14 серпня на каналі «2+2» стартував новий сезон інформаційно-розважального проєкту «Загублений світ». Загалом це вже 11-й сезон шоу, яке розпочалося у 2017 році, і третій, що виходить під час великої війни.

До 24 лютого «Загублений світ» спеціалізувався на теоріях змови, природних аномаліях, катастрофах, стихійних лихах, містичних збігах та інших таємницях зі всього світу. Формат глядачам подобався: проєкт був одним із лідерів каналу за переглядами. Але його концепція вичерпалася разом із мирним життям: в останньому довоєнному сезоні так і залишилося три епізоди — все, що встигло вийти до повномасштабного вторгнення. Восени 2022-го, коли українські мовники почали використовувати відзнятий до 24 лютого матеріал, «2+2» повертатися до сезону не став. Напевно, вирішив, що розповідати українцям про агресивні плани інопланетян на тлі реальної навали здичавілих сусідів недоречно. Натомість торік у жовтні вийшов оновлений «Загублений світ» із підзаголовком «Нація незламних». З того часу проєкт розповідає глядачам «про ключові події російсько-української війни, що вже змінили її хід та у нас на очах змінюють весь світ, і людей, які роблять нереальне заради нашої перемоги».

Ведуть проєкт по черзі незмінні Максим Сухенко та Геннадій Попенко. Останній, за повідомленням пресслужби каналу, в червні 2022 року вступив до лав ЗСУ. На екрані він з’являється в мілітарі-стилі: або в пікселі, або в хакі, або навіть зі зброєю в руках. У кожного з ведучих — своя зона відповідальності. Сухенко розповідає про людей і тварин, Попенко — про події та явища. Прем’єрні серії виходять щопонеділка.

Герої Максима Сухенка — звичайні українці, які після повномасштабного вторгнення виявилися справжніми героями. Це діти, які під обстрілами врятували чиєсь життя, жінки, які виходили заміж за коханих військових прямо в окопах, чи селяни, які примудрялися допомагати ЗСУ під носом у окупантів. Про багатьох із них глядачі майже стовідсотково чули в новинах. Наприклад, про школярку Настю Пригоду з Попасної, яка вивезла чотирьох поранених із зони обстрілу. У дівчини, яка керувала автівкою, були прострелені ноги. Або дружину захисника Маріуполя Анну Зайцеву, яка понад два місяці переховувалася з немовлям на «Азовсталі». Або зооволонтерку Анастасію Тиху, яка пішки евакуювала зі зруйнованого Ірпеня два десятки домашніх тварин. Фото дівчини зі зграєю, де деякі собаки на інвалідних візках, облетіли весь світ. Зазвичай в одному тематичному епізоді («Війна і хвостаті», «Безстрашні селяни», «Кохання проти війни» тощо) виходить декілька сюжетів про різних людей, які за стилем мало чим відрізняються від «лайфових» новин «ТСН». Ба більше, подекуди в кадрі можна побачити мікрофон новинної служби, тож Максим Сухенко вдало використовує корпоративні зв’язки.

Більше нового та інколи доволі неочікуваного можна дізнатися з епізодів Геннадія Попенка. Він успадкував фірмовий містичний напрямок «Загубленого світу», тому розповідає глядачам про захоплення Путіна окультизмом, дива, що стаються у вцілілих під російським бомбардуванням українських церквах, або закони карми на війні.

Загалом навсправжки аналізувати зміст «потойбічних» випусків «Загубленого світу» нема сенсу. Вони як солянка, яка складається з чуток, припущень, пліток і перекручених реальних новин.

«Путіна прокляли навіть на Афоні, священній горі, що є найбільшим у світі осередком православного чернецтва. Там щоденно моляться за мир в Україні», — каже Геннадій Попенко у випуску під назвою «Дикуни Кремля». Так прокляли чи моляться? Бо насправді ж християни, а тим більше ченці, не можуть нікого проклинати, адже за Біблією покарання — це справа Бога. Далі з’ясовується, що йдеться про анафему — відлучення від церкви. Втім, розбиратися, що це насправді таке, ведучий не збирається. «Прокляття» звучить гучніше та краще виконує головне завдання цієї програми: задовольнити попит глядачів на справедливість. Адже до Гааги ще далеко, а українці гинуть прямо зараз. На початку війни аналогічні функції виконували незаблурені світлини знищених окупантів, що у великій кількості гуляли інтернетом. Згодом криваві фото прибрали, бо то був антишоковий засіб. Тривалий час використовувати його не можна — спровокує зворотний ефект. Утім, програми про те, що Путін одночасно є Антихристом, хворим на рак імпотентом і двійником-голограмою, досі живуть і квітнуть на провідних національних каналах. Якщо здається, що подібна ахінея нікого вбити не може, — готова посперечатися. Насправді ніхто не рахує жертв забобонів, які лікують важкі хвороби молитвами та захищаються від ворогів лише прокльонами.

