«— Мамо, прокидайся! Війна!

Я відкрила очі та почула звуки вибухів, що лунали вдалині.  Розгублена донька стояла наді мною, тримаючи в руках подушку у формі пінгвіна. Вставати не хотілося, але спати більше було неможливо. За вікном, що виходить на перехрестя, всі автівки їхали в один бік, інша частина дороги була порожньою. Кава в джезві на плиті нагрівалася нескінченно довго. Здавалося, час ледь волочився і став схожим на розплавлений шматок сиру, одна частина якого залишилась у тарілці з основною стравою, а інша тягнеться за виделкою, яку ти несеш до рота».

Це — уривок зі щоденника Ярослави Кузьменко, однієї з двох героїнь фільму Тетяни Ворожко «Київ — Софія — Голлівуд: Несподівана подорож українських біженок». Ярослава, на ту мить успішна теле- і  кінорежисерка, була змушена тікати до Європи зі своєю донькою Василісою. Доля другої героїні — Альони Алтухової — не менш драматична. Вона у 2010 році переїхала до Донецька, в якому «насолоджувалася життям», але у 2014-му їй знову довелося міняти місце проживання. Після 24 лютого минулого року Альона виїхала з України з 4-річною дитиною.

Власне, Ярослава й Альона та їхні діти — лише четверо з понад 7 мільйонів українок і українців, які були змушені покинути країну через  російську навалу. Однак у цій історії трапився несподівано кінематографічний поворот. 

Nu Boyana Film Studios, розташована в Софії, — найбільша кіностудія в Східній Європі, яка брала участь у виробництві понад 400 голлівудських проєктів. Її виконавчий директор Ярів Лернер зізнається перед камерою: «Я просто не міг повірити, що взагалі вибухне війна. Я був шокований». У ті перші, найбільш тривожні дні менеджмент студії прийняв рішення допомогти всім українським біженцям, хто працював у кіноіндустрії: «Якщо ви шукаєте роботу, ми тут, щоби вітати вас». Назагал Nu Boyana Film Studios прийняла понад 30 втікачів від війни. Серед них були Ярослава й Альона.

Тетяна Ворожко відстежує ці дві лінії, рівним чином типові та болісні. Розказуючи про пережите, сповідаючись перед об’єктивом, обидві героїні в певну мить не можуть стримати сліз. Їм обом було страшно не стільки за себе, скільки за своїх дітей — це та вразливість, яку не порівняти ні з чим.

Основний сюжет — це власне складнощі облаштування в іншій країні, не стільки матеріальні, скільки психологічні. Спроби опанувати мову, спілкування на базарі, робота на новому місці, волонтерство в центрі допомоги біженцям. Головний конфлікт, як зазначає Ярослава, — це фактичне існування в паралельних реальностях: «Моє життя тут і моє перебування з Україною в серці». Під час прогулянки Софією одна з героїнь зауважує: «Як у Києві гуляємо Хрещатиком» — і справді, Тетяні Ворожко вдається налаштувати свою авторську оптику так, що довколишній краєвид майже не відрізнити від головної київської вулиці, так само як і гора Гола Витоша в околицях болгарської столиці разюче схожа на типову кримську гору.

Так режисерці вдається створити вищезазначене відчуття внутрішнього роздвоєння, дезорієнтації  біженця — коли ти думками в себе вдома і водночас дуже далеко від нього, так що цілковито різні ландшафти накладаються один на інший.

Завдяки точності режисерського спостереження перед нами через окремі долі постає драма мільйонів жінок, витіснених війною зі звичного життя. А ще один, доволі несподіваний підсумок фільму — кінематограф являє себе як спосіб єднання й солідарності навіть у найважчі часи.

P.S. Коли цей матеріал готувався до публікації, прийшла звістка, що чоловік Ярослави Кузьменко й батько Василіси, ветеран АТО Дмитро Двойченков раптово помер у Києві у віці 56 років. Висловлюємо щирі співчуття Ярославі, Василісі та всім рідним і близьким покійного.