Українським токшоу роками не вистачає деконструкції та оновлення. Окремі деталі автомобілів рекомендують замінювати раз на десяток тисяч кілометрів. А тут формат, фактично створений росіянкою Вірою Кричевською разом із Савіком Шустером, на якому потім їздила, серед інших, Наташа Влащенко. І жодних фундаментальних змін за 20 років. Токшоу «Української правди», перший випуск якого вийшов 6 жовтня, — це компетентна, конструктивна та навіть корисна програма. Але, на мою думку, їй дещо заважає багаторічна спадщина, яку онлайн-видання вирішило перейняти в телевізійних колег.

Навіть якби токшоу «Української правди» не називалося «Ток-шоу УП», ви би одразу зрозуміли, що перед вами. Ведучий у центрі студії, чотири гостя, дві теми, півтори години, ввімкнення, сюжети й опитування. Від умовного «Права на владу» на «1+1» ефір онлайн-видання відрізняється лише якістю розмови й оформленням студії. Візуально токшоу «Української правди» нагадує радше кав’ярню третьої хвилі та, ймовірно, повністю коштує, як костюм Наталі Мосейчук. Насправді, «Ток-шоу УП» використовує ті ж самі декорації, що й інша схожа програма «УП. Чат» — розмова ведучої (Севгіль Мусаєвої) із кількома гостями. По-суті, «Ток-шоу» відрізняється від «Чату» лише форматом зйомки та рубрикацією. Але жодних візуальних чи технічних претензій до прем'єрного ефіру немає. Що для дебютного випуску — саме по собі досягнення.

Інше досягнення прем’єри — це склад учасників. «Українській правді» вдалося запросити на перший же ефір депутатку від «Слуги народу» Ольгу Василевську-Смаглюк, нардепа від «Голосу» Сергія Рахманіна (цікаво, що обоє — колишні журналісти), заступника голови НАЗК Артема Ситника, колишнього міністра закордонних справ Павла Клімкіна. Як бачите, «УП» зробила ставку на компетентних і поміркованих спікерів; змогла збалансувати владу з опозицією; обійшлася без порожніх головомовців і скандальних редакторів рейтингів. Якщо рівень представництва та компетентності збережеться, то це токшоу можна буде дивитися раз на тиждень, як непогане групове інтерв’ю.

Іншу аналогію з інтерв’ю «Української правди» викликає ведучий Роман Кравець, журналіст «УП», автор її «інсайдерських текстів» і, власне, великих розмов. За один випуск неможливо оцінити пана Романа як ведучого токшоу, тим паче, що йому випало модерувати дуже чемних гостей. Але перше враження однозначно позитивне: він не намагається бути шоуменом, а просто хоче отримати інформацію від спікерів. Крім того, якщо порівнювати з іншим технократичним токшоу — «Новим відліком» на Суспільному, — в пана Романа м’якший і невимушений стиль модерування. Що позитивно впливає на атмосферу у студії.

Обравши для першого випуску одного з найупізнаваніших своїх журналістів і близьких аудиторії спікерів, токшоу «Української правди» використало аналогічний підхід і до тем. У першому епізоді говорили про підтримку України з боку США, боротьбу з корупцією та розслідування Михайла Ткача про роботу закладів (і пасивність правоохоронців) у комендантську годину.

Комбінація факторів виявилася дуже вдалою. Проєкт «Української правди» — це токшоу, яке можна неіронічно порадити подивитися, щоб розібратися в якійсь темі. Конкретно — в тому, що відбувається з американською допомогою для України. Павло Клімкін розповів про політичну структуру США в цьому питанні, зачепивши дорогою дотичні теми (наприклад, потенційний кінець двопартійної системи у Штатах). Сергій Рахманін описав, як працює механізм постачання зброї Україні, та наголосив, що про зупинку саме військової допомоги в жодному разі не йдеться. Як бонус були веселі історії, наприклад, що Володимир Зеленський у військовій формі нагадує жителям Флориди Фіделя Кастро, якого ті ненавидять.

Звісно, чим ближче до влади, тим поміркованішими були думки спікерів. Тож Ольга Василевська-Смаглюк фактично обмежилася словами про двопартійну підтримку. А Олександр Мережко, голова комітету парламенту з питань зовнішньої політики, який вмикався до ефіру, відповідав на майже всі запитання ведучого однаково: треба працювати не лише з американськими політиками, але й із виборцями, зокрема через церкви.

Питання боротьби з корупцією (частково в контексті західної підтримки), звичайно, було занадто абстрактним для токшоу. Але в ефірі «Української правди» все одно лунали цікаві думки. Наприклад, Артем Ситник упевнено стверджував, що корупцію не можна замовчувати під час війни, інакше ми не переможемо. Сергій Рахманін після довгої розмови колег про розкрадання в Міноборони підкреслив, що партнерів України цікавить не так сектор оборони, як корупція в енергетиці, фінансах, інфраструктурі. Та додав, що партнери, звісно, можуть вимагати від нас реформ, але це трохи дивно, коли вони вказують конкретні документи й терміни.

