22 червня офіційно оголошене в Україні Днем скорботи та пам'яті жертв війни. Нічого подібного за радянських років не було. Це - з одного боку. Друга світова (чи то Велика вітчизняна) війна та її перебіг на теренах та з погляду населення України залишається темою, де й офіційно-державна, й громадська думки й дотепер більше, ніж з приводу будь-якої іншої теми, перебувають у полоні сталінських ідеологем та стереотипів. Це - з іншого боку.

Як же виглядав український ефір цього дня? Анонси телевізійних програм не давали ніякого натяку на те, що день 22 червня є якимсь особливим. «1+1», як і щодня, демонстрував серіали. «Інтер», після серіалів та щопонеділкового випуску «Жди меня», побавив глядачів документальними  фільмами «Таємниці століття» та «Таємна історія Давнього Єгипту» - у пізньовечірньому, майже нічному, ефірі. ICTV та ТЕТ також не приділили особливої уваги цьому дню. СТБ запропонував глядачам свій звичний набір - «У пошуках істини» та «Російські сенсації». Новий канал після низки серіалів побавив глядачів «Комеді клабом» Позначені в анонсі Першого національного документальні фільми «Тунелі в невідоме» та «Таємниці Лисої гори» наштовхували на будь-які асоціації, які могли стосуватися чого завгодно, тільки не Другої світової війни. Звідки ж було знати пересічному глядачеві, що «Таємниці Лисої гори» - це не про відьом та відьмаків, а про оборонні укріплення на південній околиці Києва та про їхнє використання під час оборони міста 1941 року?

От на цьому слові - «оборона» - й зупинімося. Із радянських часів ми мали єдиний день, що стосувався пам'яті про Другу світову війну - День Перемоги 9 травня. Справедливо чи ні - із цього приводу можна сперечатися, - але цього дня й за радянських часів, і дотепер було й є заведеним не так згадувати про жертв війни, як пишатися перемогою в ній. Про річницю нападу нацистської Німеччини на СРСР якщо й згадували, то лише побіжно у випусках новин. Заради справедливості - згадували й цього року, й саме побіжно; здебільшого в ракурсі: «Президент Віктор Ющенко у своєму зверненні заявив...».

Ще зі сталінських часів тему Другої світової війни було міфологізовано від початку й до кінця. Дата початку Другої світової війни, дата вступу СРСР у неї, роль та місце УПА - то були далеко не найголовніші міфи, створені сталінською пропагандою. Найголовніших - і найпідліших - міфів було два. Перший - це міф про евакуйованих радянських громадян, яких у переважній більшості насправді ніхто нікуди не евакуював. Показаний каналом «Інтер» напередодні Дня Перемоги цього року кількасерійний документальний фільм «Евакуація» навіть не спробував вийти за межі цього міфу. От кіностудія імені Довженка, яку було евакуйовано до Ашгабаду: актори живуть у бараках, перегороджених простирадлами на «кімнати», ані гримерок нормальних, ані знімальних майданчиків, але актори працюють і в таких умовах. І от привокзальна площа в Алмати, де люди днюють і ночують просто неба, бо не мають ані роботи, ані житла - ніякого, навіть бараків із простирадлами, ані коштів до існування. Бо вони - «неорганізовані», самочинні «евакуйовані». Авторам фільму навіть на думку не спало, що ці явища - цілковито різні; мешканців алматинської площі насправді ніяк не можна назвати евакуйованими, вони - типові біженці.

Другий міф навіть важко назвати міфом. Це - суцільне замовчування. День Перемоги був і є днем відзначання звитяжної, переможної, славетної - якої завгодно, тільки не скорботної, події. Вшановувати пам'ять загиблих воїнів - так, вшановувати пам'ять мирних жертв війни, жертв серед цивільного населення - ні. «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» - це не про них; їх віддали на забуття. Київська міська влада радянських часів дуже довго опиралася встановленню монументу у Бабиному Яру. Це пояснювали антисемітизмом радянської влади та радянської держави. Звісно ж, антисемітизм мав місце, але не лише він став причиною. У Радянському Союзі взагалі не було заведено вшановувати пам'ять мирних жертв війни, й монументів мирним жертвам не встановлювали. Білоруська Хатинь? Її мешканці активно допомагали партизанам - а отже, не були мирним населенням. Російський Піскарьовський меморіал у Петербурзі? Німці взяли Ленінград у блокаду, але так і не захопили його - отже, мешканці міста не були на окупованій території. «Нескорені» - от який епітет найчастіше вживали й досі вживають щодо ленінградців. А отже, й тут не йдеться про вшанування суто цивільних жертв війни, некомбатантів. Жертв, а не лише героїв. Але ж однією з найжахливіших особливостей тієї війни було те, що кількість жертв серед цивільного населення у рази перевищила кількість жертв серед військових, партизанів та інших активних учасників бойових дій!

В СРСР про ці жертви було наказано забути. Як і про людей, забраних на пекельну працю до Німеччини. Родичі й знайомі, які пережили це, розповідали про знущання, які довелося витерпіти й на шляху до «арійського раю», й на роботі там. А ще розповідали про знущання після визволення, коли до юнаків та дівчат рідні визволителі ставилися, мов до зрадників та недолюдків. Про цю сторінку війни так і воліють не згадувати до сьогодні.

Здавалося б, от саме цю завісу замовчування й покликане було встановлення Дня скорботи. Чи прорвало? Добре, хай телебачення не звернуло на цей день увагу. А як радіо? На ранковий ефір на радіо «Ера», що на першому радіоканалі, було запрошено старшого наукового співробітника київського музею Великої Вітчизняної війни. Вона розповідала про те, як героїчна армія СРСР боронила кордони, як захищалася Брестська фортеця, як не було суцільної лінії фронту, й «пройшли» територію для німців далеко не завжди означало „завоювали". Науковиця піддала сумніву дані про цілковите знищення у перший же день війни радянської авіації, розповіла про бомбардування радянською авіацією Тильзита (не згадавши його нинішню назву - Совєтськ). Розповідала вона й про «руського Івана Івановича Іванова», й узагалі про «руського Івана», який боронив свою землю, не шкодуючи життя. Про кого не було ані слова - то це про мирних, цивільних громадян.

Яке ж радіо «Ера» без інтерактивного спілкування зі слухачами? - спитаєте ви. Так, було воно й цього разу. Слухач запитав: мовляв, Україна була колонією Сталіна, УПА боролася проти сталінського режиму; тож чи правомірно в Україні називати ту війну Великою вітчизняною? Гостя студії знайшла неперевершено «блискучий» вихід: за її словами, воїни УПА воювали за свою Батьківщину, «якою вони її бачили», а отже, й для них та війна була Великою вітчизняною.

Навіть офіційне встановлення Дня скорботи найменшою мірою не похитнуло вироблені ще за сталінських часів погляди на Другу світову війну. Судячи з телевізійного та радіоефіру, День скорботи та пам'яті жертв війни залишається суто формальним днем «задля галочки» - ніби який-небудь «день червоного бухгалтера». Ми (чи наші ідеологічні поводирі, власники ЗМІ, що претендують на роль законодавців громадської думки?) й сьогодні схильні по-сталінськи пишатися перемогою, списуючи жертв війни у «ліс рубають - тріски летять». Може, саме тут і криється проблема неоднозначного ставлення (а то й активного несприйняття) до тем Голодомору, сталінських репресій та подібних як до чогось нав'язуваного владою, а насправді неактуального?