У голлівудських фільмах жахів часто зустрічається одна і та ж таки сцена. Приходить священик-екзорцист до людини, одержимої демоном. Нещасна жертва валяється собі на ліжку й поводиться, як книжка пише: її тіло судомить, іноді підкидає аж до стелі; вона матюкається і белькоче нісенітниці, часто кидається на рідних та близьких, дряпається, кусається, може навіть підгавкувати і скавучати; щоб ці симптоми ніхто не сплутав із божевіллям, очі одержимого персонажа заливає пекельна темрява, зуби його характерно видовжуються; іноді воно показує роздвоєного язика, волосся на його голові шипить і підозріло ворушитися тощо. Священик із першого ж погляду переконується, що його покликали не даремно. Він дістає свій освячений реманент, починає вичитувати відповідні молитви, кропити потвору святою водою, шугати її розп’яттям та Біблією.

 

Спершу в глядача неодмінно з’являється враження, що усе це – дуже неприємна несподіванка для нечисті. Одержимий може навіть на мить принишкнути, сповзти на підлогу або заникатися в куток. Окрилений цим ефектом священик ще з більшим натхненням закликає демона полишити горопашне тіло, наближається до потвори на небезпечно близьку відстань, аж раптом ця пекельна морда обригує панотця з ніг до голови. Зазвичай режисери таких фільмів на блювоті не економлять. Усе ж таки йдеться не про харчове отруєння, а про абсолютно інфернальну реакцію окупованого дияволом організму. Для повноти ефекту монстр у людському тілі може ще й харкнути на розп’яття, від чого воно розплавиться в руці екзорциста, завдавши йому тяжких опіків. І от стоїть священик, весь такий обриганий і розгублений, а одержимий тип із нього регоче, як дурень із пальця.

 

Після цієї кульмінаційної сцени є два варіанти розвитку подій, але дозвольте їх залишити осторонь. Зупинімося на цьому моменті – на обриганому священикові. Переважно це вже немолодий і досвідчений пастор, який у своєму житті обламав роги не одному чортові. До того ж, екзорцизм – дуже важка і відповідальна спеціалізація, що потребує величезних знань, практики та, що найголовніше, віри. Це своєрідна система силового порозуміння між добром і злом, яка має свої усталені правила і закони, причини і наслідки. Режисери фільмів жахів наполягають, що справжній священик-екзорцист готовий до всього: до болю, до виснаження, до миттєвого посивіння, навіть до наглої, моторошної смерті. Але тільки не до того, що якесь чмо отак візьме – і обригає його з ніг до голови.

 

У більшості випадків нехитрий сенс кожної такої сцени можна передати кількома словами: не на того нарвався. Себто, опонент виявився не якимось дрібним паразитом, а щонайменше князем темряви. А це вже, даруйте, інший калібр. Для цього випадку всі випробувані раніше, надійні-перевірені засоби стерилізації зла – неадекватні, як АКМ супроти графа Дракули. Власне, ця неадекватність у нібито добре знаній царині – ось про що так любить попереджати жанр жахів. Мовляв, якщо є сценарій, який спрацьовує завжди, – готуйтеся до випадку, коли доведеться забути про правила, про рамки можливого.

 

А тепер уявіть собі, що за цю справу – вигнання диявола – береться не фаховий екзорцист, а випадкові люди, яким доля вирішила зробити профілактичну ін’єкцію адреналіну в серце. Вони щось чули про срібні кулі й осикові кілки, й замість хрестів намагаються використовувати перехрещені зубочистки. Віри у них взагалі немає. Зате дурного ентузіазму – досхочу. Деякі з них (вони помруть останніми) навіть здогадуються, що не мають шансів на успіх, але тікати нікуди. Варто було їм переступити поріг «поганого місця», двері автоматично зачинилися або й взагалі зникли. І вже пізно міркувати, що вечірня екскурсія у проклятий будинок на пагорбі побіля кладовища – це кепська ідея. Такого кшталту герої – також завсідники голлівудського кінематографу – розпочинають свої безнадійні дискусії про шляхи порятунку з якісної сварки. Це ще одна стандартизована сцена, котра зустрічається у неймовірний кількості горрор-фільмів. Відбувається це так. Зрозумівши безперспективність ситуації, вони всі синхронно верещать, що не треба було нікуди йти, а краще було залишитися вдома й подивитися телевізор. Тоді б’ють один одного у груди й так само синхронно репетують щось на кшталт: «Це все через тебе!». Закінчується все одним лунким ляпасом, після чого всі затихають і певний час сидять у якомусь заціпенінні, витріщившись на власні черевики. В цю мить глядач розуміє, що так відбувається їхнє глибоке мовчазне порозуміння, усвідомлення прикрого факту причетності до «одної команди».

 

Після першого (вщент програного) раунду аматорської битви із висококваліфікованими демонами вони дружно тікають у ще глибше підземелля, щоби перепочити й краще підготуватися до наступного зіткнення. Звісно, значна частина героїв походу не доживають до кінця стрічки. Що ближче до фіналу, то більше подробиць про срібні кулі, осикові кілки та святу воду вони згадують. Але часу для застосування цієї набутої майстерності вже не залишається.

 

Насамкінець, коли глядач, вимордуваний безглуздою та безжальною боротьбою, поступово втрачає інтерес до торжества справедливості, та й до самих цих нікчемних героїв, неодмінно з’ясовується, що порятунок – це слово з іншого фільму. Бо когось із цих горе-екзорцистів упирі таки встигли непомітно покусати, а когось – переманити на свій бік шляхом досягнення компромісних домовленостей. У цьому жанрі й не варто було чекати на щось інше.

 

Власне, це все, що я хотів сказати про останній випуск програми «Свобода на Інтері» з Леонідом Грачем у ролі ведучого.