Стан сучасної західної літератури, як свого часу влучно зазначив російський письменник Михайло Веллер, є дзеркалом занепаду сучасної західної цивілізації. Це література або дегероїзована, або продукує «героїв» виключно як комерційний продукт. Таким типовим комерційним героєм став сьогодні чарівний хлопчик Гаррі Поттер. За усіма ознаками він не справжній герой, а просто «хороший хлопець». А це, як відомо, не професія. Але волею долі, внаслідок підступів темних сил і чар, зусиль друзів і просто везіння в ньому цей «герой» то прокидається, то засинає. Ситуацію рятує лише сам казковий жанр оповіді про Поттера, який за логікою має закінчуватися перемогою добра над злом. А значить, і перемогою доброго «героя», хоч як він пручатиметься і хоч що з ним робитимуть вороги та фантазія автора.

 

 

Це був типовий приклад заочного поєдинку політика-дилетанта з досвідченим політиком. Один із них з усіх сил намагався приміряти на себе маску справжнього героя, а з іншого – зробити злодія, якому однаково світить поганий кінець просто в силу жанру. Та справа в тому, що екс-спікер переплутав жанри грубої української політики і сучасної дитячої фантастичної казки «а ля Поттер».

 

Як колись сказав відомий знавець політики як ремесла і покликання Макс Вебер, вирішальними для справжнього політика є три якості: пристрасть, почуття відповідальності та окомір. Пристрасть – як здатність віддавати всього себе боротьбі  за досягнення поставлених цілей. Відповідальність – як здатність упокорювати свої бажання заради досягнення поставлених цілей. Окомір – як здатність оцінювати свої і чужі вчинки з точки зору наближення чи віддалення від вказаних цілей. З іншого боку, найбільшим випробуванням для будь-якого професійного політика, а тим більше для політичного дилетанта, є випробування марнославством та жаданням влади заради самої влади.

 

Політик, який має три вказані якості і здатний тримати під контролем спокуси, може бути справжнім героєм (байдуже, позитивним чи негативним). Такими, зазвичай, і змальовують визнаних велетнів політики минулого, і такими вони закарбовуються в народній пам’яті: чи йде мова про Черчілля, чи Бісмарка, чи Рузвельта, чи Сталіна.

 

Коли ж цих якостей немає, починається сумнівна гра, в якій справжні смисли підміняються словесними викрутасами, вчинки – імітацією, вибір – перекладанням відповідальності на «обставини», «народ», «козлів, які заважають нам жити». А якщо таким політичним персонажам вдається досягати якогось успіху, наприклад, підніматися кар’єрними щаблями, то відбувалося щось подібне як у «поттеріані»: або вороги були заслабкі і короткозорі, або союзники занадто віддані та винахідливі. Але свідомість таких «поттерів» у політиці завжди приписує всі перемоги виключним особистим якостям чи долі, знаком яких може бути чи то шрам на лобі чи керування Нацбанком під час Помаранчевої революції. А поразки – всім, крім нього самого.

 

Так от, 12 листопада Арсеній Яценюк втратив посаду Голови Верховної Ради України так само як і здобув її 4 грудня минулого року: шляхом волевиявлення більшості депутатів парламенту. Байдуже, бюлетенями чи натисканням кнопок. Все інше, як казав Марат Гельман, – інтерпретація. Тому далі від Яценюка залежало тільки те, чи зможе він гідно подати цю поразку чи принаймні зможе зробити «хорошу міну при поганій грі». Чи не зможе.

 

Яке було завдання у Яценюка як у політика? Зберегти вплив Президента на ситуацію в парламенті. А коли цього не вдалося – зробити все, щоб події в стінах парламенту якнайменше шкодили інтересам Президента. А якщо й цього не вдалося – змінити або роботу, або покровителя.

 

Відповідно, публічна поведінка Яценюка, його меседжі як політика мали б визначатися тими завданнями, які стоять чи поставлені перед ним на певному етапі. Натомість, глядачі в особі екс-спікера побачили претензію на звання «героя» без будь-яких видимих ознак чи доказів «героїчності» його зусиль.

 

Яким політиком себе показав Яценюк в ефірі 5 каналу? Найпомітніша риса – нездатність оволодіти погано прихованим марнославством, яке проривалося з перших слів. Чого тільки варта така фраза №1: «люди, які йшли по списку, де один з лідерів списку був я особисто, вони пройшли в український парламент, в тому числі, завдяки іншим лідерам і мені». Ми думали, це Ющенко на хвилі розпуску парламенту та Луценко провели всіх разом із Яценюком до парламенту, а виявляється, завдяки Яценюку та іншим.