Ольга Василевська-Смаглюк акцентувала увагу на реформі «національних публічних діячів», щоб такі люди зберігали статус і, відповідно, підпадали під фінансовий моніторинг довічно. Також нардепка від «Слуги народів» сказала, що вважає своє скликання останньою нагодою запровадити антикорупційні реформи. І навіть згадала, що «слуги» виконують антикорупційну програму президента. Так пані Ольга освятила ефір і перетворила програму «Української правди» на справжнє токшоу. Бо що ж це за токшоу, якщо політики не намагаються вставити в нього дешевий піар? Роман Кравець, до речі, на цю репліку відреагував: заперечив «слузі народу», нагадавши зміст програми президента.

Останні п’ятнадцять хвилин «Українська правда» виділила фактично під продакт-плейсмент: ввімкнула Михайла Ткача, який нагадав про своє свіже розслідування щодо роботи клубів у комендантську годину. Але не те щоби це призвело до якогось обговорення у студії. Ольга-Василевська Смаглюк сказала, що потрібна локальна зміна поліції, аби безкарних людей почали карати. Сергій Рахманін поміркував про те, хто взагалі має встановити покарання за порушення комендантської години. Проте глибоко, наприклад, у те, чи взагалі потрібна досі комендантська година, «УП» не копала.

І якщо критикувати нову програму «Української правди», то, власне, за це і ще дві речі.

З глибиною все просто: токшоу «Української правди» міліло в реальному часі. Тема допомоги США крутилася навколо конкретних інформаційних приводів (відставки спікера, зірваного бюджету з допомогою Україні), тому була достатньо конкретною. Тема корупції апріорі занадто широка, й токшоу не намагалося її особливо конкретизувати, наприклад, до галузей, законопроєктів чи гучних випадків. Тож у кожного гостя вийшов радше виступ «на тему», ніж розбір чогось конкретного. Темі нічних клубів виділили мало часу й не розвивали її зовсім. Але, треба ще раз підкреслити, завдяки гостям і запитанням це токшоу все одно було конструктивнішим, ніж майже все, що виходило до широкомасштабного вторгнення.

Друга річ стосується власне запитань ведучого Романа Кравця. Вони були класними. У чому слабкі місця України у США? Навіщо нам в НАБУ на триста людей більше? Чому саме зараз Захід заговорив про корупцію? Як змінилася корупція під час війни? Проте модерування програми викликало до неї екзистенційне запитання: чим одночасне інтерв’ю чотирьох окремих людей відрізняється від токшоу? Гості «Української правди» мало взаємодіяли між собою, практично не дискутували, Роман Кравець говорив радше з кожним окремо, ніж з усіма разом. Крім того, попри якісні запитання, програмі дещо не вистачало гостроти. Говорити про корупцію й не нагадати членкині «Слуги народу» про жодне з розслідувань проти її колег? Почути від Олександра Мережка, що українським політикам треба частіше їздити у США задля лобізму, й не закинути йому численні скандали із забороною на виїзд?

Третя проблема — «Українська правда» навіщось перейняла один із найгірших форматів старих токшоу — вуличні опитування. Це не лише нерепрезентативно (нормальну соціологію теж цитували) й буквально ніяк не впливає на розмову у студії. Це просто соромно дивитися. Журналісти «УП» знайшли на Хрещатику якихось карикатурних «середніх українців» і вирішили поставити їм справді важкі, експертні запитання. Наприклад, ось обрані цитати у відповідь на те, чи може у США закінчитися зброя для України: «Може, момент наступить, канєшно», «Підтримка потрібна, дуже, да, а також і зброя, і гроші», «Якщо не буде підтримки, це вдарить не тільки по військовим, а по всіх нас». У відповідь на запитання про боротьбу з корупцією «Українська правда» вирішила дати в ефір фрагмент вуличного опитування про необхідність «казніть ублюдків». Цінність цієї рубрики така ж сама, як цінність коментарів під новинами на «Українській правді».

Запуск токшоу «Української правди» — це однозначно позитивна подія для українських медіа та політики. Телемарафон «Єдині новини» помітно гомогенізує нашу політичну дійсність. Й існування якісного токшоу, де представники різних поглядів можуть зустрітися у студії, у прямому ефірі, з незалежними ведучими, — це прекрасно. Особливо, коли це конструктивно та нагадує гарний експлейнер.

Але також, як не крути, токшоу «Української правди» змушує задуматися про тяглість жанру. Нове покоління ведучих із зовсім іншим настроєм і стилем продовжує життя давно неактуальних форматів: вуличних опитувань, якогось голосування глядачів (якого, до речі, навіть не видно).

Не просто заради змін, а заради покращення хочеться, щоби в українські токшоу нарешті вдихнули якісно нове життя. Щоби хтось повністю розібрав формат на деталі, викинув зайве, додав сучасне та влаштував тест-драйв.

Сподіваємося, таке вдасться якраз онлайн-виданню. А старі, жахливі, піарні, скандальні помийки, також відомі як всіма знані українські токшоу, вже ніколи не повернуться на екрани.