Є речі, про які можна сперечатися. Хто красивіший: Камерон Діаз чи Ума Турман? Які окуляри від сонця стильніші: «авіатори» чи «лисички»? Який відсоток іронії у творчості Вєрки Сердючки: 5% чи 95%? А є речі класичні: торт «Наполеон», Коктебель і заключна сцена фільму «Касабланка».

 

Торт «Наполеон», напевно, куштували всі. У Коктебелі теж, швидше за все, були. А «Касабланка»... Для тих, хто не бачив, скажу так: там є Хамфрі Богарт (за фільмом – Рік). Невисокий, із чарівними дефектами дикції, застібнутий по горло в інженерський плащ, із капелюхом, який міг би прикрасити опудало, але на його голові стає іконічним. Він не посміхається практично ніколи, а в тій сцені особливо. Та й про що йому посміхатися? Інгрід Бергман, яку хочеться з’їсти – з її черешневими губами, яблучними щоками і мрійливо кирпатим носиком, тримається за його рукав і питає у відчаї: «А як же ми, Рік? Як же ми?».

 

Вони стоять на злітному полі, пропелери антикварного літака вороже гуркочуть за їхніми спинами, над головами збираються чорно-білі хмари. Все проти них: хронологія (це рік 1941-й), географія (вони в окупованій режимом Віші Касабланці), ну, і ще невеличка дрібниця – Ельза (смачнюща Бергман) заміжня за ідейним Віктором, який мусить вирушати з Марокко до Європи, аби керувати рухами опору і таким чином врятувати майбутнє від Третього рейху. Ельза мусить їхати з ним, хоча, звісно, хоче лишитися з Ріком. Точних свідчень, як у них там склалося з найголовнішим, немає, але коли він каже: «З усіх пивничок в усіх містах по всьому світі вона бере і заходить до моєї...», здається, що добре. Якось я поставила цей фрагмент на рингтон телефона: «Of all the gin-joints in all the towns in all the world she walks into mine…».

 

Але ще до Віктора і до антикварних літаків у Ріка й Ельзи був Париж. Париж передвоєнний, чистий, не затьмарений війною, шлюбом та іншими побутовими катастрофами. Вони любилися і слухали, як чорношкірний Сем співає про те, як «минає час» і що «поцілунок завжди поцілунок»... І тепер, коли вона, щулячись від аеродромних вітрів, збентеженими пальчиками тримається за його лікоть із питанням про те, що може статися з їхнім коханням (а воно єдине і неповторне, бо у таких гомо сапієнсів, як Богарт і Бергман іншого не буває), він відповідає, стильно шепелявлячи: «У нас завжди буде Париж».

 

Це класика епічної сили. Сцена сентиментальна до майже смішного, але водночас торкається найчутливіших струн у, не побоюсь цього слова, душі. Не буду вже далі про червону нитку, якою що тільки не проходить через весь фільм, не буду про ідеальний кут, під яким сидить Ельзин капелюх на її голові, кидаючи тінь на все її обличчя і лишаючи на наш огляд тільки губи: надуті, беззахисні і нещасні.

 

Цю сцену мають знати напам’ять студенти вишу імені Карпенка-Карого. Бажано, щоб із нею були добре знайомі школярі. Але найголовніше – її просто мусять побачити всі українські громадяни. Бо без неї їхнє уявлення про зовнішній світ як мінімум неповне.

 

І звідси моє питання до вас, Саша, і до тебе, Сергійку, і навіть до тебе, Попс, хоча ти, напевно, маєш мало впливу на такі штуки на твоєму телеканалі: коли, і навіть важливіше – КОЛИ – «Касабланку» буде озвучено українською мовою і показано на ТБ? Коли з’являться інші фільми з неперевершеним Богартом та іншою його неперевершеною партнеркою по кіно і не лише – Лорен Бакол? Де марафони з повного зібрання творів Хічкока? Чому з усіх чудових фільмів Біллі Вайлдера ми знаємо лише «У джазі тільки дівчата»? До речі, можна і свій переклад «Some Like It Hot» заодно винайти...

 

Не зрозумійте мене неправильно: я обожнюю «17 мгновений весны». Це практично геніальне кіно, яке варто урізати до фічер-фільм-довжини і прокотити Європою. Їм сподобається. Але чи не настав час світової класики і в наших широтах? У «них» давно вже є Париж, точніше, «Касабланка». Покажіть її, нарешті, й нам.