Не можу погодитись із Сергієм Грабовським, який писав у своїй останній статті про проект «Великі українці»: «…це вже не смішно». Смішно! А хіба не смішно дивитись, як творці проекту навіть після того, як у численних статтях були позначені прапорцями всі розкладені на їхній дорозі граблі, старанно на них наступають, жодних не минаючи?

 

Пригадую, як обурювались учасники організованого «Детектор медіаю» круглого столу, коли один із них, журналіст «Дзеркала тижня» Олег Вергеліс, назвав масового телеглядача, - «пожирача телесеріалів» - замашним словом «чернь». Після другого ефіру «Великих українців» - власне, напівефіру, оскільки «Інтер» не зміг побороти спокусу заробити трохи рейтингу на політичному базарі та «причепив» дві години «ВУ» у хвіст програми «Свобода Савіка Шустера», - стало ясно: недипломатичний вираз пана Вергеліса дуже точно характеризує уявлення керівництва каналу про свого потенційного глядача. Для них це «чернь», яка з нерозумінням і нудьгою слухає представників еліти (на жаль – завжди тих самих декількох), що змагаються у називанні маловідомих, але гідних велетнів духу української нації. І яку треба негайно розважити шмурдяком і баландою у вигляді тисячу разів випробуваного зіштовхування лобами «бандерівців» і «ленінців».

 

Визнаю слушність аргументів шеф-редактора «ВУ» Вахтанга Кіпіані, якими він пояснював участь у програмі лідера Комуністичної партії України Петра Симоненка. Справді, ця людина репрезентує політичні погляди досить помітної кількості громадян нашої держави. Проте історія з Леніним – «великим українцем» могла б бути смішним (один раз) анекдотом, але перетворюється на маразм, коли з неї роблять мало не лейтмотив усієї програми. Навіть якщо вважати маразматичність категорією суб’єктивною і недоведеною, доведеться визнати, що тривала концентрація (прямо скажемо – обсмоктування) на провокаційній кандидатурі Леніна суперечить самій меті проекту. Якби йшлося про визначення переліку лідерів (монархів, можновладців, полководців, політиків) інших держав, які істотно вплинули на долю України – авжеж, Леніну знайшлося б у ньому місце поруч із десятками російських царів, турецьких султанів, польських королів, татарських ханів, радянських генсеків. Підозрюю, що вождь світового пролетаріату програв би улюблениці одеситів Катерині Другій, хоча мав би шанси випередити цісаря Франца-Йосифа.  

 

Але ж обираємо великих українців. Ленін – не українець. І навіть з огляду на те, що аудиторія великодушно вирішила винести за дужки питання крові, походження, мови, все одно Ленін – не українець. Те, що пропозиція Симоненка була фігурою політичної демагогії, штампом-агіткою, усвідомлює і сам Петро Миколайович, і ведучі програми, і всі глядачі. Навіщо ж було експлуатувати цю, скажімо прямо, не найрозумнішу і не найдотепнішу ідею? Навіщо і в другій програмі саме з цього починати ефір, саме цій дискусії віддавати найбільше часу, навіщо знову запрошувати до програми саме Симоненка?! Гаразд, лідеру комуністів не вистачило такту й почуття міри, аби вчасно зупинитись, але ж Савік Шустер – це, можна сказати, уособлення цих чеснот, якого так часто хвалять саме за вміння «диригувати» політиками, даючи слово і забираючи його в найдоречніший момент! Що ж сталося?

 

Цитую FAQ (відповіді на запитання, які ставлять найчастіше) сайту «Великих Українців»:

- Переконані, що ні. Ми сподіваємося, що проект дасть змогу українцям більше дізнатися про себе та розвіяти власні та чужі міфи про Україну. Також ми гадаємо, що під час виборів 100 Великих ми знайдемо те, що робить Луганськ і Закарпаття, Полісся і Слобожанщину, Полтавщину та Галичину частиною одного цілого; те, що спонукає мешканців різних регіонів, прихильників різних політичних партій та віруючих різних конфесій називати себе одним іменем – українці».

 

Такий оптимістичний прогноз висловлювали творці проекту ще до його телевізійного старту. Що ж, не так сталося, як гадалося. Для того, щоб дотягти до заповітної частки аудиторії 35%, «розкол України» - тобто сварки між «західними» і «східними», «російськомовними» і «україномовними», «проросійськими» і «проєвропейськими» - конче необхідний. Конструктивне ток-шоу на каналі-лідері українського телепростору, на думку «інтерівського» керівництва, неможливе. Конструктивне ток-шоу – це як бокс, у якому ніхто нікого не б’є. А глядач, якого уявляють наші телевізійники по той бік екрану, хоче бійки. І перемкне канал, якщо її не буде.