Трохи тішить те, що «містичну орієнтацію» мають далеко не всі випуски «Загубленого світу» від Попенка. Є в нього і серії з екскурсом в історію, як-от про радянські репресії українців («Репресовані») чи депортацію кримців («Наступного року в Бахчисараї»), і, звісно, епізоди про сьогоднішню Україну й українців.  

Треба віддати належне творцям програми: це якісне шоу, яке використовує історичну реконструкцію, архіви, натуральні зйомки та запрошує цікавих експертів. Утім, під час перегляду навіть найреалістичнішої історії складається враження, що тобі розповідають казку.

«Биківнянський ліс на околиці Києва. У 1937-му цю територію міська Рада виділила для спеціальних потреб НКВС. Що саме тут робитимуть спецслужби, не мав дізнатися ніхто», — змовницьки тихим голосом каже Геннадій Попенко, дивлячись прямо в камеру. Таке собі «Заспокойтеся, діти. То було давно і вже не страшно».

Для тих, кому страшно прямо зараз, «Загублений світ» використовує інший прийом — узагальнення. Особливо багатий ним прем’єрний епізод нового сезону під назвою «Світ відкрив для себе українців». Серія розповідає про українських біженців за кордоном, які начебто зламали всі стереотипи про українців як націю та про біженців узагалі. Мовляв, на Заході очікували дикунів-нахлібників, а приїхали платоспроможні пані з вищою освітою, які негайно відкрили свій бізнес і почали сплачувати податки в бюджети гостинних країн. Автори і приклади конкретні навели, і поспілкувалися з такими героїнями. Шефкухарка Ольга Цибитовська відкрила ресторан української кухні в Лондоні, керівниця української мережі салонів краси Анна Ромах — салон краси у Варшаві, художниця Олеся Трофименко реалізувала спецпроєкт із Dior. Вона, щоправда, не біженка, а внутрішня переселенка, але працювати поїхала за кордон, тож потрапила в експерти. А продюсерка Ольга Боравльова, яка евакуювалася до Німеччини разом із дітьми, розповіла «Загубленому світові», що українку за кордоном завжди можна впізнати за гарним манікюром і цілеспрямованістю. Вірю всім, але загалом правди про стан українських біженців за кордоном у цьому епізоді рівно стільки, скільки можливостей у звичайної українки відкрити ресторан у Лондоні. Поширюючи досвід окремих успішних українців на інші п’ять чи шість мільйонів українських біженців, проєкт просто створює черговий заспокійливий міф.

Небезпеку заколисливого контенту, що панує в українському інформпросторі, обговорюють ледь не з початку війни. Окремі користувачі соцмереж навіть звинувачували гуру цього жанру на кшталт Олексія Арестовича в загибелі цивільних в окупованих чи прифронтових містах, які занадто близько до серця сприйняли байки про «два-три тижні» та не евакуювалися вчасно. Але критичної маси претензії досягли лише за рік. Здається, останньою краплею стала інформаційна кампанія напередодні українського контрнаступу. Можливо, «ура-переможні» плани щодо наступу були українським ІПСО, але воно вдарило і по своїх. Після двох місяців кривавих боїв «перегріте» очікуванням швидкої перемоги суспільство зрозуміло, що реальність має інакший вигляд.

Серед пересічних глядачів усе ще існує запит на заспокійливе, виходячи з нещодавнього рейтингу експертів ютюбу. Втім, усе гучніші голоси, які вимагають від медіа дотримуватися балансу. З міфотворчістю пора прощатися. «Загублений світ» цього ще не знає, але його нова концепція теж вичерпалася.