«Невже я більше не побачу своїх ба та де?»

«Невже я більше не побачу своїх ба та де?»

25 Червня 2024
1360
25 Червня 2024
11:00

«Невже я більше не побачу своїх ба та де?»

1360
Документальний фільм «Врятуй» занурює в атмосферу перших днів після підриву греблі Каховської ГЕС.
«Невже я більше не побачу своїх ба та де?»
«Невже я більше не побачу своїх ба та де?»

До річниці руйнування греблі Каховської ГЕС канал «2+2» показав документальний фільм «Врятуй» про допомогу жителям Херсонщини під час повені. Режисером проєкту є Сергій Зейналов, який торік зняв документальний фільм «Лишатися (не) можна» про долю робітників Херсонського драмтеатру після окупації міста.

Увага Сергія Зейналова до регіону певною мірою є особистою, адже він виріс на Херсонщині. Але якщо в «Лишатися (не) можна» особисте ховалося поміж рядків, то «Врятуй» повністю побудований на власній історії режисера. На момент підриву греблі ГЕС у рідних Зейналову Олешках залишалися його бабуся та дідусь, чий будинок зазнав підтоплення. Новий фільм режисера розповідає про його спроби вивезти рідних з окупованої території.

Сергій Зейналов

У Херсон киянин Зейналов поїхав відразу після підриву греблі Каховської ГЕС разом із режисером Максимом Хотіленком, якому належить ідея фільму «Врятуй». Від Херсона до Олешок декілька кілометрів, але дістатися до окупованого Лівобережжя неможливо. Антонівський міст зруйновано, а по човнах росіяни відкривають вогонь. До речі, дідусь Зейналова, Афанасій Дерменжи — інженер, який керував побудовою Антонівського мосту. Але в фільмі цей факт спливає лише наприкінці й мимохідь. Автор зробив це навмисно, адже для нього Афанасій Афанасійович — не будівельник легендарної споруди, а просто «де», який разом із «ба» потрапив у пастку.

— Був би матрац, я б поплив, — зітхає Зейналов, дивлячись на лівий берег Дніпра.

«Врятуй» — незвичний документальний фільм. Окрім того, що режисер є одночасно і головним героєм, фільм насичений художніми відео, які передають емоції автора. То він тоне, то пливе кудись під водою, то бачить воду, що стікає по стінах, то дідуся, який грає на баяні посеред води тощо. Місцями ці паузи здалися задовгими, а місцями зайвими. Але загалом ліричні відступи не спаплюжили фільм, як це було у «Володарях неба» Хотіленка, що «2+2» показав торік.

 

— Невже я більше не побачу своїх ба та де? Чому? Чому це сталося з нами? Невже наша сім’я зробила щось не так? За що у мене відбирають найкраще? Тата, Крим, Олешки? — питає Зейналов. Батько режисера помер, коли той був маленьким. Дідусь замінив йому тата.

Насправді це єдиний момент у фільмі, який мене напружив. У «Врятуй» не йдеться про те, що трапилося з батьком режисера, але я точно знаю, що трапилося з Кримом та Олешками. Його відібрали не якісь абстрактні сили, а цілком конкретна країна-агресорка. І вона це зробила не «за щось», а тому що може. Та зрозуміти емоції творця теж можна.

 

Загалом весь фільм концентрується більше на емоціях, ніж на фактах. Режисер намагався зафіксувати атмосферу в Херсоні в перші дні після катастрофи.

— Чим далі ми заїжджали у місто, тим більше чули страшних і болючих історій, — каже Максим Хотіленко. У фільмі він — закадровий оповідач.

— Я померла тут, від сьогодні! — показує знімальній групі свою затоплену квартиру на першому поверсі жителька мікрорайону Корабел.

Мікрорайон постраждав найбільше, бо він розташований на острові. Жителі опинилися без їжі та води, та ще й під постійними обстрілами. У кадр потрапляє сварка між херсонцями у черзі по питну воду.

— Рота свого закрий, стидоба! Ти подивися, скільки людей загинуло. За що? – кричить якась місцева жителька.

— Просто морально люди вже втомилися, і через це такі інциденти постійно, — пояснює інший херсонець.

 

Окрім подій, які Зейналов зафільмував під час поїздки до Херсона, «Врятуй» містить багато кадрів із його сімейного архіву, відео порятунку жителів Херсонщини з ютубу, а також інтерв’ю з волонтерами, військовими та місцевими.

Під час інтерв’ю з керівницею благодійного фонду «Крила» Олександрою Книгою починається черговий обстріл. Волонтерка навіть не здригається, хоча «приход» доволі сильний. Під час розмови сталося ще декілька вибухів. Олександра розповідає важливу інформацію про евакуацію з Олешок, але на перший план виходить саме її реакція на вибухи. З’являється стовідсотковий ефект присутності в Херсоні.

Деякі свідчення, як-от жителів окупованих Олешок, які вирвалися до Херсона, унікальні.

 

— Чому так трапилося, що багато людей вийшли роздягнутими? Всі дивилися марафон. У нас один-єдиний канал в Олешках його транслює. І там сказали, що пік повені буде в 11–12 годин. О другій дня почали показувати, що затоплює Херсон. У нас було сухо, при тому, що наша вулиця за кілометр від води. О другій сухо, о третій сухо, о четвертій. О шостій у мене сусіди ще обробляли картоплю. І потім різко о 6:15 із двох боків почало накривати водою. Сусіди бігли на горище босоніж, без документів. Вода прибувала дуже швидко. За дві години будинок пішов практично під воду, — розповідає жителька Олешок Ольга Андросюк.

— Як відбувалася ваша евакуація? — питає автор.

— Ми виплили на своєму човні, плили 2,5 години. Досягли до перетину Конки та Чайки, звідки нас уже забрали (українські військові. — «ДМ»).

— А для людей, у яких немає човна, є якась можливість вибратися?

— У цей бік ні. Ніякої, — хитає головою співбесідниця.

У бабусі та дідуся Зейналова човна не було. До того ж окупанти дізналися про схеми порятунку водою та почали влаштовувати пастки. Одна з груп потрапила під обстріл: двоє людей загинули, десять дістали поранень. Афанасій і його дружина були змушені ще майже два місяці залишатися в окупації, поки режисер шукав способи вивезти їх через територію Росії. Лише в серпні російські перевізники довезли їх до Бєлгородської області, де подружжя перетнуло кордон із Сумською областю. Наостанок росіяни познущалися з літніх людей, змусивши їх пішки йти близько трьох кілометрів.

 

— У мене валіза, рюкзак. Усе важке. Ми йдемо, йдемо, зупиняємося. Бачимо, що валяються колеса від візочків, речі, питна вода в бутилях. Тому що більшість тих, хто робив перехід — старі люди. Вони кидали все, що не могли тягнути на собі, — згадує 83-річний Афанасій Дерменжи.

Ціна евакуації через Росію, як зазначив Зейналов, коливається від 500 до 3 тисяч доларів. Зрозуміло, що скористатися такою можливістю можуть далеко не всі жителі окупованих територій. Скільки їх, хто хоче, але не може вирватися, — невідомо. Саме тому автор присвятив проєкт усім, хто залишається в окупації.

Фільм закінчується сценою зустрічі Зейналова з бабусею та дідусем на вокзалі в Києві. Бабуся плаче від щастя, родина посміхається — все, як мріяв режисер на початку.

 

— Хочеться повернутися. Дім — це своя мала батьківщина, своя фортеця. Мрія така, щоб вернутися і відновити все, — каже наостанок Дерменжи.

У цій мрії ми єдині, пане Афанасію.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1360
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду