Є теми, новаторське дослідження яких лише шкодить справі. І ні до чого в результаті не призводить, бо предмету для застосування новаторського підходу нема. Спроба вивчити тему, незвідану не через те, що її заборонено, а через банальну відсутність предмету дослідження, сприймається не інакше, як типовою фразою американського психоаналітика: «Ви хочете про це поговорити?».

Стрічка «Гоголь. Між Богом і дияволом» власного виробництва НТКУ, прем'єра якої відбулася 6 жовтня о 21.55 в ефірі Першого національного, може сприйматися і як бажання її автора, письменника Андрія Дмитрука, дослідити глибинні причини стрімкого творчого злету і не менш стрімкого духовного та світоглядного падіння «зірки двох літератур» Миколи Гоголя, і як бажання державного телеканалу зробити свій внесок у святкування 200-ї річниці з дня народження класика. Але навіть якщо подібна стрічка і стояла в виробничих планах Національної телекомпанії України для «галочки», автори фільму підійшли до втілення проекту не формально. Навіть дуже неформально.

Навряд чи коректно тут порівнювати стрічку режисера Наталії Калантарової з масштабним проектом Леоніда Парфьонова «Птица-Гоголь» чи з серією матеріалів на гоголівську тему, зроблених для каналу «Інтер» Юрієм Сидоренком. Різні не лише концепції цих проектів - різнилися, очевидно, бюджети. Нема нічого злого в тому, що 40-хвилинний фільм «Гоголь. Між Богом і дияволом» вийшов камерним, а відеоряд - аскетичним: довгі плани, замислені погляди акторів театру «Сузір'я», фрагменти вистави цього ж театру, шматочки з фільму «Вій», портрети самого Гоголя. Все це - під монолог Андрія Дмитрука, тому що цінність подібних фільмів - не в тому, що показують, а в тому, що розказують і як це роблять.

Творці фільму вочевидь виходили з наступного: біографія Миколи Гоголя, його життєвий і творчий шлях найширшому загалу громадян відомі, тим більше - в зв'язку з двохсотлітнім ювілеєм митця та Гогольfest'ом. Через те робити ще одну біографічно-інформаційну історію немає сенсу. Тому автори вирішили, згадуючи основні віхи біографії Гоголя, зосередитися на своєрідному психологічному коді, який спочатку звеличив Миколу Васильовича, а потім - знищив його.

Наскільки я пам'ятаю, Парфьонов ледь торкнувся цієї проблеми. Звісно, вона не надається до візуалізації, про це справді треба тільки поговорити. За версією Андрія Дмитрука, залюблений релігійною мамою ще з раннього дитинства, Микола Гоголь повірив: він обраний для певної місії, передусім - просвітницької. З огляду на це, твердження «Гоголь першим відкрив Україну світові» виглядає не аж таким суперечливим. Письменник, за великим рахунком, створив у «Вечорах на хуторі близ Диканьки» та «Миргороді» великий рекламний проспект своєї й нашої батьківщини. Ось про це говорить уже і Парфьонов: за Гоголем, в Україні й найбільші річки, й найгарніші дівчата, й найбільші, якщо не єдині в світі, вареники - страва як елемент національної ідеї. Безперечно, все це має містичний підтекст, і Україна, за Гоголем у трактовці Парфьонова, - містичний край, де раціональне підвладне ірраціональному.

У своєму фільмі Андрій Дмитрук намагається пояснити: місію свою Микола Васильович, відірваний від коріння, виконав уповні. Але не зупинився, впавши на крилах власного успіху в повний проповідницько-пророчий маразм. Та й помер під час посту, а не просто так відмовився їсти...

Нехай це прозвучить пафосно, але митець рівня і масштабу Гоголя має право в реальному житті бути яким завгодно прикрим. Так само, як критик Бєлінський має право засуджувати його за «Избранные места из переписки с друзьями». Словом, окресливши для себе певну місію, Микола Гоголь або переконався, що вона нездійсненна, або так і помер із відчуттям того, що перебуває в процесі виконання цієї дивної місії.

Копатися в душі давно померлого класика - право нащадків. Більше того: навіть сфера тілесного теж не може вважатися аж таким табу. Та ось тут автори фільму «Гоголь. Між Богом і дияволом» припускаються принципової фактологічної помилки: намагаються знайти тему там, де її нема, не було і в силу особливостей складу характеру Гоголя і не могло бути!

На початку фільму глядачам навіть не натякають, а прямо кажуть: Микола Васильович як нормальний чоловік мав статевий потяг і намагався реалізувати свої сексуальні бажання в якій-небудь спосіб. Спершу він зажадав фрейліну на прізвище Россет, потім - графиню Ганну Вієльгорську. Російські дослідники ще десять років тому відмовилися розробляти тему «секс і Гоголь» як безперспективну передусім з огляду на цілковиту відсутність достовірних підтверджень того, що у видатного письменника були близькі стосунки з жінками. Очевидно, намагаючись полемізувати з колегами, Андрій Дмитрук за весь час фільму кілька разів починає розвивати цю незвідану тему, даючи зрозуміти перед кожним відступом: ми ще до неї повернемося. Справді повертається - і щоразу спроба розказати хоч щось про інтимне життя Гоголя захлинається, як пісня Гавроша на паризьких барикадах.

Митець, як і кожна людина, має право не цікавитися сексом як таким. Давайте дамо йому таке право. Ганс Христіан Андерсен навіть повій уникав, що не применшує його чеснот як казкаря. Невдалими виглядають і спроби описати стосунки Тараса Шевченка з протилежною статтю, а на тему «Шевченко й алкоголь» взагалі існує неофіційне табу. Але Гоголь навіть у зловживанні спиртним помічений не був! Відмовившись від сексу й алкоголю не з принципу, а лише тому, що така в нього природа, Микола Васильович натомість переймався іншим, тяжіючи, як сказано і в означеному фільмі, до дослідження ірраціонального. Загалом же неможливість розвинути тему сексу в житті Гоголя яскраво свідчить на користь того, що він таки український письменник: класики української літератури, за винятком хіба що Марка Вовчка й Івана Франка, виглядають асексуальними. Це ж саме поширюється і на українських радянських класиків. Натомість класики російської літератури, дореволюційної та радянської, мали солідні донжуанські списки і навіть хвалилися ними - від Пушкіна до Євтушенка.

Між тим є вдячна тема, яку Андрій Дмитрук зачепив та окреслив, проте не розвинув. Хоча, на мою думку, саме на цій темі, а не на спробах довести існування в Гоголя пригніченого сексуального бажання, варто було побудувати сюжет. Я якось навіть не думав про те, що Гоголь народився в один рік із Едгаром По, класиком американської «похмурої» літератури, і навіть закінчили своє життя вони однаково. До речі, По теж мало цікавився сексом... Взагалі, Миколу Гоголя справедливо вважають батьком хорору, у фільмі його ставлять поруч із Натаніелем Готорном та Говардом Лавкрафтом. Чому б, у піку НЕК, не реабілітувати цей «неморальний», а тому репресований жанр сьогодні - реабілітувати, апелюючи до творчості нашого класика?

Фото - www.goodcinema.ru