Нічого зайвого. Про конкурс короткометражних фільмів на кінофестивалі Docudays UA
Короткометражний конкурс на будь-якому фестивалі — певною мірою парія: левова частка уваги випадає повному метру. Та насправді тут відбувається не менше цікавого, аніж в інших секціях. У «коротушках», по-перше, можна взяти на замітку молоді таланти, котрі незабаром вийдуть на чільні позиції. По-друге, коротка форма дозволяє збудувати дуже концентровану, щільну оповідь — нічого зайвого, найголовніше за лічені хвилини. І, нарешті, за короткометражками можна оцінити загальну ситуацію в національному кіно, що особливо доречно в нашому випадку.
Наприклад, рівно половина з десяти робіт у Docu/Коротко — спільного виробництва. Режисер(к)и можуть жити в Україні чи за кордоном, але суть у тому, що вони все частіше знаходять фінансування поза структурою Держкіно, яке, здається, поставило на меті довести підзвітну галузь до колапсу в дусі середини 1990-х.
Звісно, більша частина стрічок так чи інак — про війну. Цікаво, що два фільми, які являють тематичний виняток, є приватними хроніками, з використанням відео з сімейних архівів.
- Читайте також: Програма DOCU/ПРО на Docudays UA-2023: дискусії та майстер-класи для тих, хто хоче створювати документальне кіно
Так, «Ліс, ліс» (реж. Марія Стоянова, Україна) починається зі зйомки купання двох немовлят-близнючок — Анни-Марії та Віки. Оповідь утворюється монтажем родинних відео, а головною героїнею стає старша сестра Наталія. Дорослі й діти гуляють, грають, бешкетують, танцюють. Наталія потрапляє «в телевізор» на дитячу програму «Пізнайко», де ставить загадку: «Я хоч і співаю, але губ не маю, хоч один — однак я не одинак». Відповідь — ліс — виринає ближче до фіналу, проте візуально вона заявлена вже з перших секунд: усі найінтимніші кадри з дітлашнею зняті чорно-білими й на них замість оригінальної фонограми накладені звуки нічного лісу. Виходить свого роду фільм-вірш про родину, сплетену корінням і гіллям.
«Ліс, ліс»
Аліна Максименко теж починає півгодинну «Птицю» (Польща — Україна) родинним архівом: майбутня режисерка, ще раннього шкільного віку, пустуючи, йде з мамою Хрещатиком. Цей облямовувальний кадр потім повторюється в самому фіналі, мов спроба намацати опору в світі, що висковзує та втрачає межі. Аліна відбуває карантин із мамою під час пандемії COVID-19 у Києві. Мама дає онлайн-уроки гри на фортепіано, дочка намагається впорядкувати хаотичний побут. Паралельно розгортається драматична закадрова історія між Аліною та матір’ю її подруги Каті, котра загинула в автомобільній аварії. Однак тут, у старій київській квартирі, свої негаразди: у стосунках дочки й мами наростає відчуження, а з їхньої оселі, як зауважує Максименко, «виходить життя». Аліна збирається їхати з Києва, але вимушена несвобода карантину дозволяє проговорити те, що лишалося невисловленим роками.
«Птиця»
Так у дуже камерному форматі авторці вдалося створити свого роду притчу про пам’ять, час і переживання втрат.
Серед фільмів про війну, звісно, найбільшу увагу привертає «Чорнобиль 22» Олексія Радинського — перша українська картина, що отримала Гран-прі на престижному фестивалі короткого метру в Обергаузені (Німеччина).
Герої «Чорнобиля 22» — з легендарної зміни на об’єкті «Укриття» в Зоні відчуження ЧАЕС: вони зустріли окупантів і не дали їм накоїти великого лиха. Олексій інтерв’ює цих сміливих людей у традиційний спосіб, на статичних планах; додає влучні деталі. Однак фільм роблять цікавим два сталих рухи, які виглядають і запереченням, і доповненням одне одного. Перший — це аматорське фільмування проходу російської військової техніки крізь Зону. Оператор є інформатором ЗСУ: він активно коментує побачене, камера невротично тремтить — це максимально суб’єктивне свідчення про ворога. Другий напрямок — навпаки, професійна зйомка камерою, що пливе крізь апокаліптичні види Прип'яті та Чорнобиля; монологи працівників звучать тут за кадром. Цей ракурс відтворює погляд загарбників — саме так вони могли бачити Зону зі своїх БТРів. Радинський таким чином ще й анімує чорнобильський ландшафт, робить його одним із героїв — химерним, таємничим, убивчим до непроханих гостей.
