Документальний проєкт Sweet.tv «Розслідування з Андрієм Данилевичем» стартував на стримінговій платформі 27 квітня, щопонеділка представляючи по новому епізоду. Перший сезон налічує вісім серій, хоча насправді сім, але про це нижче. Вісім тижнів глядачам розповідали про найрезонансніші — за визначенням авторів, — кримінальні справи часів незалежності України.

Їх значно більше. Проте зрозуміло, що всіх ніколи нікому не охопити. Працюючи свого часу на кількох подібних проєктах, а також моніторячи інші, до створення яких непричетний, відзначаю — цей відрізняється не так форматом, як тональністю і оптикою. Це помітив Юрій Луканов, оглядаючи лише один епізод, про так званого «Голосіївського стрільця». Його підсумок: це не розслідування, а якісно зроблена хроніка трагедії. Змістовна, емоційна, місцями навіть сильна за атмосферою. І це стосується майже всіх епізодів, хіба крім першого.

Так, команда проєкту доклала величезних зусиль — припускаю, фінансових також, — аби зібрати не лише свідчення очевидців, але й реальні відеоматеріали слідчих дій. Це підсилює ексклюзивність і рівень довіри до побаченого й розказаного. Проте після перегляду кожної наступної серії складається що далі, то стійкіше враження: автори текстів та інтонації ведучого Андрія Данилевича націлені на емоційну складову кожної справи, точніше — кожної трагедії. Саме трагедії. Адже маємо той випадок, коли особа чи особи жертв цікавлять авторів значно більше, ніж постаті злочинців. І, відповідно, причини, котрі призвели до скоєння ними злочинів, зазвичай жорстоких убивств.

Справді, про формат розслідування тут не йдеться. Або, скажу так, Андрій Данилевич разом зі сценаристами й оператором оповідає про перебіг міліційного/поліційного розслідування, веде оповіді з місць, де трапилися злочини, реконструює окремі епізоди справи. Тобто, власне розслідування вже відбулося, злочинці отримали вирок або досі під слідством, закон нібито торжествує. Це не обмовка, «нібито» — ключове слово для розуміння переважної більшості показаних реальних історій. Розслідування тут можна розуміти як колективну спробу авторів проєкту розібратися, чи має місце торжество справедливості. І якщо не має, якщо лишаються відчутний післясмак і певна несказаність, слід розібратися, що не так у ситуації, коли на позір усе так.

Цю, згоден, дещо плутану тезу найкраще ілюструють другий і четвертий епізоди. Котрі й є тією самою однією серією, розділеною на дві частини, а отже, я схильний сприймати їх як одну задвоєну. Мова про «Вбивство на фунікулері», резонансну справу 2024 року. Співробітник УДО, 30-річний Артем Косов, під час поїздки на фунікулері штовхнув 16-річного Максима Матерухіна, від чого підліток розбив головою вагонне скло та глибоко порізав шию. Ця рана виявилася несумісною з життям.

Перша частина за змістом однозначна, бо все очевидно. Є відео з камер, купа свідків. Слідство встановило, що підліток не провокував нападника, підпилий працівник УДО сам із доброго дива чіплявся до компанії. Основний конфлікт історії — в невідповідності покарання до злочину. Тобто батьки, рідні та друзі Максима задоволені довічним ув’язненням. Проте залучені в якості спікерів фахові юристи дещо збентежені: злочин тяжкий, проте на довічне не дуже-то тягне. Саме такі висновки спонукали авторів зняти другу частину під назвою «Вбивство на фунікулері. Інша сторона».

