Памфір приходить після Носорога
Перед виходом у прокат дебютного повнометражного фільму Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір» продюсерка Олександра Костіна, для якої проєкт теж став дебютом, зізналася: промоція мала кілька помилок, які збивали з пантелику. Наприклад, міжнародні партнери вирішили, що «Памфір» — це мультфільм. В Україні ж утаємничені глядачі були переконані, що сюжет стрічки замішаний на локальному фольклорі та матиме етнографічні мотиви.
Не в останню чергу — пам’ятаючи документальний фільм Сухолиткого-Собчука «Красна Маланка», де він ставив питання національної самоідентифікації. Українське промо «Памфіра» також трошки збило приціл: виставка «Памфірова Маланка. Танець життя та смерті» в «Українському домі» теж оповідала про українські карнавальні традиції. Нарешті, максимально загадковим щодо сюжету став і офіційний трейлер, у якому звучить питання без відповіді: «А що таке памфір?»
- Читайте також: Продюсерка «Памфіра»: Хочу, щоби глядачі приходили дивитися стрічку не тільки, щоб підтримати Україну, а й тому що їх чіпляє історія
Опис проєкту теж світла не пролив, обіцяючи — чергову? — історію про адаптацію українських заробітчан, що повернулися додому з чужини. Тобто невтаємничений глядач очікував на соціально-етнографічну драму — чи що там ще запропонує українське барокове поетичне кіно з його традиціями, котрим уже час дати спокій.
Перегляд нарешті знімає всі питання і дозволяє чітко визначити жанр: кримінальна драма з яскраво вираженими елементами «чорного кіно», нуару або швидше — неонуару. А Памфір — прізвисько головного героя, буковинського селянина Льоні, успадковане ним від діда-прадіда. Прозвали Льоніних пращурів так, бо чоловіків його роду неможливо взяти голими руками й переламати. Тож у битві за своє місце під сонцем предок утратив кілька передніх зубів — тому й памфір. Беззубий, який попри все кусається й готовий за своє право бути перегризти недругам горлянки.
- Читайте також: Дмитро Сухолиткий-Собчук завершив зйомки фільму «Памфір»
Тож перше, що мені спадає на думку, — переспів із «Носорогом» Олега Сенцова. Для його головного героя Носоріг — таке саме прізвисько, як і Памфір. Але є нюанси, на які звертає увагу кінокритик Ігор Грабович, аналізуючи «Носорога»: «В українському кіно практично не було такого типу історій і, що важливіше, такого типу персонажів. Українське кіно не мало такого типу персонажа, як, зрештою, хоч одного бандита з виразною позицією та власною етикою». У цьому — подібність Носорога й Памфіра як персонажів.
Зокрема, обидва у своїй історії мають епізод, у якому демонструє якості непереможного воїна. Бійця, котрий наділений ледь не надприродною богатирською силою, здатен голіруч розкидати озброєних ворогів, ламаючи щелепи й кінцівки. Взяти того ж Памфіра можна лише великим гуртом, та взяти — не означає подолати й упокорити. Проте є кілька суттєвих відмінностей.
Носоріг — бандит з індустріального українського міста, і Кривий Ріг тут радше типізація, аніж персоніфікація. У нього стерта національна ідентичність. Для нього родина не має жодної цінності, а помста за її загибель — не запізнілий вияв любові, прив’язаності чи каяття, а лише відплата за замах на «своє». Сім’ю Носоріг сприймає передусім як предмет інтер'єру, рухоме майно.
З Памфіром усе інакше. Він народився в буковинському селі та відданий усім народним традиціям. Якщо перші кадри «Носорога» — сіре радянське дитинство умовного «східняка», то в перших кадрах «Памфіра» глядача зустрічає герой, вбраний у ритуальний маскарадний костюм для святкування Маланки, карнавал у переддень «старого Нового року». Льоня самоідентифікувався українцем у ширшому та буковинцем у локальному сенсі. Автори фільму підкреслюють це мовою героїв, автентичним регіональним діалектом, який супроводжують титри. Кінознавиця Людмила Горделадзе бачить у цьому позитив і передбачає розширення аудиторії. Тож національні та сімейні цінності для Памфіра тотожні. Саме бажання дбати про родинний добробут штовхає чоловіка на кримінальний шлях.
