Засинати перед телевізором - не менш шкідлива звичка, ніж прокидатися під ревище його недремної ротяки. Різниця в тому, що засинати - завжди круто, навіть якщо під телевізор, а прокидатися - завжди галімо, особливо під телевізор, про що я вже повідомляв у позаминулому дописі. А втім, нещодавно ця бінарна опозиція обламалася. Ні, з прокиданням усе як завжди. Навіть без телевізора. А от під час необережного відплиття у теплий літній морок, коли Морфей уже помахав рукою, мовляв, греби швидше, щось змусило мене глипнути на екран - і зачепитися. Приблизно так я в дитинстві стрибав у висоту: якщо вже стрибну - то неодмінно перечеплюся, без варіантів. У правому нижньому кутику екрана надував черево ядучий червоний квадратик, він аж розповзався від того, який він червоний. І недаремно, мушу сказати. Показували ось що: охайна, красива кімнатка, яку б людина неромантична назвала об'єднаним санвузлом, а інша, не тільки романтична, але й схильна до мрій у стилі відеокліпів на каналі М1, спершу б ніяк не спромоглася назвати, а потім бовкнула б: альков. З менш екзальтованої горлянки міг би вирватися ще й епітет «гламурненький» (уже без алькова, бо ж який в алькові унітаз та ванна?). Аж ось раптом цю казкову кімнатку починає завалювати гівно. Погляд спершу відмовляється фіксувати очевидність цього факту, а в свідомості ще тріпоче «альков». Аж ні. Вельми натуралістичні гігантські кавалки лайна буквально обвалюються на всю цю красу; хоп - і унітаза навіть не видно, хоп - і немає дзеркала на стіні, а за мить - і самої стіни. Камера потихеньку від'їжджає й над кімнаткою з'являється гігантська срака, що належить аж ніяк не Кінг-Конгу. Тільки тоді надіслані й отримані сигнали сходяться у спільній точці й стає нарешті зрозуміло, що ж показують. А показують, як чиясь натуральна жопа тупо засирає вишуканий рожевий будиночок Барбі. Ага, кльово, - подумав я. Нарешті показали щось путнє.

Хто не в курсі - це один із культових джекесівських приколів. Ці дупоголові хлопці дедалі частіше з'являються на українському телебаченні; поки що вітчизняних притирків у ефір не пускають, але ще недовго чекати, сподіваюсь.

Морально заспокоєний, я вже збирався гребти до Морфея, але принагідно згадав про батьків цього явища, його моральних авторитетів та ідеологів, - Бівіса та Батхеда. На початку 90-х не було іншого достовірного мірила, щоб безпомильно відрізняти кльове від галімого. Вже тоді було зрозуміло, що Бівіс і Батхед прийшли в цей світ назавжди і так просто їх звідси не витурити - хіба що разом із цілим світом, що складається з тьолок, телебачення, гигикання і простих людських радостей. Поки нам показували, як ці придурки зирять телевізор, насправді все було навпаки: телевізор пильно вдивлявся в їхні душі й поступово наповнювався словами, ідеями, пріоритетами та способом мислення ББ. Вважати, що вони є тільки героями масової культури, й не більше, - велика помилка. Ці персонажі давно вже стали окремим і надзвичайно ефективним методом інтерпретації дійсності, об яку традиційно ламаються всі інші емпіричні обценьки та різаки. Вони творять сучасну логіку телевізійного програмування, підказують топові теми для випусків новин та перших шпальт, обґрунтовують досконалість рейтингової системи і соціологічних досліджень. Саме Бівіс і Батхед наповнюють рекламні бюджети та відпрацьовують одні й ті ж піар-концепції на чергових виборах. Їхня всюдисущість і всепроникність - у сплавах, розчинах та настоях - це якість духовного масштабу; за доказ цього править бодай присутність ББ у багатьох релігійних програмах.

Однин тільки сумнів не відпускав мене у провалля сну, змушував прокидатись і свистів просто в ліве вухо. Дух, навіть якщо він галімий, мусить говорити через пророків. Тільки ж хто вони? Де ці прекрасні й дотепні хлопці? На якому каналі працюють? Які в них творчі плани? І як саме вони взувають нашу багатостраждальну вітчизну? Ось так замість кльового падіння в сон я натомість здобув новий стимул для щоденного телеклацання.

