Не встигли влягтися емоції з приводу чудернацького рішення міжнародного журі, що вручило премію Пінчука трьом «темним конячкам» конкурсу, як головний український благодійник знову всіх здивував. У середу, прогулюючись коридорами Нью-Йоркського музею сучасного мистецтва, Пінчук оголосив про заснування ще однієї мистецької премії, цього разу для митців з усього світу. Премія вручатиметься в Києві і супроводжуватиметься виставкою творів, чиї автори потрапили до шорт-листу. У такий спосіб команда Пінчука прагне перетворити Київ на одну зі столиць сучасного мистецтва, що визначатиме актуальні тренди й новітні тенденції. Реакція спільноти на цю новину була дещо розгубленою: ну, премія так премія, чим більше тим краще, мабуть, знають, що роблять. Тим часом оцей «преміальний» ухил головної української арт-інституції лише підтвердив численні підозри про те, що політика цієї установи провадить митців та їхню публіку в прірву марнославства, нестримної ринкової конкуренції та бездумного навколомистецького глянцю.

Звісно, нема нічого поганого у факті заснування чергового конкурсу. Насторожує не наявність цілих двох премій від одного арт-центру, а контекст, в якому вони фігуруватимуть. Його можна описати в суто негативних термінах. В Україні немає жодного фахового журналу про актуальне мистецтво. В художній освіті досі тривають радянські 70-ті. У столиці існують півтори арт-інституції і з півдюжини порівняно притомних галерей, що обслуговують потреби напівживого арт-ринку. Про адекватний обмін досвідом навіть не йдеться - єдина мистецька резиденція в Україні існує на дачі в однієї художниці і є її приватною ініціативою. Художня критика здебільшого існує або у форматі сервільних анонсів у глянцевих журналах, або у вигляді взаємних анілінгусів у виконанні корумпованих імітаторів арт-процесу. Натомість останніми роками в Києві виник досить об'ємний жировий прошарок світської тусовки, що виправдовує власний паразитизм спорадичною належністю до місцевого мистецького світу. Улюбленим місцем паломництва цієї заблудлої пастви є «Арена-сіті»: тут можна і на презентацію нової мобіли сходити, і потусувати на коктейль-паті в Пінчука. Благо приводів для вечірок у найдорожчому бутіку на Бесарабці стає дедалі більше.

Можна лише порадіти за всіх цих художниць у пір'ях і митців у незасклених окулярах, що відтепер на їхніх тусовках побільшає персонажів із Першого світу. Можна з певністю прогнозувати, що це вплине на зовнішній вигляд середньостатистичної відвідувачки «Арени-сіті», яка, надивившись на закордонних митців, перестане затуляти стразами усі недостатньо лискучі місця свого гардеробу. Можна навіть припустити, що місцеві художники, надивившись на твори номінантів нової премії, більше не обмежуватимуться імітацією певного набору художніх стратегій десятирічної давності. Але якби менеджери фонду Пінчука дійсно цікавились би чимось окрім просування свого боса на найвищі щаблі міжнародного світського життя, вони б уторопали, що від одного спеціалізованого журналу з мистецтва було би стократ більше користі для контексту, ніж від обох їхніх премій разом узятих. Але навіщо заморочуватись, якщо можна покласти в читальні кілька номерів Art Forum і Frieze і гордо прозвітувати, що ПінчукАртЦентр веде активну освітню діяльність? Навіщо забивати митцям голови теорією і критикою, якщо з них готують нових Демієнів Хьорстів? Авжеж, аби витривати жорстку ринкову конкуренцію, сучасному митцеві завжди треба бути напохваті й не засмічувати собі голову зайвими роздумами.

Прикметно, що фантастична короткозорість арт-менеджерів Пінчука вийшла на яв синхронно з гучною преміальною кампанією. Не встигло завершитись піврічне видовище Хьорста в ПінчукАртЦентрі, як луснула мильна бульбашка «найдорожчого художника планети». Протягом однієї осені заповідь Енді Ворхола «хороше мистецтво - найкращий бізнес» вдарила по Хьорсту закономірним бумерангом. Спершу був провал виставки «Pop Life. Мистецтво в матеріальному світі» в лондонському Tate, де Хьорст виставлявся поряд із його підприємливими колегами на кшталт Джефа Кунса і Такаші Муракамі (також, до речі, улюбленцями Пінчука). Критики в один голос заговорили про неактуальність «мистецтва люкс» у добу краху ідеалів вільного ринку. Хьорст вирішив хвацько заткнути рота недоброзичливцям, влаштувавши персональну виставку в одній із найпрестижніших галерей Лондона і заплативши за це 250 тисяч фунтів із власної кишені. На виставці було показано його недавній живопис, оптом скуплений Віктором Пінчуком. Схоже, це була головна помилка в кар'єрі Хьорста. Виставка в Wallace Collection не тільки зруйнувала його малярське реноме і впливовість у мистецькому світі (він опустився майже на 50 пунктів у рейтингу видання Art Review), але й ціни на його твори. Усе це можна було б вважати тимчасовим падінням у складній долі генія, якби не правила ринкової гри, прийняті Хьорстом і поширювані ним у мистецькому середовищі протягом більш ніж десятиліття. Адже вищезгадану формулу Ворхола можна легко перевернути - «погане мистецтво - найгірший бізнес» - що й зробили натреновані британські арт-критики, помстившись Хьорсту за його прагнення остаточно розчинити мистецтво у ринку. Без сумніву, Хьорст, як досвідчений арт-аферист, іще знайде вихід із скрутного становища. А найбільше ця історія може вдарити саме по Віктору Пінчуку, що на самому початку міжнародної кар'єри колекціонера зробив навдивовижу невдалу інвестицію.

Тож коли Демієн Хьорст минулої п'ятниці пафосно вручав премію Пінчука Артему Волокітіну, сподіваймось, що обдарований харківський живописець під час церемонії тримав велику дулю в кишені.