 

 

 

Далі, Яценюк не показав і відчуття відповідальності політика (фрагмент №2). Адже аспект «зради» є однією з найбільш дратівливих тем для Ющенка. Політична біографія Президента просто таки пронизана історіями зради, починаючи від звільнення з посади прем’єр-міністра з волі Кучми у 2001, продовжуючи отруєнням, закінчуючи «корупційним скандалом» і т.д. Зрада, по суті, стала ще й фірмовим символом епохи президентства Ющенка. І Яценюк як його союзник (у всякому разі так він себе позиціював в ефірі 5-го каналу говорячи, що «Я не хочу вірити, що Віктор Ющенко хотів відставки голови верховної ради України, а тим більше, що він не давав таку команду. От щодо взагалі, нашої позиції політичної і того позиціювання, яке відбувалось протягом тривалого часу, мені приємно відзначити, що ми були чесні один перед одним в усіх наших стосунках») мав би утриматися від теми зради взагалі, або сказати прямо: хто, кого і навіщо зрадив, щоб у всякому разі відвести підозри від Президента, які вже встигла кинути Юлія Тимошенко. Її синхрон пішов якраз перед вказаними вище словами екс-спікера:

 

 

 

 

Після наведених слів прем’єр-міністра, Яценюк зробив усе, щоб його слова виглядали коректно, але неправдоподібно. Є велика різниця між словами «не хочу вірити» і «не вірю». Юрист і політик Яценюк це, очевидно, знає, однак сказав так, як сказав. Щоб і реноме незалежного політика зберегти, і стосунки з Президентом, і з Тимошенко не конфліктувати. А такого в політиці не буває. Таке буває, наголосимо, лише в сучасних дитячих казках.

А насправді вийшло чергове свідчення «потерпілого» від невмілої політики Президента. Зайве нагадування, що Президент у нас ніякий і ставити треба на інших, «молодих і перспективних». Так чином Яценюк кинув тінь на Президента, позиціюючись його представником, захисником і однодумцем, з яким вчинили «несправедливо». Проте головна «несправедливість» – звільнення з посади – занадто банальна річ, щоб завести глядачів у стан електорального збудження. Інша справа, якщо свою поразку, провал своєї місії спробувати замаскувати більш глобальними речами (фрагмент №3). Зокрема, своє прагнення влади заради влади екс-спікер спробував приховати похмурим пророцтвом про те, що «чим далі, тим гірше»:

 

 

 

Все це Яценюк прикрасив розповіддю про те, як він старався для Президента, але не пригинався ні під опозицію з Януковичем, ні під БЮТ з Тимошенко. Проте не вистачило Яценюку і пристрасті до політики, щоб ризикнути і прямо назвати ім’я і прізвище людини, яку він вважає відповідальною за свою відставку. Гаррі Поттер теж не полюбляв вголос називати ім’я Лорда Волдеморта, оскільки йому одразу починав пекти шрам на голові. Хтозна, може, і Яценюку саме згадування прізвища Балоги теж завдає якогось болю. Якщо це так, то наш «герой» справді не герой. І до справжнього політика йому ще далеко, не кажучи про заявку на лідерство в національному масштабі.

 

Інтерв’ю Віктора Балоги на «Інтері» залишило суперечливе враження. З одного боку, глава Секретаріату спокійно пояснив, чому звільнення Яценюка піде на користь не лише Яценюку, а й парламенту та країні в цілому. Балога сказав просту фразу, під якою міг би підписатися і Макс Вебер (фрагмент №4) про головне завдання політиків, які ухвалюють доленосні для держави рішення.

 

Ведучий: - Цього тижня таким резонансним питанням була відставка Арсенія Яценюка з посади голови Верховної ради, і депутати з "Єдиного центру" - політичної партії, куратором якої вас називають - вони проголосували за відставку Арсенія Петровича. Чому? Власне, ці голоси і вирішили долю цього голосування.

 

Балога:- По-перше, я хочу сказати, що Арсеній Яценюк - мій товариш, з яким я працював і на Банковій, з яким у мене є, що про згадати. Але в політиці в першу чергу ми повинні думати про те, що дає стабільність і спокій суспільству (№4). Згідно з конституційною угодою, в якій прописано чітко: і Яценюк як голова Верховної ради, і Юлія Володимирівна Тимошенко як прем’єр повинні подати у відставку. Арсеній Петрович це зробив. Тому ми вважаємо (№5), щоб розрядити ситуацію і щоб дати можливість всім політичним силам, які представлені у парламенті, думати про різні формати коаліцій, потрібно було проголосувати за ту заяву, яку Арсеній Петрович написав.