«Чорнобиль 22»
Так у перетині діаметрально протилежних образних потоків наростає візуальна напруга, що перетворює фронтову хроніку на мистецький трилер. У якому брамники українського пекла перемагають ще більше пекло.
- Читайте також: «Архів війни»: Як команда Docudays UA документує життя України після 24 лютого
Ще один учасник програми, котрий має попередню потужну фестивальну історію — німецько-український «Прокидаючись у тиші» (реж. Міла Жлуктенко, Даніель Асаді Фаезі), відзначений спеціальним призом на цьогорічному Берлінале за найкращий короткометражний фільм у програмі Generation Kplus, а також 2500 євро від німецької благодійної організації для дітей Deutsches Kinderhilfswerk.
Це дещо відсторонене й формально вигострене спостереження за життям українських дітей у притулку для біженців, обладнаному в колишній казармі. Міла й Даніель зосередилися на кількох персонажах: рудому й серйозному підлітку Вадимі, нерозлучному зі своїм велосипедом, і трьох подружках, які перелізають через паркан, аби сплести вінок із польових квітів.
«Прокидаючись у тиші»
Війни тут немає, але вона постійно присутня на другому плані: у мілітаристських елементах оздоблення будівлі (є як рештки нацистських орлів, так і мурали американської армії), у телефонній розмові з батьком, який залишився під обстрілами, в тому, як Міла і Даніель розбивають нічний пейзаж на серію коротких тривожних кадрів. Щастя прокидатися в тиші, без розривів бомб, укладено в рамку прихованого неспокою: світ за межами цього сховку — не найкраще місце для дітей.
Так само теми біженства торкається Марта Смеречинська в «Алое, фікус, авокадо і шість драцен» (Франція-Україна). Люди тут з’являються на лічені секунди, без реплік; головна героїня лишається за кадром і веде свою згорьовану сповідь: «Сьогодні Таня повернула ключі від моєї квартири її власниці. А напередодні вони з Вікою зібрали всі мої речі та завезли на орендований склад…»
На екрані ж головним чином — речі. Замотані в скотч, запаковані в картон з адресами українських міст. Пральна машина, кухонне начиння, відеокасети з написами «Хрестини 2001» і «Ми не знаємо, що тут», дитячі малюнки, кімнатні рослини. В безіменної господарки теж були свої улюблені рослини, винесені в назву фільму, і з кожною пов’язані особливі спогади. Всі довелося роздати. Винятково через цей ряд предметів, що виглядають уже наче назавжди загубленими, Смеречинська змальовує образ життя, котре вже навряд чи повернеться в затишне, звичне річище. Хоча героїня за кадром гірко і сором’язливо зауважує: «Ну що то за втрати?»
«Алое, фікус, авокадо і шість драцен»
- Читайте також: Кінематограф катастрофи
Людські зв’язки, географічно розірвані через війну — це сюжети «Щоразу затинаюся від звістки з Києва» (реж. Дарина Мамайсур, Бельгія — Україна — Португалія — Угорщина) і «Ти тут?» (реж. Злата Вересняк, Португалія — Угорщина — Бельгія — Україна).
Повномасштабне російське вторгнення застало режисерку «Щоразу затинаюся від звістки з Києва» в Брюсселі під час навчання. Дарина почала зйомки минулої весни, коли в Брюсселі та в Києві якраз зацвіли каштани, на основі розмов та відеообміну з подругою Танею, яка лишилась у Києві. Ключове питання — як проговорити рану? — звучить англійською одразу, на одній із дещо театралізованих терапевтичних сесій, які Дарина проходить у Брюсселі. Таня водночас веде оповідь через спонтанні відео: знімає свого хлопця («А це Влад. Він дуже красивий»), прогулянки Києвом, цвітіння тих таки каштанів, травневу зливу з блискавками та громом, таким схожим на вибухи. Фіналом стає сон Дарини про видіння ракет над містом, які безшумно наближаються до землі.