Розмаїття Бівісів і Батхедів на українських каналах неймовірне. Тож дозволю собі виокремити з-поміж усіх лише дві пари пророків, діяльність яких видається мені показовою й антагоністичною. Для простоти й адекватності одну з них будемо вважати кльовою, а іншу - галімою. Варто також наголосити, що йдеться про безпосереднє об'явлення ідей та смислу ББ у рамках окремого програмного продукту, а не про дослідження цього явища в усій його ентропії.

Отже, почнемо з галімої пари. Це Сергій Притула та Олександр Педан у ранковій програмі «Підйом» на Новому каналі, які не просто живляться джерельними водами ББ, але й буквально відтворюють запропонований ними метод вербального опанування реальності в рубриці «Новини від блондинки». Тепер розглянемо, чому вони галімі й не виправдовують тих сподівань, які можна було би на хлопців покласти. По-перше, Педан і Притула в своїх жартах здебільшого покладаються на імпровізацію - можуть молоти казна-що, а можуть і провтикати якесь важливе повідомлення, що неприпустимо для ідеології ББ, речникам якої завжди є що сказати. По-друге, надто часто вони демонструють чудове почуття гумору, абсолютно позбавлене анально-вагінальних підтекстів, що також не вкладається в доктрину ББ (дозволю собі процитувати героя одного модного слешера: «Не буває хороших анекдотів, якщо в них немає гівна і сперми»). По-третє, Притула й Педан не вповні пізнали таїнства тупого сміху, і їхнє природне гигикання звучить якось образливо. А найголовніше - Сергію та Олександру бракує зацикленості на певних темах, які варто було б пережовувати до появи безумовних глядацьких рефлексів. Усе це - ознаки доволі вільного та водночас сором'язливого поводження зі спадком ББ. Та й самі згустки інформації, підібрані для коментування, викликають чимало нарікань. Ніби немає у вітчизні гідних подій, що доводиться оповідати про пошиті мексиканцями штани вагою понад тону.

Могутньою альтернативою до такого недбалого наслідування ББ є порівняно нова програма на каналі «Сіті» під назвою «Сітічко». Як зрозуміло з назви, йдеться нібито про іронічні міські новини, так би мовити, «іскрометний сміх в ефірі». У щоденних випусках інформативно регоче надзвичайно кльова пара пророків - творчий дует Дмитра Наумова й Тараса Боровка.

З однієї лише статті про цих дотепників на сайті каналу зрозуміло, що скрижалі гумору та сатири потрапили до надійних рук. Ось цитата: «Тарас зізнається, що до цього проекту ніколи не міг писати з кимось. "Сам, самотужки, закривався, бо це інтимно, як какати", - каже він. Але з Дмитром цей процес налагодився дуже швидко».

Кожна програма, до речі, так густо насичена нестримним і чудово автоматизованим реготом Тараса, що фінальне гасло «Життя - смішне!» видається якимось парадоксальним відкриттям.

Бівіс і Батхед, безперечно, високо оцінили би творчу методу Наумова і Боровка, які щодня жартують про різне, але щоразу - про Леоніда Черновецького. Радість упізнавання кожного нового дотепу настільки ж велика, як і розривний ефект від робосміху Тараса. Не менш кльово, що ведучі програми «Сітічко» дотримуються найголовнішого правила ББ: будь-який жарт смішний, якщо в ньому йдеться про тьолок, смоктання, сіські або помідори. Боровко та Наумов «переконані, що поки є творча "ерекція", її треба перетворювати в дію, витискати з мозку все, на що він здатен», - напевно, тому й додали до цього переліку міську владу. І навіть якщо в черговій жартівливій новині нічого немає про помідори, - достатньо згадати про КМДА. Наприклад: «Кияни розроблятимуть генеральний план столиці. (...) Насправді КМДА звертається до киян тому, що самі ніфіга не можуть придумати, бо мізків не мають!». Звісно, набагато краще, коли в одній новині вдається упакувати і мера, і помідори: «Черновецький міг би знятися у фільмі про біолога. Тому що такого статевого досвіду, як у мера, не мав навіть Казанова. Тільки столичний голова вміє одночасно і без попередніх пестощів запліднити декілька мільйонів киян. Але всупереч усім законам біології задоволення від акту отримує тільки він один».

Втім, не тільки мерія надихає ведучих - час од часу перепадає й іншим українським політикам, ба навіть зовнішньополітичний вектор у цих міських новинах присутній: «Якщо раніше Європа відсмоктувала у нас газ, то тепер буде просто... без газу». Найцікавіше, що після перегляду «Сітічка» не залишається жодного враження, що це було щось гумористичне. Новини як новини. Бівіс як Батхед.