Часи, коли телебачення виконувало просвітницьку, виховну та пізнавальну функції, давно минули, і найшвидше в українські ефіри повернуться нешвидко, можливо навіть дуже нешвидко. Країні, котра чітко визначилась із цінностями – пивом та футболом, ніколи перейматися духовністю в найширшому сенсі цього слова, тому вона здебільшого змушена імітувати так званий духовний поступ. А коли ще врахувати, що постійно слід оглядатися на «старшу» сестру, котра майже повністю з’їхала з глузду, аби не образити її нагадуванням про Конотоп, Крути чи Батурин, плюс до тих, які за перелазом, додати «наших» культуроборців-правдолюбів, перегрітих на кримському сонці товаришів Грача та Колесниченка, то не потрібно, як то кажуть, мати ворогів.

Телебачення, наскільки вистачає інтелекту та сміливості, намагається озвучувати найдражливіші теми сьогодення – що новим шоу-зіркам від політики, звісно, не подобається. Наприклад, нещодавно молодий та заповзятий бютівець Валерій Писаренко у програмі «Re-акція» (5 канал) висловив незадоволення журналістами, наголосивши, що їм цікаво «викликати агресію», щоби потім, мовляв, споглядати за реакцією суспільства. Мабуть, у подібні моменти осяяння Валерій Писаренко забув, що більшої агресії, ніж дії наших «народних» відносно свого ж таки народу, вже не викличеш. Та це, мабуть, зовсім інша історія. Повертаючись до програми «Re-акція» (5 канал), що є сильним проектом кількох шанованих засобів масової інформації, хочеться наголосити на її повній відмінності від всієї решти соціально-політичних форматів, що, на превеликий жаль, непристойно подібні, як за формою, так і за змістом, не кажучи вже про безпосередніх учасників. Особисто мені найбільше імпонує в цій програмі те, що ведучі не дають своїм візаві «зіскочити» з озвученої теми, як це, на жаль, дуже часто буває. Загалом ідея телевізійного медіаклубу не нова, але в цьому випадку вона наповнена чітким змістом, в котрому свобода слова і думки – понад усе. Виявляється, це й досі справляє враження у нашій «найдемократичнішій» країні.

Телебачення покликане дивувати. І воно дивує, до розгубленості, бо не можеш одразу в’їхати, що б це означало. Скажіть, будь ласка, де ще можна (окрім, звісно, нашої України, у якій страшенно утискають усе великоруське) почути, щоб у «головних новинах» анонсували документальний фільм про вбивство зірки російського шансону Михаїла Круга, земля йому пером. Певен, що нічого подібного (у будь-якій формі) на «головному каналі» ми не почуємо про дивну загибель Володимира Івасюка чи Ігоря Білозіра, тим паче в ефірі сусідньої «сестринської» держави. У нас це нормальне явище, навіть із відтінком благородства та просвітництва – країна повинна знати своїх «героїв».

Ну а розмова про те, як «благотворно» впливають на психіку серіали типу «Вогонь любові», «Любов, як любов», «Консерви», «Сваха», «Принцеса цирку» – взагалі марна, бо канали, що їх демонструють, безапеляційно вважають, ніби саме за їх допомогою «просвіщають» громадян, як слід поводитись у тій чи іншій життєвій ситуації. Дивно, що мовчать психологи, невже теж увірували в подібну маячню? Тож не дивно, що найчастішою емоцією після чергового телевізійного вечора буває сум.