Здається, без малого рік тому на «Детектор медіа» зіткнулися два світогляди - журналіста Олега Вергеліса й актора, телеведучого та шоумена Сергія Притули. Пан Вергеліс таврував гумор «а-ля Comedy Club»; на його думку, це вульгарно і позбавлено смаку (порівняно, мабуть, із «Вишневими усмішками», які зникли з УТ-1). Пан Притула в своїй відповіді не сипав звинуваченнями, а намагався пояснити опонентові: він та його однодумці - просто не цільова аудиторія такого гумору. На що отримав ще більш непримиренну відповідь пана Вергеліса, вирішив промовчати і значно пізніше в своєму інтерв'ю сказав: «Це була не критика, а коктейль із лайливих порівнянь. Людина просто не розуміла, що таке комерційний гумор». Таким чином, гумористичні програми, які є в українському телеефірі, мабуть, і є той самий комерційний гумор. Бо буквального тлумачення цього поняття я не знайшов. Хоча, здається, розумію, що саме воно означає.

Будь-які жарти в радянській часи мали сакральний характер і сприймалися, незалежно від теми гуморески, з дулею в кишені. Тепер дулю можна з кишені вийняти, показати її конкретній людині чи групі людей, і якщо саме цієї дулі, показаної саме в той бік, який треба, чекають глядачі, значить - гумор, котрий сиплеться з кишені артиста разом із дулею, можна вважати комерційним. Гумор натяку змінився гумором жесту, гумором демонстрації. І чим менше в того, хто жартує, табу, тим краще ці жарти сприймаються. Аби не зраджували смак та почуття гумору.

Пишу ці рядки - й руки тремтять. Бо розуміють руки: їхній хазяїн зараз замахнувся на святе - на смак виробників гумору, на телевізійних продюсерів, що купують сміхотворчий контент, на чуже почуття гумору. А отже, ці руки колись неодмінно повисмикують, а дурну голову - наб'ють. «Шоб шутку понімав, салабон!» - як казав один мій однокурсник, сусіда по гуртожитку №4 на вулиці Ломоносова, кидаючи кожному, хто не розумів його іскрометних дотепів, картоплину в голову.

Згадуючи сусідів та знайомих із оригінальним почуттям гумору, ризикую піти шляхом автора «Детектор медіа» Михайла Бриниха, але, попри здоровий глузд і обов'язкові звинувачення в плагіаті, все ж таки коротко опишу один із улюблених жартів мого сусіда по «четвірці» Миколи (тепер він - у когорті політичних журналістів). Він міг вийти з кімнати, тримаючи в руках кілька картоплин, і кинути одну через коридор, просто так, на кого Бог пошле. Без жодної мети - аби просто звернути на себе увагу. Якщо той, кому з доброго дива під ноги раптом покотилася картоплина, ловив поглядом Миколу, крутив пальцем біля скроні і на свою біду питав: «Ти що, зовсім придурок?», наступна картоплина летіла в голову з близької відстані, щоби напевне. Ну і сакраментальне: «Шоб шутку понімав, салабон!».

Інший студентський знайомий народився й виріс в Одесі. На його переконання, кожна сказана ним фраза повинна бути смішною, бо Одеса - столиця гумору. Хто сперечається? Отож бо... У 1990 році, коли продукти почали зникати навіть з київських гастрономів, жарт мого знайомого одесита звучав так: «Я продукты на Бессарабке покупаю». Вам не смішно? Значить, у вас немає почуття гумору!

Тому піддавати критиці все смішне, що нам показують по телевізору, ваш автор не має морального права. Так само, як не має подібного права ніхто з колег, зокрема й Михайло Бриних. Адже «смішне» - найбільш умовна категорія (на другому місці за умовністю стоїть категорія «мистецтво»). Легше знайти двох людей, які, переглядаючи заборонені НЕКом хорори, бояться, як того вимагають закони жанру, аніж двох людей, котрі б однаково сміялися від одного анекдоту.

А значить, тотально обзиваючи нинішні гумористичні програми смішними або несмішними, можна зазіхнути на суто індивідуальні категорії. Так само, як заявляючи: «"Файна Юкрайна" - смішно, а "Українці Афігенні" - ні», завжди можна почути у відповідь: «Тобі, гальмо, не смішно - а мені смішно!». Індивідуальність почуття гумору по-філософськи відзначав тато мультяшного дяді Федора. «Божеволіють наодинці, лише на грип хворіють разом», - казав він мамі самостійного хлопчика. До речі, є тисячі людей, котрі не вважають мультик про Простоквашино смішним. А письменниця Оксана Забужко в одному з давніх інтерв'ю звинуватила в поганому смакові творців радянського мультика про Вінні-Пуха, назвавши фірмовий для цього ведмедика голос Євгена Леонова «приблатненим».