Тут слово надається родині довічно засудженого Косова, рідні погодилися на інтерв’ю два роки потому. Вони, що прогнозовано, розповідають про Артема лише добре. Показують грамоти, подяки, наголошують на ігноруванні судом позитивних характеристик, бо Косова не судили, а лінчували. Це вже моя трактовка почутого: мовляв, докинула дров у багаття саме приналежність убивці до силових структур, а силовиків українці не люблять. Чесно кажучи, наші громадяни мають для цього чимало підстав. Проте в цьому випадку, на глибоке переконання родичів Косова, суд піддався тиску розгніваної вулиці. Яка вимагала: «За Максима — по максимуму!» Ну, вимагали — отримали.

У цій історії погано все, і це «погано» авторам так і не вдалося розслідувати до кінця. Мова про причини скоєння злочину. Жоден очевидець, переповідаючи перебіг конфлікту, не зміг пояснити його природу. Сам Артем Косов і його захист теж зосередилися на переконанні суду в спробі врятувати життя пораненому й запобігти фатальним наслідкам. Але жодним внятним словом ніхто не обмовився про причини. Виглядає, підлітки зіткнулися з проявом невмотивованої агресії в чистому вигляді.

З тим самим мали справу жертви «голосіївського стрільця» Дмитра Васильчикова. Тут ще гірше: його ліквідували під час затримання, і мотив чи мотиви доводиться лише вгадувати, або, що правдивіше — вигадувати. Без відповідей лишається мотив спортивного лікаря Олексія Волкова, звинуваченого в убивстві, замаху на вбивство та численних випадках насильства над жінками. Про це — серія «Чотири тіні лікаря», й автори не можуть раціонально пояснити, як і чому підозрюваного в таких злочинах аж двічі випускали під домашній арешт. Тут так і просяться пасажі про некомпетентність, якщо взагалі не про корумпованість слідчих органів. Натомість основна увага приділяється рефлексіям потерпілих, історіям жертв, і нема розуміння, чому при наявності доказової бази з лікарем-садистом так довго возилися. Знову від себе: є чимало резонансних справ, фігуранти яких роками сидять за ґратами без належної доказової бази.

Серед інших випадків варто виділити останній, «Подвійне життя адвоката». Це про Бенджаміна Петра Бігуна, маніяка, котрий убивав і розчленовував своїх жертв, водночас називаючи себе коучем, беручи участь у телевізійних шоу та навіть балотуючись у депутати Верховної Ради. Тут за всіма зовнішніми ознаками автори закривають арку сезону, бо відкривають її справою Елвіса, він же — Юрій Кузьменко, він же, за збігом обставин, чи не єдиний зрозумілий слідству та глядачам маніяк. Його мотиви розкладені по поличках, і взагалі звернення до Елвіса логічне на хвилі успіху «Тихої нави» — саме його історія лягла в основу цього серіалу.

Характер злочинів Бігуна мало відрізняється від злочинів Кузьменка, ну хіба тривалістю й масштабом. Та навіть після слідства, суду й вироку — чомусь 15 років за навмисне вбивство з розчленуванням проти довічного Косову за ненавмисне вбивство, але то вже окрема незавершена тема, — його особистість лишається загадкою. Бігун характеризується як раціональна людина, котра вже планує своє життя після звільнення, активна в соцмережах і вправно переконує частину аудиторії у своїй невинуватості.

На виході «Розслідування з Андрієм Данилевичем» справді ретельно продумане та якісно зроблене документальне шоу, — саме шоу, не треба боятися цього слова, — котре цілком дає собі раду, коли треба об’ємно висвітити трагедію й показати жертву з усіх сторін. Людей справді стає після перегляду неймовірно шкода — так, як шкода тих, кого знаєш усе життя лише з гарного боку. Проте злочинці, а головне — їхні мотиви, крім згаданого вже Елвіса, здебільшого лишаються без дослідження й висновків. Мета кожного епізоду та всіх загалом — закликати нас із вами бути обережними, дивитися на всі боки, берегти себе та дбати про близьких. Лише так у наш воєнний час, коли ще й поліція не завжди захищає належним чином, можна проживати день за днем. Остання фраза — зовсім не перебільшення, ми всі так живемо.