Старий набридлий стереотип (ба навіть атавізм) – робота на телебаченні редакторів, журналістів і т. п. За радянських часів «редакторський спосіб» побудови роботи на телебаченні був доведений фактично до маразму: редактор «відповідав» і за колір трусів дикторів, і за кому в тексті, і за «правильне висвітлення», і за відсутність літери в титрах, і за невчасний «чих», і за муху в кадрі. Новітні українські телевізійні часи забарвлені (а можливо, і пахнуть) іншим: за те, що хлюпотить з екранів на глядача фактично не несе відповідальності ніхто. Ані за помилки, ані за зовнішній вигляд – та фактично ні за що! Немає жодного телевізійного дня, який би не приніс із екранів чергову перлину «довколажурналістської» мудрості. Не минає жодного дня, щоби я і мільйони інших українців не спостерігали би дебілів у банданах на прес-конференціях Президента України – причому вони періодично змінюють колір тих рокерських забав, очевидно, в залежності від теми виступу глави держави. Або ефіри численних телевізійних новин дарують українському глядачеві ще більш вишуканих персонажів – у футболочках, хіба що не з «f...-ами», писаними на пузі, які ставлять питання... прем’єр-міністру моєї держави. Тішуся ілюзіями, що то все-таки не «телевізійні» персонажі. Такі нинішні реалії.

 

А «те», радянське телебачення мало ще одну серйозну ваду. В штаті була відсутня така посада, як «продюсер». Її явно бракувало. Ці обов’язки брали (мусили брати!) на себе професійні телевізійні журналісти та режисери. Я, як молодий телевізійник середини 80-х років минулого століття, теж пробував виконувати ці дивні обов’язки – організація, підготовка та видача в ефір телевізійного видовища. Одним із цікавих шляхів виявилося створення телевізійних інформаційно-музичних програм без... журналістів. І в кадрі, і за кадром. Коли було створено і видано в ефір декілька подібних програм, до мене підійшов «штатний» редактор і запитав: «А я тобі навіщо?». А дійсно: вся програма була побудована на динамічних монтажних поєднаннях різного відеоматеріалу, з короткими і зрозумілими титрами, з використанням низки музичних тем і композицій. Шкода, електронної графіки тоді ще не було! Кінець вісімдесятих років минулого століття. Цікавий час, доволі цікаві люди. Програму, звичайно ж, «з’їли»...

 

Почалися інші часи. Сучасне телебачення стало фактично продюсерським. Сучасне телебачення – це нормальний фаховий проектний менеджмент. А проектний менеджмент – це вміла і точно організована робота низки професіоналів. Різних! Уже десять років мої студенти як отче наш засвоюють один із «постулатів Зиріна»: якщо ваш телевізійний проект розвалюється після того, як персонажу довбане «зірка» в голову – ви поганий продюсер, а ваш проект неефективний. Нормальна, зрозуміла, логічна та струнка побудова думок за часів мільярдних оборудок. Персонажі можуть плавати з однієї ополонки до глибшої чи ширшої (і плавають!) – а проект має жити. І давати кому свободу, кому прибуток, кому славу, кому насолоду! Саме за таким принципом побудовані практично всі так звані форматні проекти сучасного телебачення.

 

Головні гроші масштабних, фактично глобальних телепроектів вкладені у візуалізацію: студію, світло, спецефекти, спеціальну техніку, музику. Глядача не має цікавити (і не цікавить!) персонаж, що відліковує початок нової ери телебачення з того моменту, як воно стало в кадр! За наявності аж 15 загальнонаціональних і ще декількох десятків інших українських і не дуже телеканалів «на кнопці», за наявності декількох телеприймачів у кожному помешканні тільки глибоко травмований телебаченням пересічний українець пам’ятає хоч декілька імен «облич каналів». Час улюблених «лідочок» і «танєчок» давно минув. Для соціологів, які щиро і чесно кинуться проводити дослідження на замовлення: в анкетах для опитування потрібно писати «назвіть» і не давати варіанти відповідей. Тоді ВСЕ стане зрозумілим!

 

Смішно, що іноді результати цієї «соціології» комерційні телеканали видають у власний ефір – ну, редактори ж відсутні! «Назвіть “зірок” нашого найкращого, та найрейтинговішого, та най... телеканалу». І показують портрети... Розумним (!) діткам. Результат: жодна (!) дитинка не дала правильної відповіді і не знала жодного псевдо чи імені! Ситуацію залишається лише проілюструвати відповідним звуком із «японської» реклами мобільних послуг. «Жоден» – це такий собі клаптик чи зріз найбільш зацікавленої аудиторії. Навіть у сучасній відеорекламі (вже не згадуючи про рекламу зовнішню) ті, хто тихесенько собі розуміє реалії, вимушені надписувати: «Дуня Пєтухова, телеведуча».

