Голод на українську історію я спостерігаю, як і більшість суспільних процесів та явищ, на прикладі власної родини. Зокрема, не маючи особливо багато часу продиратися крізь нетрі товстих, писаних професорами й академіками підручників, родичі попросили мене розшукати в Києві документальні фільми «про наше», котрі, як вони переконані, сьогодні активно знімаються, бо реально затребувані суспільством. Особливо після «Великих українців»: все погане, що сталося в проекті і з проектом, відбулося через тотальну неосвіченість у питаннях власної історії та брак бодай поверхових знань.

У наш час подібні знання всюди, а не лише в Україні, черпаються з телевізора. З'ясувалося, що лінійка подібних фільмів існує лише на СТБ (проект «У пошуках істини»), і не в повній мірі, але хоч трохи вона тамує згаданий вище голод. Правда, є в широкому продажу DVD «Історія України», але це – формат винятково комп'ютерної анімації, яку не всі готові сприймати. Шукаючи щось інше серед численних дисків із фірмовим логотипом Disсovery, я радісно наткнувся на фільм про історію київських князів. Але радість померкла: виробив цикл цих фільмів російський канал НТВ, а значить, як можна здогадуватися, тему розроблено й показано в контексті загальної російської історії.

Відразу згадалися два терміни, котрі ненавидять українські патріоти, передусім учені-історики. Перший – «спільна історія». Щоби довго та не в тему не говорити, наведу дещо спрощену загальну тенденцію борців із цим терміном: історію України, на їхню думку, слід розглядати незалежно від історії Російської імперії та СРСР. Зокрема, не було для України ніякої Великої вітчизняної війни, нашу окуповану ворогами державу було лише втягнуто в Другу світову; а першим космонавтом українці повинні вважати не росіянина Гагаріна, а українця Поповича. Другий - «інфотейнмент», тобто повчальну інформацію треба подавати в легкій, розважальній формі.

Оскільки телебачення – це переважно розвага, навіть історична документалістика тут повинна розважати інформуючи. Проте саме історична документалістика неможлива без співпраці з тими самими компетентними науковцями, котрі не готові сприйняти полегшені формати. І тим більше – не завжди готові просто коментувати історичні події, що відбувалися на території України, з огляду на те, що всі вони так чи інакше можуть вважатися подіями російської, польської, німецької, французької, турецької тощо історії. Ба більше: треба визнати, що не Україна здебільшого впливала на хід європейської історії, а навпаки – ключові події історії Східної та Західної Європи і Росії безпосередньо впливали на нашу історію.

Наприклад, якби 19 серпня 1991 року в Москві не почався би путч, Леонід Кравчук не отримав би змогу проголосити незалежність через три дні після перемоги прихильників Бориса Єльцина біля Білого дому. Звісно, слово «якби» ніколи не визначало реальних історичних процесів, але для того Господь придумав інфотейнмент, щоби пересічні громадяни могли отримати елементарні, бажано неупереджені відомості про те, якими ми колись були, аби зрозуміти, чому ми є такими сьогодні.

Власне, подібні думки вкотре виникли в моїй голові після перегляду трьох документальних фільмів про українську історію, вироблених відносно молодою «Студією Дмитра Харитонова» і показаних протягом минулого тижня на різних каналах. «Справжня історія отамана Сірка» пройшла в ефірі КДТРК (24 серпня, 10.30), а «Останній гетьман» та «Куля для комдива. Таємниця загибелі Щорса» - в ефірі «Інтера» (відповідно, 25 та 27 серпня, 23.40). Причому фільм про Щорса телеканал «Інтер» показував у цьому ж слоті десь так місяць тому, але тоді я пропустив: влітку, як правило, прем'єр не буває. І, що особливо цікаво, фільми про гетьмана Павла Скоропадського та червоного командира Миколу Щорса спочатку показали в ефірі ТРК «Петербург – П'ятий канал». Навряд чи росіяни спеціально зацікавилися українською історією: громадянська війна 1918-1920 років їх теж стосується. Тим більше, що, за версією керівника студії-виробника Дмитра Харитонова, самого Миколу Щорса в Україні не знали б, якби не ініціатива товариша Сталіна.

З усіх трьох стрічок саме історія про коротке земне і вічне посмертне життя комдива Щорса виглядає, якщо можна так висловитися, найбільш свіжою. Бо і про отамана Івана Сірка, і особливо про гетьмана Павла Скоропадського в різні часи знімалися і виходили в український ефір документальні стрічки різної якості. Тому творцям цих історій довелося шукати свіжіші й оригінальніші ходи, аби історії не сприймалися в форматі «знову за рибу гроші».