«Щоразу затинаюся від звістки з Києва»
Не говорячи напряму, уникаючи новин із фронту, граючись з асоціаціями, Маймасур створює вишукану трагічну мініатюру про війну.
Так само на сеансах відеозв’язку тримається історія в «Ти тут?» Головна героїня — 18-річна Орина — змушена покинути Україну через війну. Натомість уся її родина разом із семирічною сестрою лишилася в країні. Єдиною підтримкою та постійним нагадуванням про рідних людей для Орини стає щоденний зв'язок із молодшою сестрою. Злата Вересняк майстерно передає всю сестринську ніжність цих віртуальних зустрічей, котрих ніколи не досить.
«Ти тут?»
Уже зовсім впритул війна наближається у фільмах, знятих у прифронтових чи травмованих боями територіях: «Друге дихання» (Максим Лукашов, Україна), «Імла» (Дмитро Шовкопляс, Україна) та «Маріуполь. Сто ночей» (Софія Мельник, Україна).
Герой «Другого дихання» кларнетист Микита Гірня живе в Чернігові. До війни викладав диригування в місцевому музучилищі, грав у кількох музичних колективах. Війна зруйнувала все: учні й учениці роз’їхалися по світу, музичні колективи розпалися, місто пошматували обстріли окупантів. Китайська чайна церемонія та буддійська врівноваженість не допомагали: Микита відчував, що має щось робити, «але не брати автомат». В один день він просто сів на велосипед і поїхав рятувати людей, які найбільш страждали від війни: старих, немічних, важкохворих. Він розвозить продукти та ліки, причому часто такі виїзди в умовах, коли з будинків зняті таблички з назвами вулиць і номерами будинків, перетворюється на справжній квест.
«Друге дихання»
Але навіть зараз буває важко — зізнається Микита. Його душать сльози. Він бере свій кларнет, грає красиво й щемко. Під цю музику ми бачимо, як цей непоказний герой знову мчить по вулиці, повз зруйновані будинки, спалені автомобілі й техніку — допомагати тим, хто без нього не виживе.
«Імла» — це безперервний рух родини, яка намагається примиритися з нестерпною реальністю, що настала після 24 лютого. Зйомки часто з мобільного, в дорозі: Київ, Ірпінь, Дніпро. Розтрощені машини, труп на узбіччі. Навіть коли оператор стоїть на місті, кадр повний тривогою або рухом: розбурхана черга до банкомата, сполохані птахи над дахом, порожня карусель у парку. «Їхати чи ні? А куди?» Подруга у Відні досі чує звуки бомб. Сирени, ніч, сховище.
Шовкопляс збирає з цих розрізнених уривків невротичну картину реальності, котра якнайкраще відтворює свідомість тих, кого заскочила біда колосального масштабу.
«Імла»
- Читайте також: Формат Civil Pitch, Docudays UA: Правозахисники мають дахозривні історії, а документалісти знають, як зробити з них потужні фільми
«Маріуполь. Сто ночей» — єдина анімація в конкурсі. Вона присвячена пам’яті всіх дітей, загиблих або постраждалих від дій окупантів.
«Маріуполь. Сто ночей»
Події в Маріуполі показані очима маленької дівчинки, прототипом якої була чотирирічна Аліса, котра залишалася в оточеному місті протягом всієї облоги й котру російські нелюди розлучили з мамою. Софія Мельник поєднує кадри реальних руїн із мальованими образами: мертві птахи, вбивче полум’я, блакитні контури людей — наче привиди, напис «діти» перед рештками драмтеатру… Все це під музичну композицію на вірш Василя Стуса «Колеса стукотять» (композитор — Володимир Руденко). Під кінець у кадрі з’являються оживлені малюнки іншої дитини, котра теж пережила маріупольську бійню — 9-річного Єгора.
У Софії вийшов чи не найемоційніший фільм конкурсу — і при цьому добре продуманий за формою.
