Публікуючи аргументи Максима Ростоцького, члена експертної комісії при Міністерстві культури і туризму, щодо заборони фільму Саші Барона Коена «Бруно», ТК водночас висловила готовність продовжити дискусію та опублікувати інші думки. Сьогодні ми отримали відгуки на статтю «"Бруно" вас фрустрирует» від телевізійного продюсера, директора студії «Пілот» Олександра Брикайла та публіциста, керівника відділу інформації Українського католицького університету Володимира Павліва.

Олександр Брикайло: Чому не обмеження, а тотальна заборона?

19 липня канал «Євроньюз» наприкінці чергових новинних блоків подавав досить розгорнутий матеріал про світову прем'єру фільму «Бруно» як культурну кінематографічну подію. Йшлося про скандальність, неоднозначність, резонансність та інші ефекти картини. Окремо було зазначено про факт єдиної у Європі заборони фільму - в Україні.

Чути про це було неприємно. Та хіба тільки про це? Інформація про заборону «Бруно» стала ще одною негативною згадкою про нас у європейських ЗМІ. Виникло очевидне питання: хто і на підставі чого має право забороняти фільми? Йдеться не про обмеження - вікові, ефірні, прокатні чи якісь інші, а саме про заборону.

І ось, наступного дня на сайті «Детектор медіа» з'явився текст такого собі «главы Всеукраинской общественной организации "Телезрительская ассоциация родителей Украины"». Який і є одним із панів, чиє піклування про «обеспечение безопасности населения» є таким зворушливим і позбавляє можливості на власні очі переконатися, як художній твір всесвітньовідомого коміка Саші Барона Коена порушує безпеку нашої держави.

Після ознайомлення з текстом Максима Ростоцького виникає декілька запитань до автора та його колег. Звісно, тих, хто голосував «проти» фільму. Ці запитання не пов'язанні зі змістом «Бруно», якого, крім експертів, ніхто не бачив, а винятково з фактом заборони художнього твору.

Чому заборона, а не обмеження?

Чи розумієте ви різницю між художнім вимислом та реальністю?

Чи не вважаєте ви за необхідне заборонити декілька класичних творів або ж навіть народних казок, приміром, «Вовк і семеро козенят», через перенасиченість сценами насильства?

Чому виправдання з приводу власного рішення ви надіслали саме в «Детектор медіа», адже це видання, орієнтоване на фахову аудиторію?

Про всяк випадок зазначу, що не піддаю сумніву необхідність обмеження перегляду певних художніх творів особами, що не досягли відповідного віку.

Олександр Брикайло, телевізійний продюсер, директор студії «Пілот»

Володимир Павлів: Справа не в «Бруно», а в формі демократії

У дискусії з приводу заборони показу в Україні фільму «Бруно» з обох боків прозвучало стільки дурних аргументів, що спочатку навіть не хотілося до неї долучатися. Натомість спровокувала мене стаття Максима Ростоцького «"Бруно" вас фрустрирует». Річ у тім, що цей юрист, психолог і член експертної комісії при Міністерстві культури, викладаючи свої аргументи з приводу заборони фільму, вдався до риторики, далекої від демократичного і культурного дискурсів.

Здивувало мене, що всіх, хто хотів би оглянути «Бруно», цей мінкультівський експерт зарахував до тих, хто: «имеет неудержимое желание любоваться на экране откровенно-натуралистическими гомосексуальными половыми актами, насыщенными садизмом, мазохизмом, другими опасными для здоровья извращениями», або є «ревностные защитники сексуальных извращений».

Я особисто теж із зацікавленням переглянув би «Бруно» (як і «Бората») на великому екрані і впевнений, що це не мало б руйнівного впливу на мою психіку. Такі фільми, як, приміром, «Механічний апельсин», «Скромна привабливість буржуазії», «Кримінальне чтиво» та багато інших, які свого часу шокували суспільство і частину з яких було заборонено до показу, я ціную за те, що вони є досконалим дзеркалом кінематографу зокрема і мистецтва взагалі, а крім того виконують роль викривленого дзеркала суспільства, точніше - дзеркала суспільних викривлень. Таких людей, як я, в Україні чимало, але для їхнього окреслення у статті Максима Ростоцького не знайшлося місця.

Це може означати, що пан Ростоцький не відрізняє прихильників «мистецької провокації» від любителів фільмів типу «зґвалтував, убив і з'їв». Мабуть, не знайомий він і з демократичними й культурними дискурсами, що супроводжували європейські «молодіжні революції» 68-го, процеси емансипації меншин у США чи хоч би суперечки польського андеграунду з католицькою церквою. Про це може свідчити пасаж: «Только в нашей стране возможны протесты граждан с требованием к правительству разрешить смотреть фильмы, калечащие психику человека». У всіх країнах, де влада забороняла твори мистецтва, знаходилися середовища, й чималі, які висловлювали своє обурення. До того ж, наскільки я розумію, «Бруно» не готували до примусового перегляду для школярів, пенсіонерів, ветеранів, мінкультівських експертів та всіх інших, психіку яких можна було би скалічити цим фільмом.

Та все ж найбільше вражає, що цей «юрист, психолог і експерт» не розуміє елементарних правил демократії, хоч кілька разів покликається саме на демократичні принципи.

«Но я, как психолог, уверен, что ни один психически нормальный человек не станет в знак протеста, вопреки решению санстанции, есть протухшую колбасу (...), укоряя страну в существовании цензуры на нездоровый образ жизни», - пише він.

По-перше, цензура на нездоровий спосіб життя культурним громадянам пострадянського простору асоціюється не з «протухшей колбасой», а з «бульдозерним мистецтвознавством ім. Хрущова» або з боротьбою проти «дегенеративного мистецтва» ІІІ Рейху. По-друге, поділ прихильників і опонентів на «психически нормальных» і, відповідно, «психически ненормальных» теж не належить до елементів демократичної риторики. Втім, демократії бувають різні - наприклад «керовані» або «авторитарні», де визначальним є диктат більшості і так званий «суспільний інтерес» (за яким часто приховується всього лиш інтерес владної верхівки). При нормальній же демократії більшість, звісно, приймає рішення, але меншість має своє право голосу в загальному демократичному і культурному дискурсі. А твір мистецтва є не «дією», а висловленням власної думки, тобто інструментом реалізації права голосу. Більшості він може не подобатися, але вона не може його забороняти, якщо це справжня демократія.

Втім, демократичний і культурний дискурс в Україні взагалі є слабким місцем, оскільки не має традиції. Тож я по-своєму співчуваю і комісії Мінкульту на чолі з Тимофієм Коханом, і НЕК на чолі з Василем Костицьким, й іншим «державним моралістам». Боронити громадську мораль у державі, яка загрузла в корупції, хабарництві і суспільних патологіях, є, звісно, справою мало шляхетною. Однак розуміння цього не може виправдати факту, що місія всіх цих структур має дещо презервативний характер - насильно моралізувати громадян, тримаючи проблему на безпечній віддалі від аморальної еліти.

Володимир Павлів, публіцист, керівника відділу інформації Українського католицького університету