Так, для візуального рішення у фільмі «Справжня історія отамана Сірка» зі звичними в таких випадках фрагментами старих фільмів та залученням акторів, що відтворювали козаків на привалі, щедро як для традицій вітчизняної документалістики використано комп'ютерну графіку та анімацію в вигляді рухомих коміксів. А постать самого Сірка не просто максимально відтворює анархічну сутність української ментальності – у фільмі прокладено пряму паралель між Іваном Сірком та Нестором Махном. Зокрема, витоки махновщини заклали ще на Січі часів Сірка. А махновські тачанки мали своїх прабатьків – легкі козацькі гармати. Поставлені на возах запорожців так само, як через 250 років – кулемети на махновських швидкісних бричках. У фільмі є навіть більш близькі нам паралелі: вибори на Запорізькій Січі відбувалися раз на рік. Це вам нічого не нагадує?

В «Останньому гетьмані» постаті Скоропадського не дано чіткої оцінки. Почасти тому, що її в Україні оцінюють по-різному, і будь-яка, навіть неоднозначна, оцінка все одно не влаштує шанувальників історії. А частково й через те, що стрічка готувалася так само для прокату в російському телеефірі. Отже, пересічному російському глядачеві треба було не просто розповісти про Павла Скоропадського та його намагання стати таким собі «українським Наполеоном», а трошки більше розказати про українську історію та її особливості, щоби стало зрозуміло, чому зрештою Скоропадському не вдалося стати українським диктатором і чому він мало не очолив революцію проти... самого себе.

А от історію про Щорса автори фільму сміливо писали з чистого аркуша. Бо Щорс лишається в офіційній українській історії червоним командиром, чиї полки воювали з військами УНР та німцями, які об'єдналися з першим українським урядом проти більшовиків. Проте автори фільму «Куля для комдива» роблять кілька несподіваних і, як я розумію, не надто популярних акценти.

Скажімо, один із полків Щорса було названо на честь Івана Богуна, який, нагадаю, виступав проти підписання Переяславської угоди та союзу з Москвою і за незалежну від Московії зовнішньої та внутрішньої політики України. Відповідно, сам Щорс дотримувався подібної політики: будучи «червоним» за своїми переконаннями, він висловлював побажання бачити Україну так само «червоною», проте незалежною від політики більшовицької Росії. Виявляється, на світогляд царського офіцера Щорса вплинула більшовичка Фрума Хайкіна, за спогадами очевидців – жорстока чекістка, садистка, котра особисто розстрілювала класових ворогів. І не факт, що якби Щорс захопився жінкою інших політичних поглядів, він став би «червоним командиром». На ймовірність подібного розвитку подій натякає у фільмі російський письменник Лев Аннінський.

Не сприймаючи Україну буржуазною, Щорс, виявляється, не сприймав її й проросійською. Звідси – конфлікти зі Львом Троцьким, чиї накази формально мусив виконувати полк імені «товариша Богуна». Це, за твердженням авторів фільму, стало причиною вбивства Щорса під час передислокації його полку в район Самари. Цікаво, що «батька» Василя Боженка, командира Таращанського полку, теж, як виглядає, отруїли за наказом Троцького, тіло його сплюндрували вояки УНР, а дуже скоро сам Щорс почав планувати... перехід на бік Директорії, щоб об'єднатися проти «російських більшовиків».

Нарешті, варта окремої уваги остання частина фільму, де під супровід коментарів відомого кінознавця Сергія Тримбача розказано й показано, як постать Щорса за наказом Сталіна буквально витягли з забуття, дали Довженкові (який воював за Директорію, а значить - проти Щорса) завдання зробити з нього «українського Чапаєва», а для того, щоби міф усе ж таки втілився і закріпився в свідомості українців, було створено «український Голівуд» - на основі вже діючої в середині 1930-х років Київської кіностудії. Отже, несподівано для, здавалося б, суто історичної документалістики вкотре піднімається проблема кіно як рушійної сили і міфотворення, і деміфологізації, як взагалі чи не найважливішого для становлення кожної держави мистецтва, і не розуміння цього в нинішній Україні. Бо якби з Москви не хотіли ідеологічно впливати на Україну - не згадали би про 24-річного комдива, який загинув за нез'ясованих тоді обставин. І якби не успіх фільму «Щорс», не було б однойменного міста в Чернігівській області, численних вулиць його імені і пам'ятника в центрі Києва, натурником до якого позував молодий Леонід Кравчук, про що він нині охоче згадує. І в зв'язку з цим пропоную іншу паралель: як Микола Щорс хотів бачити Україну радянською, але незалежною від радянської Росії, так само, мабуть, сприймав багато пізніше українську незалежність і Леонід Кравчук. Радянська – але незалежна, автономна, окрема.

Отже, мої родичі та знайомі, а разом із ними всі українські телеглядачі, котрі хочуть дивитися по телевізору «щось про українську історію» (причому щось легке, доступне та зроблене якісно, без зайвого пафосу), повинні чекати, поки виробництво подібних стрічок стане на конвеєр. І коли відповідні слоти в нашому ефірі будуть заповнюватися відносно новими російськими стрічками лише тоді, коли не вистачатиме українських, а не навпаки.

Ілюстрація – http://inter.ua/