 

Представникам української національної еліти (спершу написав «так званої», але витер, щоб нікого не образити) в цій виставі було виділено невдячну роль - переконувати глядачів, які зібрались біля екранів повитріщатись на гризню прибічників і супротивників Леніна, у тому, що вони повинні знайти у своєму серці місце для Миколи Костомарова або Євгена Маланюка. На тлі названих прізвищ, які не кажуть масовій аудиторії нічого або, в найкращому разі, асоціюються з назвами вулиць, різноманітні леніни стають ще помітнішими і привабливішими. І, на жаль, у цій ситуації українські інтелектуали часто уподібнювались глухарям, які не чують нікого, крім себе. Їхні проповіді, пафос яких полягав у тавруванні такого-сякого безпам'ятного народу, що занедбав і не шанує своїх істинних геніїв, дратують глядача і викликають бажання зробити на зло і проголосувати… ну, наприклад, за Леніна.

 

«Чернь» голосує за бренди – до цього її привчило, зокрема, й легкозасвоюване телебачення з його пересипаним рекламою примітивом, разом із іншими формами попсової індустрії. Щоб продовжити дуже куций, на жаль, список загальновизнаних «великих» за рахунок співвітчизників, які не є «брендами», проект «Великі українці» варто було розпочати саме з просвітницької частини, а не з так званих дебатів. Замість цього, вважаючи глядачів за «чернь», їм запропонували поспівчувати своїм улюбленим «брендам», поки політики – наші головні celebrities, за Олесем Донієм, - сперечаються, який із цих «брендів» кращий.

 

Другосортність і «неформатність» тих учасників дебатів, які не належать до привілейованої касти політиків, демонстрували відверто. Наприклад, для видатного українського режисера Юрія Іллєнка, який хотів вступити в дискусію, часу практично не знайшлося, адже потрібно було надати можливість повністю виговоритись Симоненку і Литвину.

 

З огляду на це, зворушило пояснення (з відтінком вибачення) Савіка Шустера: не забувайте, мовляв, що це – телевізійний проект, він має бути яскравим, його мають дивитись. В перекладі це означає: ми мусимо маніпулювати задля підвищення рейтингу. Бо для мобілізації глядачів, аби вони сиділи біля екранів і відсилали смс-повідомлення, необхідна маленька вітчизняна війна. Ще одні міні-вибори 2004 року, де з одного боку «схід», а з іншого «захід».

 

Мотивація зрозуміла. На відміну від справжніх виборів, результат яких впливає тією чи іншою мірою на всіх громадян, підсумки телевізійного проекту, в якому визначають найвидатніших сучасників, нічого не змінять у житті країни. Звісно, як і будь-який проект з елементами змагання, «Великі українці» пробуджують у глядацьких душах певний азарт, але «ціна питання» - моральна чи утилітарна значущість того, що відбувається, - занадто мала. Крім того, значна частина аудиторії звикла голосувати «проти» - вірніше, «за цих, бо проти тих». Зрештою, глядачам треба, щоб їм підказали, за кого можна було б проголосувати, бо вони просто не тримають у пам’яті достатньої кількості потенційних кандидатів у «великі». Для чого, власне, й потрібні дебати – але, на жаль, представити свої пропозиції під час обговорення дозволили лише обраним.  

 

Передвиборна кампанія «великого українця» (а також білоруса, узбека, таджика, казаха – адже «Ілліч» зробив для багатьох народів те саме, чим, на думку Петра Симоненка, прислужився українцям) Володимира Леніна пройшла на «ура»: його прізвище багато разів пролунало в ефірі. І, - що не менш важливо для нашого вічно протестного електорату, - проти нього висловились ті, кого легко асоціювати з певними політичними силами. Ватажок більшовицького перевороту увійшов до сотні (про це повідомили в ефірі) і має всі шанси опинитись у топі. І навіть непогано було б, якби він посів якомога вищу сходинку. Тоді, можливо, натхненник «Великих українців» Савік Шустер серйозно замислиться над тим, чим соціальний телепроект має відрізнятись від комерційного.

 

Хоча, напевно, він уже серйозно замислився – чи саме про таких «Великих українців» мріяв, ідучи на «Інтер».