 

Кмітливі вітчизняні телеменеджери теж іноді дивляться телевізор. Буває, що закордонні програми також. А «там» телепрограми (і навіть страшно подумати – найрейтинговіші!) в кадрі ведуть серпентологи і крокодилмени, каскадери і другорядні артисти, рок-музиканти і колишні воротарі футбольних збірних. Іноді доволі кумедні експерименти організовують, очевидно, бавлячись, і це ж в ефірі вітчизняних телевізійних каналів. Приміром, декілька днів тому «для посміятися» посадили в комерційному новинному сюжеті у студійний кадр інженера з телевежі на Сирці. Перед носом – суфлер, на обличчі – шар професійного гриму. З вимовлянням «р» та «л» усе гаразд... Мені здається, що навіть сам журналіст-експериментатор перелякався отриманого суперрезультату. Адже слідом за цим мав з’явитися в кадрі вже «штатний» читач телетексту. От що може зробити, причому практично за хвилини, організована продюсером команда професіоналів!

 

Подивилися вітчизняні телеменеджери на те все, і зрозуміли: в кадр можна запхати будь-кого. Ну, принаймні, дати шанс! В тому випадку, якщо немає «петлички» чи «журавля», мікрофон може тримати іноземний громадянин, актор із відсутністю шиї, третьорозрядна безтеатральна акторка, слюсар, водій-омонівець, моделька-баскетболістка або просто випадкова перехожа... Вже не кажу про читання тексту з телесуфлера або розумний вигляд із «підзвученим вухом». Усе це дуже вдало «лягло» на українські телереалії, в яких вітчизняні журналісти виявили себе просто «в-а-а-а-а-ах як гідно»? А вітчизняні телеменеджери ще врахували (якщо активно не впливали на писання) наше суперзаконодавство, прийняте за останні часи? Нагадаю хоча б таку «веселу» дрібничку: за нормами чинного українського закону «Про телебачення і радіомовлення», тільки «телерадіожурналісти» можуть впливати на діяльність телерадіоорганізації. «Телерадіопрацівники» – ну там продюсери, режисери-постановники, оператори-постановники, звукорежисери, художники і інша «дрібнота» – ні! «Воно нам треба?» – логічно подумали і вирішили українські власники ТРО («Інтера», НТН, ТОНІСа й інших). Журналістів – за штат або до найближчих дверей! І що, ви чули про закриття хоч одного телеканалу? Та звичайно ж, ні! І це тільки початок – адже чи не всі комерційні мовники (до того ж, загальнонаціональні) масово переліцензувалися на чергові сім років.

 

Щоправда, залишався ще один маленький плацдарм, навіть не плацдарм, а так – клаптик землі в ефірі. Відсотків 5%. Інформаційно-публіцистичне мовлення. Ну як же тут без журналіста в кадрі? Це так – у книжках пострадянських та і в силі-силенній лекцій на журналістських факультетах у вищій школі. А дійсно: ну просто не може жити український телеглядач без прищавих юнаків та стрімких блондиночок на фоні Верховної Ради! Саме вони мають сказати свою «вагому думку» для більше ніж 26 мільйонів українських людей пенсійного віку та ще й для мільйонів десяти з нормальною освітою і головою. Ви коли-небудь на зарубіжних каналах бачили таку кількість зеленої юні? Серед основних причин відсутності таких «ведучих» і «репортерів» у кадрі на Бі-бі-сі, національних телеканалах Франції, Італії, Німеччини є одна, найвагоміша, зрозуміла будь-якому телевізійному професіоналу: повна відсутність довіри глядачів до подібного роду великомудрих думок, вкладених у піонерські, чи то скаутські, чи то пластунські вуста. А тим більше під час «прямих включень» із рейхстагу чи з Даунінг Стріт. Ну і, крім новин на «плацдармику» залишаються розмовно-кумедні довколаполітичні програми. В улюбленому українському телевізійному стилі і виконанні: «стіл та два стільця-крісла». Тут уже без «журналістів» розмова просто не зліпиться докупи.

 

Та раптом телеканал «Інтер» показав – можна без «журналістів»! Ефективно, весело, і все ліпиться! Посеред тих-таки декількох стільців, щоправда, занурених у багатющу декорацію і силу-силенну світла та телевізійної техніки. А «ведучий»? А «ведучий» –колишній чи не дуже Голова Верховної Ради України сезону 2007-2008 Арсеній Яценюк. А посеред, на і навколо стільців – все ті ж діячі української довколаполітичної таці. Навіть прізвища не називатиму. Рейтинг є? Є! Реклама є? Є! Чого ще треба?

 

 

P.S. Я і футбол уже дуже давно дивлюся «без звуку» під улюблену музику. Як і, до речі, більшість українських відеокліпів. І новини переглядаю без персонажів у кадрі. Читачі можуть що-небудь додати – зі свого досвіду...