Свого часу мене дуже зворушила історія про накладний фіговий листочок для копії скульптури Давида з музею Вікторії та Альберта. Навіть шедевр доби Відродження, надійно захищений від невігласів та їхніх прискіпливих поглядів (чому цей старозавітній цар не обрізаний, га?), а також від давніх традицій оцінювати твори мистецтва за допомогою зубила, - навіть він, уже в ХІХ столітті, видався якомусь дбайливому чиновнику занадто аморальним. Допетрав хтось, що королеві не личить зирити на геніталії славетного лицаря. Мовляв, шедевр - це одне, а споглядання геніталій - це зовсім інше. Відтак для скульптури виготовили спеціальний фіговий листочок із нестаціонарним кріпленням - щоб його можна було чіпляти та знімати за «необхідності».

Повчальність цієї історії для сьогоднішньої вітчизняної практики використання фігових листочків - подвійна. По-перше, йдеться про те, що у всі часи влада і зубило для невігласа набагато доступніші, ніж усвідомлення тих чи інших культурних цінностей, але проти цього вітру плювати безглуздо. Набагато важливіше зрозуміти межі «необхідності», які безпосередньо залежать від однієї з найдревніших чиновницьких хвороб - сверблячки оцінювання. Найгірше, що розчленування того чи іншого твору на такі складові, як «шедевр» і «непристойність» (з подальшими вимогами прибрати «все зайве»), є не тільки наслідком вродженої естетичної глухоти, тупості чи інших вад розвитку. Просто будь-яке оцінювання твору, що містить бодай натяк на контраверсійне сприйняття, завжди відбувається у найпримітивнішій, формальній, догматичній знаковій системі. Така система може бути придатна для дотримання закону, але застосовувати її до творчості можна з тим-таки успіхом, що й зубило.

Поняття суспільної необхідності завжди було достатнім виправданням «методу фігових листків». Ще Папа Пій IX, який уславився, зокрема, оскопленням скульптур Мікеланджело та Берніні у Ватикані, недаремно вважав, що необхідність і свобода - різні речі. Більше того, у цьому протистоянні саме свободу він вважав слабкою й зайвою величиною, якою варто знехтувати на користь необхідності.

У своєму переліку 80 найбільших оман, пов'язаних із трактуванням взаємин Церкви та суспільства (Syllabus, 1865), Пій IX висловив чимало вердиктів, що відгикуються й сьогодні (попри те, що цей перелік єресей залишив по собі не найкращу славу, а отець Олександр Мень, наприклад, вважав настанови Пія IX потьмареним обскурантизмом). Але в одному пункті варто погодитися з войовничим Папою: суспільство не має права патякати про мораль і керуватися у своїх діях мораллю, якщо це відбувається поза межами Церкви.

Демократія - своєрідний анти-Syllabus - це та знакова система, яка повністю складається з самих лише оман. Як громадяни, ми визнаємо, що свобода слова - не сморід, а цінність. Але водночас чомусь зберігаємо для нашого суспільства поняття «необхідності». Цю ідейну шизофренію, яка полягає у маніакальному схрещенні зовсім різних знакових систем, можна роздивитися в багатьох соціальних люстерках. Одне з моїх улюблених - це порнографія: обгризене яблуко кожного суспільства, його дитя і послід, незнищенний ворог і давній приятель.

Для когось порно - це скотч, придатний для зміцнювання подружніх взаємин. Для когось - можливість висловити ненависть до людської природи. Ще для когось - бізнес, індустрія на перехресті легальності та заборони, суспільного запиту й громадського осуду.

Порнографія (якщо вилучити з цього поняття суто кримінальний пласт, пов'язаний із реальним насильством, дітьми та клінічними збоченнями) є такою ж частиною сучасної медіакультури, як і будь-яке інше виробництво зациклених на собі знакових систем, і становить для суспільства не більшу загрозу, ніж свобода слова чи телебачення. Власне, співіснування та взаємодія порнографії, свободи слова і телебачення - це і є той цивілізаційний «шедевр» нашої доби, в якому, на думку людей із кіпами фігових листочків, таки є «щось зайве». А втім, тенденція моральної реабілітації порно, яку важко ігнорувати з початком нового тисячоліття, ще цілком може змінити уявлення громадськості про істинну зайвину в цій триєдиній конструкції, хоч це вже й зовсім інша тема.

Почати б із того, що саме в новому тисячоліття порнографія - чи не вперше в історії людства - перетворилася на засіб боротьби за мораль та механізм пропаганди християнських цінностей.

