Минулого тижня Новий канал розпочав показ скетчкому «Зв’язок», що розповідає про події в тилу після 24 лютого. Героями комедії є чотири сім’ї, яких розділила (а декого, як, наприклад, айтівця-харків’янина та його свояків із Полтави, навпаки, об’єднала) війна. Жінки з дітьми поїхали за кордон, чоловіки та літні батьки залишилися в Україні. Спілкування між ними відбувається переважно відеозв’язком у найрізноманітніших комбінаціях: жінки телефонують чоловікам, батькам та іншим родичам, чоловіки телефонують жінкам та один одному, батьки, навіть якщо нікому не телефонують, постійно втручаються в розмови дітей тощо. Нові серії виходять із понеділка по четвер.

Starlight Production, що зняла «Зв’язок» на замовлення Нового каналу, вже має успішний досвід у створенні схожого проєкту. Торік на СТБ вийшов їхній скетчком «Коли ми вдома. Разом до перемоги», де героїв через війну також розкидало по різних місцях і вони часто змушені спілкуватися телефоном. Але популярність першого серіалу нічого не гарантувала другому. На відміну від «Коли ми вдома», що має п’ять довоєнних сезонів і, відповідно, добре знайомих глядачам персонажів, «Зв’язок» — цілком нова історія. Зіграти на ностальгії шанувальників не вийде. Окрім того, у «Зв’язку» небагато щемливих мелодраматичних моментів, яких вдосталь містить «Коли ми вдома. Разом до перемоги». Саме вони насамперед зачепили серця глядачів і викликали лавину позитивних відгуків про серіал. А «Зв’язок» — це комедія. Автори знайшли над чим посміятися навіть під час розповіді про події 24 лютого: хтось проспав вибухи, хтось пакує в тривожну валізу зайвий побутовий мотлох, хтось б’ється з літнім батьком через його наміри піти на війну, а хтось скаржиться на собаку, який під обстрілами «прокинувся та сходив у туалет одночасно».

Сьогодні будь-який художній фільм про поточну війну — тонка крига. Бо суспільству надто болить, щоб бути поблажливим до будь-яких спекуляцій чи перекручувань. Доведено прикладом серіалу «Юрик». Утім, поки виглядає так, що справи в нового скетчу підуть набагато краще за попередників. Бо у «Зв’язку» є декілька вагомих козирів.

По-перше, скетч має міцний акторський склад. У фільмі, де майже все побудовано на великих планах, вміння тримати обличчя та не перегравати вкрай важливе. Цілком природно цього очікувати від досвідчених Віктора Андрієнка, Римми Зюбіної, Тараса Цимбалюка, Антоніни Хижняк чи Наталки Денисенко. Але у ролях є й початківці, як-от Аліна Кошарна, в портфоліо якої лише декілька ролей, і взагалі новачки, як-от комік Роман Міщеряков, для якого «Зв’язок» став серіальним дебютом. Упоралися всі, тому через деякий час особисто в мене серіал почав викликати відчуття «глядацької» безпеки. Воно настає, коли ти зрозумів, що відвертого кринжу вже не буде і можна придивитися до деталей.

По-друге, серіал пропонує дуже різномастих героїв із різних куточків України, серед яких є військовий, боєць ТрО, волонтерка, вагітна блогерка, безробітна мати з двома дітьми, ворожка, айтівець, провінційні пенсіонери, колоритна одеситка й навіть маленький пес. При такому асортименті важко не знайти собі когось близького за духом. До того ж ситуації, в які потрапляють герої скетчу, до болю знайомі. Жінки, які виїхали за кордон, точно впізнають важкий процес оформлення документів («Я отримала папірець, що в мене є папірець про те, що є папірець»), разючу для українців повільність європейської медицини («жахливо болить зуб, тому лікар погодився терміново мене прийняти. За тиждень»), цілодобовий моніторинг телеграм-каналів і відчайдушні спроби покерувати рідними в Україні («Я прочитала, що тривога. Кидайте все та біжіть в укриття!»), складнощі з обов’язковими мовними курсами тощо.

Ті, хто залишився, легко згадають «сухий закон» на початку вторгнення, принциповий перехід на українську («Дякую, мамо. Якби ви все це українською сказали, ціни б вам не було». «Игорь, я перехожу. Только в своем темпе»), вимушений переїзд до родичів, які живуть у безпечнішому місті («Завдяки русні я останні десять років із твоїми батьками прожив більше, ніж ти»), дефіцит солі, бензину, черги за воєнними марками «Укрпошти», пошуки роботи та багато чого іншого.

Ну й по-третє, гумор у «Зв’язку» хоч і невибагливий (інколи аж занадто), але доречний. Взагалі-то, українці не мають сумнівів щодо того, чи можна сміятися над поточними подіями. Можна — і навіть треба, адже гумор у прямому сенсі рятує життя. Він зменшує страх, стрес і відчуття самотності в жертв агресії та одночасно вкрай дратує ворога, що змушує його робити помилки. Дискусія точиться лише навколо межі, яку жартівникам краще не перетинати. Згадаємо комп’ютерний шрифт, створений у вигляді мертвих російських солдатів, чи жарти про акулу, що з’їла росіянина на курорті. Це здорова захисна реакція нашої психіки чи вже «розлюднення», як наполягав свого часу «експерт» Олексій Арестович? А травматична ампутація у близької людини? Чи можна ставитися до цього з гумором? Здається, категорично ні. Але деякі поранені, як-от герой проєкту «Нескорені», щиро жартують із цього приводу та заохочують інших. То де ж ті кордони та чи є вони? На недавньому Львівському книжковому форумі пошукам відповідей на ці питання була присвячена окрема панель. «Фраза, що жартувати можна про що завгодно, це щось на довоєнному. Трагедія в Бучі. Навряд чи ви колись почуєте жарти про це. Ну хіба що від росіян. Все, що я відчуваю як трагедію, саме собою стає недоторканим», — поділилася своєю формулою стендаперка Настя Зухвала.

У цьому сенсі «Зв’язок» вкрай обережний. Поки що він жодного разу не порушив етичних кордонів і навіть не наблизився до болючих тем. Скетчком пропонує переважно побутові жарти, які висміюють складнощі відносин на відстані, непорозуміння з батьками, сумнівні бізнес-ідеї, капризи вагітних тощо. Але автори скетчкому не пропонують «відволіктися», «розслабитися» та «хоч на мить забути». Війна у «Зв’язку» є постійним персонажем і дає про себе знати то телефонним дзвінком брата з бойових позицій, то броніком і каскою на героїні, то сиреною, то блокпостом, то мріями героїв про зустріч. Із цього боку екрана ми навчилися з усім цим жити, ось і герої скетчу роблять те саме. Разом якось веселіше.