Назва документальної стрічки Миколи Княжицького «Міністерство любові чи Україна без українців?», прем’єра якої відбулася 16 листопада на ютуб-каналі автора, може насторожити особливо просунутих глядачів. Бо змушує вкотре від початку російської агресії — маю на увазі весну 2014 року, — згадати роман-антиутопію Джорджа Орвелла «1984». У цьому світі навиворіт Міністерством любові назвали найгіршу з найгірших катівень, де людей позбавляли емоцій, залишаючи лише інстинкти. До яких належить також інстинкт продовження роду.

Звичайно ж, відомий журналіст і політик, який давно й послідовно відстоює проукраїнські погляди, нічого такого не пропонує. Хоча тема продовження українського роду, яке поставила під загрозу масова еміграція через масштабне російське вторгнення, є наскрізною для півгодинної стрічки. Пан Княжицький має план — у фільмі так і каже: «Я маю план» — як повернути українцям любов і навчити їх, тобто нас, любити одне одного знову. Слово «знову» не артикулюється, проте лишається за кадром.

Бо колись же українці одне одного любили. Причому настільки палко, що на початку 2000-х, через десять років після проголошення Незалежності, у нас був якщо не повноцінний бебі-бум, то сусідів-поляків по народжуваності ми наздогнали й перегнали. Далі щось пішло не так. І тут автор або свідомо не договорює, аби не провокувати без того знервованих глядачів, або цей аспект проблеми не на часі.

Про що йдеться і про що не йдеться у фільмі «Міністерство любові чи Україна без українців?» Мова, як уже говорилося вище, про загрозу демографічної катастрофи, в яку може перерости нинішня демографічна криза. «Що робити нам і як це робили інші країни?» — ставить автор риторичне питання на початку. Щоправда, далі звучить дещо дивне визначення втраченого покоління: це ті, хто, цитата, «ніколи не зайде в аудиторію університету, не поставить спортивний рекорд, не напише геніальну композицію чи комп’ютерну програму тут, в Україні». Зрозуміло, втрати — вони в усіх сегментах втрати. Проте поруч зі спортсменами чи композиторами варто було б кількома словами згадати й представників інших красивих і корисних професій. Наприклад, після перемоги, коли б вона не сталася, гостро бракуватиме фахових будівничих та інших майстрів. Але гаразд, хай перелік потенційних втрат складено навмання, на емоціях. Мова зовсім про інше: як треба діяти, аби Україна не стала великою країною з маленьким населенням.

Микола Княжицький говорить і показує очевидне, про що говорять і кажуть інші журналісти: європейські країни або скорочують програми для українців, які втекли від війни, або готові платити їм гроші за повернення додому. Ось тільки пропозиція від 1 тисячі до 4300 доларів чи 1500 євро не врятує тих, кому нема куди повертатися. Йдеться або про окуповані досі території, або знищене житло. Тут одноразовою виплатою питання не розв’язати.

Автор фільму логічно закликає владу запропонувати цим людям дах над головою та роботу — проте це ж зрозуміло. Того самого може бажати для знедолених земляків будь-який відповідальний громадянин, не конче дотичний до політики. Проте ресурсів для цього приватні особи не мають. Навіть доларові мільйонери, маю на увазі українських. Адже, за нещодавньою публікацією NV, вартість активів представників провідної тридцятки з українського списку дуже заможних порівнянна зі статками лише одного японського мільярдера Такенміцу Такідзакі, засновника компанії Keyence. А японець ну точно не візьме українців під фінансову опіку.

Висновок: ніхто, крім чинної влади, питання повернення наших співгромадян додому не розв’яже. Слухатимуть владці Миколу Княжицького, як і інші мудрі поради чи ні — то вже питання до влади та її вміння слухати й чути. З цим проблеми були, є і будуть. Хоча у фільмі й розповідається про локальний успіх — проєкт «Шелтер», який заснувала небайдужа молодь у Верховині для допомоги переселенцям. Спочатку молоді й активні люди займалися лише збиранням гуманітарної допомоги для тих українців, яким довелося переїхати на Івано-Франківщину. Та згодом почали створювати гуртки, табори в горах, вдаватися до інших активностей. Але, повторюся, це дуже локальний, якщо не єдиний, то точно один з ексклюзивних, виняткових прикладів. Бо в цілому ситуація справді за крок до демографічної катастрофи.

Автор не пропонує суперечливих ідей, якими відзначився влітку тоді ще керівник Інституту майбутнього та ексрадник міністра внутрішніх справ Вадим Денисенко. Нагадаю, він запропонував заборонити чоловікам виїздити з України навіть після війни — принаймні в перші три роки. Цими думками він тоді поділився у своєму фейсбуку. Та це, погодьтеся, радикальний, проте все ж таки план, який чинна влада, на відміну від плану пана Княжицького, втілити може досить просто, лише ухваливши відповідну постанову чи прийнявши закон. Але ж утримати чоловіків силою в межах державного кордону так само не вдасться, як не спрацює на повну ідея платити українкам за повернення. Саме так, українкам: переважна більшість тих мільйонів, які виїхали, — жінки репродуктивного віку з дітьми.

Це зрозуміло: матері найперше рятували дітей. І тут підходимо впритул до навмисне чи ненавмисне обійдених у фільмі реалій нашого часу. Причому реалій, які почали фіксуватися у відносно мирні часи, до Революції гідності. Нагадаю соціальний проєкт тоді ще молодого й гіперпопулярного каналу «1+1» під гаслом «Нас 52 мільйони!» Це було в другій половині 1990-х. Проте вже десь п’ятнадцять років потому нас уже було не 52 мільйони, а плюс-мінус на десять мільйонів менше. Вимерли? На щастя, ні. Виїхали. Хтось до Росії. Хтось до Європи. Хтось за океан. І всі — в пошуках кращого, комфортнішого життя.

Те, що сталося 24 лютого 2022 року, — трагедія, катастрофа, велике горе для великої країни. Але ця — наша! — країна й до того часу поступово втрачала людей унаслідок, зокрема, трудової еміграції. Не говорять або дуже обережно говорять нині про те, що в перші дні масштабного вторгнення державний кордон у західному напрямку перетнули як ті, в кого не було виходу й вибору, так і ті, хто, будьмо відверті, чекав слушної нагоди. Бо, повторюся, Україна спершу через невизначеність цивілізаційного вектора руху, потім — через російське військове вторгнення в Крим і на частину Донбасу, повільно, але впевнено ставала не тим місцем, де хочеться постійно жити.

Так, не для всіх. І все ж таки — для мільйонів. Тепер нас, кажуть, уже 35 мільйонів і далі буде відтік. Тож «Міністерство любові чи Україна без українців?» — одне з багатьох попереджень. Одна з багатьох спроб достукатися до чинної влади із закликом робити щось корисне для реінтеграції як не територій, то своїх же громадян. Інакше її, цю владу, реально скоро не буде кому обирати…

Фото: ютуб-канал Миколи Княжицького