 

Ведучий: - Чому саме зараз, а не раніше, одразу після подання заяви у відставку?

 

Балога: - Це питання до Арсенія Петровича. Це питання до того, чому це питання не було поставлено у порядок денний. Я б на його місті в перший же день, коли я написав заяву, без ніяких затримувань поставив би це питання у порядок денний.

 

Ведучий: - Чому так відкрито відстоювали Арсенія Яценюка на посаді спікера представники Блоку Юлії Тимошенко?

 

Балога: - Треба чесно на це відповісти, приймаючи відставку Арсенія Петровича, БЮТ розумів, що буде стояти питання або про нові вибори - це однозначно, - або про переформатування коаліції в діючому парламенті. Ні одне, ні друге БЮТу не вигідно, і тому такий був високий спротив.

 

З іншого боку, враження псувалося суто зовнішніми ефектами: простотою мови і думок Балога явно поступався витонченому Яценюку. Було помітно, що для Віктора Івановича спілкування навіть у такій суперлояльній інтерівській обстановці – обтяжливе і незручне завдання, не просто справжні тортури. Він мусив бути максимально відвертим щодо питань, стосовно яких йому не можна бути відвертим з пресою за посадою. Висловлювати власну думку, але не дати й найменшого приводу подумати, що ця думка розходиться з думками Президента.

 

Психологічне та емоційне напруження Балоги таки далося взнаки в двох місцях. У фрагменті №5 він ненароком або навмисне замість позиції «я» використав більш потужний зворот «ми вважаємо». Очевидно, далі йдуть слова особисто для Яценюка, щоб той навіть не сумнівався, ким було ухвалене рішення і чому це рішення є корисним для ініціатора – Ющенка - і для Яценюка, який до 12 листопада був членом команди Президента. В іншому місці Балога дозволив політичним фракціям подумати над форматом майбутньої коаліції «Тому сьогодні і Блок Литвина, і Партія регіонів, і "Наша Україна", і БЮТ, і комуністи, в кінці кінців, мають повне право думати про те, чи є можливість їм сформувати коаліцію, нову коаліцію». Певна зверхність щодо парламентських сил з боку глави Секретаріату Президента могла просто показати його приховане ставлення до цих політиків як до людей, які здаються щурами, якщо глянути на них з висоти лаврської дзвіниці.  Це було б і непогано, якби у його шефа особистий рейтинг не був на рівні 5-8%, а недовіра до самого Балоги була б чи не вищою, ніж колись у Віктора Медведчука.

 

Проте в цілому Балога досяг поставленої мети в рамках досвідченого політика: і пристрасть, і відповідальність за своїх слова і політику, і окомір прочитувалися у його скупих, із закарпатським придиханням і зітханням, фразах. Якщо Яценюку просто потрібно заново народитися, щоб стати політиком, то Балозі потрібно, як і Януковичу, лише розумних американських іміджмейкерів. Хоча не варто виключати того, що далися взнаки результати роботи піарщиків Банкової із підготовки свого шефа до ефіру. 

 

У «пасив» Балозі можна було б записати лише невдале інтерв’ю його соратника і публічної еманації Ігоря Кріля, якому так само далеко від зразкового політика, як і Яценюку. Як і екс-спікер, лідер «Єдиного центру» не продемонстрував наявності окоміру. Він зробив грубу помилку, назвавши Яценюка «популістом». Святослав Цеголко вчепився у Кріля, вимагаючи назвати прізвище українського політика, який популістом не є. Очевидно, і ведучий, і обізнаний глядач міг не сумніватися в тому, кого назве соратник глави Секретаріату Президента. І після того, як прозвучало прізвище Ющенка, Цеголко брутально забив цвяха в домовину політика Кріля, запропонувавши переглянути синхрон Президента, в якому той звільнення Яценюка назвав «не внеском в стабілізацію ситуації в парламенті» і «неадекватною реакцією на процеси». Після цього заскочений Кріль взагалі взявся за те, на що його, очевидно, ніхто не міг уповноважити – тлумачити, що насправді хотів сказати Президент, причому «справжній» смисл його слів, за Крілем, абсолютно суперечив тому, що глядачі і сам Кріль почули на власні вуха.

 

Таким чином Кріль продемонстрував ще й відсутність почуття відповідальності, оскільки його завданням як члена команди Президента на цьому ефірі і в цьому епізоді було не викручуватися, щоб не виглядати в кадрі придурком, а підтримувати лінію Президента навіть ціною визнання власних помилок. Доброго з усієї присутності Кріля було тільки те, що цей провал відбувся в прайм-тайм на 5-му каналі, а не в «інтерівському» праймі.