Не знаю, чи всі читачі знайомі з сенсаційною каліфорнійкою Кейті Перрі та її скандальним синглом, назву якого можна перекласти: «Я поцілувала дівчину і мені сподобалося», але, напевно, чули його, бо пісню невтомно крутять київські ефеми, а також, за повідомленнями, її кліп можна побачити на деяких каналах українського телебачення. Для контексту - ось він.

 

 

Я вперше почула пісню кілька тижнів тому на улюбленому BBC Radio 1 із коментарем від улюбленого Криса Мойлза  після того, як пісня закінчилася: «Вона поцілувала дівчину і їй сподобалося? Ну, і добре... Чому б ні?.. А ось тут в її прес-релізі, який мені тицьнули, щоб я прочитав вголос, написано: "Кейті дуже амбітна людина і не зупиняється на досягнутому. "Я піду дуже далеко, - твердить вона..." Ну," - плямкаючи губами, додає Кріс, - "як на мене, вона і так вже далеко пішла!».

 

Кейті Перрі з її дівчиною (яка, до речі, може, абсолютно фіктивна) закрутили в Англії буквально до дірок - пісня номер один у чартах, інтерв’ю з нею у найрентинговіших слотах, а все через що? Через запах небезпеки, якого так не вистачає британському медіапростору, так само як і смаку вишневої гігієнічної помади, про який співає Кейті. 

 

Я не пригадую такого ажіотажу з часів «Тату», які теж вистрілили на верхні позиції у британських чартах (унікально для іноземних виконавців), протрималися там якийсь час, але невдовзі були цілковито розчавлені антипедофілічним документальним фільмом на Channel 4, в якому щось там натякалося про продюсера дівчат. Підтверджень тому, що натякалося, не було, але скандал спричинив достатньо шкоди репутації російського дуету, щоб місцеві продюсери випустили з рук усі плановані рекордингові контракти, що ту, як кажуть англійці, гарячу картоплину.

 

Але американка Кейті Перрі - цілком доросла у свої 23, пісні, як повідомляється, пише сама, отже, і є джерелом всіх полуничних елементів своєї творчості. Ще підлітком вона видала диск церковних пісень, бо все дитинство проспівала у релігійному хорі. Але з тих пір минуло багато часу й утекло багато води. Окрім всього іншого, Кейті змінила прізвище з Хадсон на Перрі - це щоб її не плутали з відомою американською акторкою. І хор більше не відвідує.

 

Натомість співає: «Я до такого не звикла, я просто хотіла спробувати, такого не роблять гарні дівчата, так не повинно бути, у мене все в голові переплуталося». Іншими словами - її ухил в «поганіють» - тимчасовий, невдовзі слід розраховувати на повернення до «хорошості», та і той запах небезпеки насправді не запах, а легкий аромат, такий легкий, що аж маловловимий. «Я не знаю як тебе звати, та це й неважливо. Ти - просто моя експериментальна гра».

 

Ну, танцюють вони у тому кліпі у панчохах, ну, прикладають одна до одної корсети, ну, показано там обсаджений вишнями рожевий торт, ну, б’ються подушками, але ж в кінці кліпу Кейті все одно прокидається в ліжку поруч зі своїм бойфрендом, який невинно хропе. До речі, що йому снилося, взагалі ніхто не знає. Саму Кейті значну частину кліпа показують вище талії - вона, обкладена кітчевими подушечками у формі сердечок, лежить у ліжку з песиком і строїть очка в камеру. І це все.

 

Що й примусило мене замислитися про тонкокишковість цього істеблішмента. Чому, якщо вона вже співає про те, що поцілувала дівчину (і їй сподобалося), не зробити нормальне відео, яке б реалізувало потенціал пісні?

 

От, наприклад, український дует NikitA - який я не називала б співаючими трусами (у принципі невдалий і алегорично бідний штамп), а радше пульсуючими геніталіями. Жодних сумнівів після прослуховування такої пісні, чи, тим, більше, перегляду такого кліпу не лишається. Це вже не аромат чи запах, а густий смог, який можна рубати сокирою.

 

 

Зовсім інша справа. І зауважте, ідеться навіть не про кохання, як у випадку Кейті, а про автомобіль, а напочатку пісні - ще і про свіжовидушений з апельсина сік. І подивіться, що можна з цього зробити, як далеко можна піти: від водійських якостей - аж до еквестріанських фантазій з (дещо несподівано) мотоциклом; можна загнуздати виконавиць і почепити на них хвости, можна засунути їм між ноги підсвічену кулю, можна примусити їх облизувати не якийсь там нещасний обсаджений вишеньками торт, а одна одну - і все для того, щоб донести головний меседж пісні: у цієї машини прекрасні прибори.

 

Одна з учасниць дуету - всім відома Даша Астафьєва, співачка, телеведуча, модель журналу «Плейбой», улюблениця Хью Хефнера, героїня американських пліткарських видань і просто посол доброї волі від України у світі, чий (можливо - останній) виступ в українському телеефірі мені пощастило спостерігати під час  візиту до Києва.

 

І хоча вона, попри деякі повідомлення, була ніяка не гола, а навіть у дуже респектабельній тілесній білизні, прогноз погоди, презентований Дашею, примусив мене замислитися про готовність українських медій розширяти горизонти до... практично, безмежності, бо, практично, на будь-яку найдивнішу формулу формату можна спитати: «а чому б і ні?». А також готовність іти, як то кажуть, до самого кінця. Дашина погода була прикладом репортажу «з петлею на шиї», виведеного в абсолют. І в Україні, мені здається, вони зараз - саме «воно», настільки часто форма переважає над змістом.

 

Тоді ж спонтанно народилося кілька ідей: бізнес-новини від топлес-ведучої у шезлонгу біля басейна, вона, недбало тицяючи пальцем в ноутбук, розповідає про індекси валют і біржових акцій; спортивні новини від ведучого-масажиста, який робить масаж прикритій мікроскопічним рушником жінці і, у той час, як камера фокусується на його сильних руках, що розтирають різні частини жінчиної анатомії, розповідає про кількість забитих ЕйСі Міланом голів; про останні новини з дніпровських схилів можна передавати з зоопарку - ньюзрідер у високих гумових чоботях стоїть у слоновнику, а за його спиною замислено жують сіно давно не миті слони. Ток-шоу можна вести з бару, де учасники грають в «пляшечку» (камера фокусується на ярлику з іменем торгівельної марки-спонсора) і таким чином вибирають того, хто наступним має відповідати на запитання залу. І так далі.

 

За що конкретно Дашу зняли з ефіру - незрозуміло, бо на українському телебаченні можна надивитися багато чого в усіх напрямках пізнавального, починаючи від самого ранку. Чого саме вона стала жертвою спонтанної моральної справедливості - напевно, якісь внутрішньомедійні, незнайомі мені розклади. Але я щиро сподіваюся, що вона скоро повернеться у ще «більш інтригуючому, але не менш інформативному» форматі. 

 

Бо не Кейті ж Перрі наймати на роботу - з її невизначеністю («експериментальна гра», теж мені, приїхала б до Києва, тут побачила б справжні експерименти) та обмеженим творчим баченням. Крім того, що вона може знати про нашу погоду?