Бачите, на яку линву стає ваш автор, беручись давати глядацьку оцінку тому смішному, що нам показують по телевізору. І як боляче та низько ризикує з неї впасти через своє криве слово. Тому спробую піти іншим шляхом: не оцінювати цей продукт, використовуючи сумнівну термінологію «смішно - не смішно», а лише описати побачене.

Ще пару років тому українці обурювалися тотальною окупацією нашого ефіру російськими програмами типу «Кривое зеркало», «Аншлаг», старими випусками фестивалів КВК, ювілейними вечорами Петросяна, Винокура та Клари Новикової, а також «жирними» праймами, наданими в Україні для показу концертів Михайла Задорнова. А ви звернули увагу, що віднедавна ці програми почали зникати з українського ефіру, поступившись місцем гумору українського виробництва, нехай гумористи і жартують російською мовою?

Артисти Володимир Данилець та Володимир Мойсеєнко, багато років працюючи «зірками» російського «Аншлагу», з естрадного гумору перекваліфікувалися на скетчі, але другий сезон їхньої програми «Смішніше, ніж кролики» вийшов, здається, тільки для того, щоби підтвердити провал першого, а більшість провальних проектів як російського, так і власного виробництва останніми роками має тенденцію потрапляти в ефір «1+1», де «Кролики» без успіху колись і пройшли.

Формат КВН досягнув свого піку і якось непомітно розпався на складові. Вчорашні кавеенщики тепер роблять «Вечірній квартал», із них же склався кістяк українського «Комеді клабу», а той, своєю чергою, породив «Файну Юкрайну», «Українців Афігенних», «Насправді шоу», дуже дивну «Гумористично-аналітичну програму», навіть коротенькі випуски «Звєздоскопу» на каналі ТОНІС.

Придуманий колись ще покійним Юрієм Нікуліним «Білий папуга» в Україні переродився на «Білу ворону», потім - на «Золотого гусаку», а тепер ця орнітологія називається просто - «Анекдоти по-українськи»: по суботах (10.25) із недільним повтором в ефірі IСTV відомі в Україні люди (не політики!) розказують ті ж старі анекдоти. Тільки тепер ми бачимо не зібрання такої собі таємної ложі за столом у кафе, а кожен на камеру пече свій анекдот окремо. Причому анекдоти підібрано дивним чином: третина старих, та й тих не вистачає (в одному з останніх випусків двоє різних людей розповідали один і той самий анекдот про ведмедя, який змушує людей покакати перед тим, як їх з'їсти), третина - субкультурних та спеціалізованих, тож, відповідно. малозрозумілих (скажімо, про байкерів, звукорежисерів, просто режисерів, стоматологів, комп'ютерників), третина - про сперму, геморой та екскременти. Хто дивиться «Анекдоти...» в неділю вдень, у того є прекрасний шанс побачити персонажів цієї програми ввечері серед учасників гумор-шоу «Я люблю Україну»: веселі селебритіз кочують з каналу на канал.

Міграції характерні і для скетч-шоу, котрі сьогодні стали основою комерційного гумору, витіснивши звичну для ортодоксів естраду. Хоча, в принципі, нинішні скетч-шоу - це значною мірою модернізований варіант Тарапуньки і Штепселя. Скетчі в проекті «Українці Афігенні» йдуть в ефірі IСTV по другому колу. Виробництво нових випусків припинено, і це цілком закономірно. Канал може ставити в ефір скетчі про те, як солдат по черзі приміряє на себе жіночий одяг для участі в гей-параді, двоє алкашів у зариганому генделику обговорюють політичні питання, а сільський тракторист, побачивши міську журналістку, відразу починає займатися з нею сексом під трактором. А виробник - компанія LEDOKOL - може і має право вважати тих, кому від цього не весело, людьми без почуття гумору. Але частина артистів із цього шоу перекочувала в «Насправді шоу» (ТРК «Україна», неділя, 21.30).

