Але цього разу таки йдеться про пальці. А точніше – про новий телевиробок невтомного дослідника загадкової української душі Савіка Шустера і каналу «Україна»: гумористично-розважальне ток-шоу «100 українців».

 

У цьому проекті Шустер з’являвся у кадрі в трьох іпостасях: на початку – як скромний художній керівник оркестру, який анонсує виконання свіжого твору і представляє публіці нового диригента; наприкінці – як весільний генерал, який вручає бутафорний символ влади не менш бутафорному переможцю ігрового шоу. Але найважливіша його поява – на другому плані, під час програми: князь телебачення Шустер спостерігає за всім зі свого трону, скромно і без пафосу заниканого у кутку. Саме оцей, третій, Шустер – усміхнений деміург і Великий Брат, готовий виписати премію власного імені, – викликає найбільше замилування. Він нарешті створив модель, до якої стільки разів закликали його і студійний простір трьох каналів різноманітні українські політики, – запросив до імітації політичного процесу простих людей. Отих-таки людей, які вічно незадоволені політичною демагогією та брехнею. Тих людей, які голосують за одне, а вибирають інше. Звичайних людей, яких ніколи не чують. Але які можуть – бодай в доступній ігровій формі телешоу – показати приклад теперішнім можновладцям.

 

Я розумію: ігри бувають різні. Не всі вони аж такі мудрі й складні, як го. Є, наприклад, чудова гра в козла. Або в підкидного дурня. Вони мають набагато простіші правила. Проблема в іншому: показувати по телевізору, як люди віддупляються або вішають шістки на погони – теж не вельми рейтингова ідея. Набагато краще, якщо тлумачити назви цих ігор буквально. Тоді гра в козла означатиме прості вибори цієї благородної тварини з кількох претендентів. А підкидати якогось дурня, здається мені, – ще краща розвага. У проекті «100 українців» реалізоване саме такого кшталту тлумачення гри в політику. Якщо вже у нас вибирають президента – чому б не зробити це в найпростіший спосіб? Тобто, взяти – і обрати. Така от ідея. Суміш телевікторини і спортлото.

 

До того ж, якщо люди зібралися разом і виявили бажання згаяти час, то вже не так важливо, дадуть їм карти або доміно, чи не дадуть. Головне, що в новому проекті «Савік Шустер Студіос» їх перетворили зі статистів «Шустер live» на повноцінних героїв. Навіть якщо ця метаморфоза – побічний продукт виробництва, компенсація запропонована неабияка: п’ятнадцять хвилин слави залишаються стабільною цінністю, хоч як би там спаскудили це поняття Роберт Де Ніро та Владімір Машков.

 

Петро Мага в ролі ведучого має ще більше, ніж у «найбільш вільній програмі на українському телебаченні», простору для жартів. Гумор – народний, простий і зрозумілий, як підкидання дурнів. «Людина, яка хоче брати хабарі, може бути кандидатом у президенти!» – запевняє він, обираючи одного з двох кандидатів на перемогу. Втім, інший теж не проти хабарів. Обоє заслуговують на статус народних поводирів. А після того, як на них одягають вишиванки, – й поготів. Разом із Магою (який теж у вишиванці) вони утворюють чергову комбінацію з трьох, і працюють злагоджено, як пальці. Лейтмотивом дебютного випуску була проблема хабарництва. Мало того, що вона допомогла схарактеризувати героїв шоу як мрійників-Гоголів. Обговорення хабарництва стало чудовою ілюстрацією малоросійського мазохізму: зібраний у студії народ майже з однаковим ентузіазмом висловив готовність давати хабарі й засудив хабарництво, як тяжкий злочин. Що цікаво: більш відвертий хабарник із двох «кандидатів у президенти» у підсумку й став переможцем. Таке волевиявлення (попри свою умовну репрезентативність) може свідчити про те, що психотип «чесного злодія» в сучасній політиці має більше шансів, ніж образ борця за справедливість, сама природа якого викликає скепсис і недовіру.

 

Старт проекту «100 українців» – один із тих рідкісних винятків, коли фактично не виникає запитання «навіщо?». Це програма-помста, яка звертається до глядача за посередництвом глядача. Вам набридли «усі ці морди», які тільки балакають і нічого не роблять для України? Так подивіться, наскільки безпорадно і смішно ви самі поводитеся в найпростіших ситуаціях, коли треба розв’язати не проблему державного масштабу (таку, як хабарництво, що поставило усіх у глухий кут), а бодай приватну халепу, з якою приходить у студію зірковий гість. Цього разу Олександр Пономарьов просив поради, як боротися з аудіопіратами у містечку, де їхній бізнес кришує син мера. Один із «гоголів» запропонував писати звернення до уряду, інший взагалі не зрозумів, про що йдеться. Але Пономарьову, попри відсутність вибору, довелося віддати свій голос одному з кандидатів. Така от позапланова метафора вийшла.

 

Проект «100 українців» – це своєрідне звернення до потенційного учасника програми: подякуй долі, що на тебе не вдягнули вишиванку й не посадили перед камерою для всілякого підкидання. Якщо вам справді набридла політична демагогія – нате трохи бекання-мекання та іншого синдрому кроликів, невже це краще?