карколомні стрибки взад-вперед з львівської в‘язниці у початок 90-х, потім у табори та заслання, і все це перемежовується кадрами з параджанівських «Тіней...» під заколисуючий голос жінки-етнографа.

На ґрунті рефлексій тисяч шанувальників Чорновола, його дій, його друкованих праць, його слів, сказаних на камеру,  могло прорости щось більш чітке та сформоване. Друг покійного, Лесь Танюк,  під час своєї промови перед переглядом порівнював пана В'ячеслава з Богданом Хмельницьким та Ганді.  Настрій та тональність стрічки  можна було б звести до не тільки героїчного знаменника, а до будь-якого - показати Чорновола-сім'янина, Чорновола-стражденника, Чорновола-політика, Чорновола-філософа. Але в кінцевому рахунку цілісного образу я не побачив, мені був відверто незрозумілий вектор, у якому рухались творці фільму, а також завдання, які вони перед собою ставили.

Звісно, легко паразитувати на чиїйсь творчості й алхімувати літери з жовчі - так подумають ті, хто фільмував цей кіноопус. Хлопці, вибачайте, нічого особистого! Але ж кіно називається «Той, хто пробудив кам'яну державу», а таке враження, що держава, яку він пробудив, так і залишилась кам'яною. Принаймні в жанрі документального кіновиробництва. Урешті-решт, закінчується перший десяток ХХІ століття - може, годі робити так, наче навколо нічого не відбувається, наче ми досі живемо в ізольованому просторі?  Є ж чудові зразки, які можна дивитися, чудові творці відеобіографій, на  яких можна вчитися...

Крім таких от загальних вражень, особисто мене здивував пасаж авторів фільму про походження прізвища Чорновіл. Як виявилось, запорізькі козаки масово поклонялись Чорнобогу, опікуну війни - звідси і походить родинне ім'я В'ячеслава Максимовича. До того ж закадровий голос поважно зазначив, що так вважає якась аморфна «більшість істориків». Ставити запитання авторам стрічки після перегляду не хотілося - робота ж бо зроблена. І робота велика - театральні постановки з Паперним у ролі львівського слідчого КДБ, інтерв‘ю з членами родини, дисидентами, фотоархів, монтаж. Залишився тільки післясмак і загальні риторичні вигуки: «Про що цей фільм? Про якого саме Чорновола? Кому він адресований?». За іронією долі, навіть додивитись цей фільм до кінця ми не встигли: оренда залу була строго лімітована, тож, за вимогою адміністратора, показ було перервано, і присутні пішли поминати героя у кулуари.

Фото - www.svoboda.org