Виявляється, провал «Українців Афігенних» - на совісті продюсерів, котрі пропонували акторам певний формат і певні правила гри. Частково поділяючи скептицизм, висловлений колегою Бринихом на адресу «Насправді шоу», тим не менше, погоджуюся з ним лише в одному пункті. Мені теж не подобається політизація гумору, товстий актор у окулярах, коли той думає, що він - Луценко, коса віночком на голові акторки, жести актора Гаріка Бірчі «а-ля Ющенко». Але це вже моє особисте, мені взагалі не подобається все, що хоч якось пов'язано з політикою. Хоча в цьому полягає особливість комерційного гумору: поки на дулю дивляться - її будуть показувати. Щоправда, часом підходи незрозумілі. У команді акторів «Насправді шоу» останнього разу з'явився Кирило Бін, у минулому - «обличчя» торгової марки «Біленька», а ще раніше - телеведучий. Актор хороший, часто знімається в кіно, грає в театрі, а ось у випуску «Насправді шоу» йому довірили... роль мовчазного статиста і фразу: «Давайте отойдем подальше!». Це може означати одне: «Насправді шоу» - не лише проект «під Антона Лірника», а ще й під тих, кому не вдалося стати «зіркою» в «Українцях Афігенних», і на їхньому тлі та поряд із їхніми амбіціями більше відомий Бін - справді статист.

Невдало стартував на К1 проект Максима Бахматова «Гумористично-аналітична програма», який досі не має фірмової назви. Якщо справа і справді в низьких показниках, нічого дивного. Від зміни слоту (неділя, 23.20) суть не міняється: останнього разу в студії сиділи сам Бахматов, Кузьма Скрябін і політик Євген Червоненко з родиною. Говорили вони, ясно, тільки про політику. Спочатку визначили Тігіпка як Джеймса Бонда, Тимошенко - як Трініті з «Матриці», Януковича - як Термінатора-Один, Яценюка назвали самі знаєте ким із мультика про Вінні-Пуха, а Ющенка чомусь обізвали Гомером Сімпсоном, другом Свина-Павука. Потім, спробувавши визначити ступінь сексуальності політиків і домовившись, що найсексуальніший - Шуфрич, Бахматов і Червоненко запропонували провести альтернативні вибори й висунули в президенти Кузьму Скрябіна. До речі, читати «типу прикольну» довідку про Януковича доручили теж Кузьмі - як людині, котра співала за нього на виборах-2004, через що, за чутками, досі вигрібає в рідному краю. Мабуть, це справді смішно. Але виробники помилилися каналом: політично зацентрованої гумористично-аналітичної програми давно не вистачає Першому політичному 5-му каналові...

Нарешті, монстри - «Вечірній квартал» і «Файна Украйна». Автори саме цих гумористичних проектів потрапили в перелік найбільш оплачуваних діячів вітчизняного шоу-бізнесу. Старі випуски «Кварталу» у п'ятницю й неділю можна дивитися в ефірі К1, а ще - у вагонах-ресторанах фірмових поїздів, вагонах першого класу електричок підвищеного комфорту та в салонах міжміських рейсових маршруток. Нові - фірмовий продукт «Інтера». До того ж зірка «Кварталу» Євген Кошовий має власне скетч-шоу «Україно, вставай!» в недільному ранковому ефірі каналу «Інтер», де скетчі в форматі «дурний україномовний чоловік - розумна російськомовна жінка» перебиваються музичними кліпами (або навпаки). Проте розмах «Вечірнього кварталу», як і присутність у шоу когось на зразок Кіркорова чи Баскова, сьогодні швидше виняток, аніж типовий приклад популярного тепер формату телевізійного гумору. Тому поки що з усіх, як ви встигли побачити, пропозицій посміятися з телевізором ваш автор вибрав для себе «Файну Юкрайну» (Новий канал), і приємно, що в своєму виборі я не одинокий. Чому різні люди роблять однаковий вибір - хай пояснять теоретики комерційного гумору, якщо такі є. Щоправда, останнім часом через «Фабрику зірок» - видовище, не доступне для мого розуміння, - збірник скетчів Молочного - Притули постійно затягується в виході хвилин на 30-40. Але «Фабрика зірок» колись закінчиться, а «Юкрайна» вже є на дисках і без рекламних пауз, довших за хронометраж програми.

Ну ось, увімкнув, побачив, написав. Тепер чекатиму закидів у проплаченості моєї власної думки, звинувачень у відсутності почуття гумору та інших несподіваних висновків.

Ілюстрація - www.planiruem.ru