Пастори Майк Фостер та Крейг Грос у 2002 році створили так звану «Церкву ХХХ». Ідея полягала в тому, що досить уже засуджувати порнографію, бо заняття це безглузде й безперспективне. У США, де в порнобізнес інвестуються більші кошти, ніж у популярні види спорту, ця теза звучить лише як раціональна констатація. З іншого боку, порноіндустрія - цілий материк неприкаяних душ, відкинутих традиційними християнськими конфесіями та консервативною частиною суспільства, яка воліє споживати порно нелегально й здобувати від цього ще більше задоволення. Відтак ці метикуваті проповідники вирішили звернутися до порноавдиторії безпосередньо, з такою ж щирою та приязною усмішкою, яку викликають ці люди у володаря пекельних пателень.

Відтак було засновано «Християнський порносайт №1» (http://xxxchurch.com/), - і не лише заради проповідування. Зокрема, цей ресурс пропонує різноманітні товари (скейт-дошки, футболки тощо) з зображенням чи то модного Ісуса, чи то порнозірки та написами «Ісус любить порнозірок». Вартість дошки - 50 баксів, футболки - від 15 баксів. За 10 баксів можна придбати Новий Заповіт із тим таки хвацьким замовлянням та зображенням силуету порнозірки на тлі порепаних долонь Божих. Також на сайті пропонують «молитовне програмне забезпечення», яке допоможе нестримним порнографам захиститися не тільки від спокуси, але й інших віртуальних небезпек.

Як заговорити з повією про Біблію, якщо не ходити до борделю? Цієї трохи дубової логіки творцям порноцеркви вистачає, щоб підтримувати публічну дискусію. Чомусь нікому не спадає на думку, що ходити до борделю заради балачок про Біблію, - це приблизно те ж саме, що влаштовувати бурхливі пиятики на зібраннях анонімних алкоголіків. Тобто, можна й так, звісно, але ж...

А втім, пастори осідлали прекрасну риторику, яка дозволяє їм збирати моральні дивіденди завдяки одному лише твердженню: Ісус любить всіх і кожного. І якщо вже розбійник першим потрапив у Царство Небесне, то як можна применшувати шанси порнотрударів?

Зворотний бік цього «порнохристиянського проекту» очевидний: така боротьба за мораль шкодить насамперед християнству, натомість герметична порноструктура звикла й до набагато екзотичніших проявів уваги до себе. Беззаперечним залишається лише той факт, що порнографія і мораль здобулися на спільний знаковий простір, спільне усвідомлення засобів і мети, чого в принципі трапитися нібито не могло.

Порнографія - знак, у якому згуків більше, ніж слів, але він виконує ті ж таки функції, що й інші - пристойніші й одягнутіші - цивілізаційні знаки. Самодостатність порнографії поступово залишається в минулому - сьогодні вона дедалі активніше розчиняється у медіакультурі, й уже не залишилося царин, закритих для порновтручання. Цей процес радикально унеможливлює ізоляцію порнографії, ба навіть її розпізнавання.

Чиновники, одержимі «сверблячкою оцінювання», й далі воліють визначати порно за критеріями «всунув чи ні», «видно чи ні», хоча сучасному поп-мистецтву не відучора властиве перехресне запліднення знакових систем, елементи яких раніше фактично не знали синонімічного вживання. Відтак контркультура, що заполонила простір народної любові, з однаковим успіхом споживає та підтримує що порно, що кітч, що постмодерн.

Візьмімо, наприклад, музичний канал М1, де значна частина всієї «аудіовізуальної продукції», якщо висловлюватися канцелярським стилем, має «виразний сексуальний характер». За формальними генітальними ознаками - є контакт чи немає, є зображення чи немає, - цю продукцію можна визнати хіба що еротичною. Водночас легко помітити, що левова частка відеокліпів «співочих трусів» (як у переносному, так і в прямому значенні) апелює саме до порноестетики і прагне саме такого прочитання. Медсестри в шкіряних ліфонах, сценографія альковно-мереживних пристрастей, садомазохістичний маскарад та ще безліч інших штампів належать до знакової системи порнографії, а не «еротичного мистецтва».

Порнографія поки що не ініціює творення й розмноження власних знакових систем, яким були би підпорядковані всі інші, хоча чекати на це залишилось недовго. Принаймні, попередній шлях мистецької легітимізації порно вже подолали - і це запорука оберненої дії.

Мистецькі твори останніх десятиріч неможливо розчленовувати на «шедевр» та «непристойність» хоча би з тієї причини, що обидва поняття зазнали істотних видозмін. Використання порно як засобу чи навіть художнього простору, що надає чимало можливостей для дослідження специфічних людських трагедій, які насправді мало чим відрізняються від драматичних історій із життя комбайнерів чи прибиральниць, - одна з найпоширеніших сучасних практик. Що цікаво, твори «з елементами порно» можуть як ігнорувати традиційну мораль, так і волати до суспільства про її цінності, зриваючись на проповідь. І в обох випадках чимало рук тягнеться до зубил і складених рядочком фігових листків.