І тут знову ж — про традиції. Усе відбувається на прикордонні, де контрабанда є одним із традиційних, не побоюся цього слова, народних промислів. Тема згадана ще в нашій кінокласиці — «Білому птаху з чорною ознакою» Михайла Іллєнка: через буковинсько-румунський кордон Дзвонар-старший переносить годинники. Радянський погляд на контрабанду є в детективі Володимира Попкова «Вантаж без маркування» (студія імені Довженка, 1984 рік), і радянськість такого підходу — в оцінках з огляду на статті кримінального кодексу. Так, контрабанда — злочин. Проте вона також — традиція, навіть спадкова професія. Опосередковано про це говорить україно-словацька стрічка «Межа» Петера Беб’яка (2017), проте в ній глядач побачить усе ж таки більше Словаччини, ніж України.
Тож для Памфіра (Олександра Яцентюка після цієї ролі критики назвали найкращим актором року) контрабанда — не злочин, а заробітчанство, практиковане в 90-х. Льоня не бандит і не кримінальний авторитет, як Носоріг. Хоча риси характеру та міцний стрижень могли б допомогти йому стати таким — або ж призвели б до передчасної загибелі, що сталося з Носорогом. Але Памфір вийшов із контрабандного бізнесу не під тиском сильніших конкурентів — його вмовила родина. Через чоловіків промисел дружина вже втратила одну дитину. Що стало для Льоні вагомим аргументом. Він «зав'язав» і подався на заробітки.
Ось така передісторія. Таким чином, Памфір постає персонажем родом із 90-х. Тих самих, майже не проговорених українським кіно й загалом українськими авторами свого часу. Коли відбувається основна дія фільму, точно не вказано. Проте історія головного героя дає зрозуміти: перед нами на екрані постдев’яності, пізні двотисячні. Непряму підказку дає вік Назара, сина Памфіра — хлопцеві шістнадцять. І саме Назар дає Памфіру привід повернутися до злочинного промислу. Що знову повертає глядача впритул до традицій, дуже важливих і для батьків підлітка, і для всього тамтешнього консервативного — в хорошому розумінні цього слова — суспільства.
Хлопчик не хоче співати в церковному хорі, як того вимагають батьки, особливо побожна після пережитої в 1990-х особистої трагедії мама. Його бунт виражається в підпалі церкви. Винуватця швидко вираховують, батько береться оплатити ремонт. Для цього потрібні швидкі гроші, а іншим способом, ніж контрабандою, їх не заробити. Тож Памфір береться за старе й переконує всіх та себе самого: це буде лише раз. Проте один незаконний перехід кордону є водночас заходом на територію короля місцевої контрабанди на прізвисько Морда. Результат: борг Памфіра перед місцевою мафією повинен відпрацювати вже Назар. І цей раз буде точно не останнім. Родина Льоні за крок від того, аби потрапити в довічне рабство до сильних села цього.
Отже, «західняк» Памфір має цінності, на відміну від «східняка» Носорога. Але відданість їм — хоч народним, хоч родинним — водночас дає силу й послаблює, робить уразливим. Маскарадні маски Маланки й традиційна українська переберія тут різко контрастують із мовчазним бойовим загоном Морди, бійці якого вбрані в однакові цивільні модні костюми й білі сорочки, хай без краваток. А сам Морда, шанований громадянин, люблячий дідусь і місцевий меценат, запросто може заховатися за карнавальною маскою. Позбавляючи її таким чином певної сакральності й загалом позитивного навантаження. Саморобні моторошні маски програють темним силам, яких уособлюють продажні правоохоронці та кримінальні лідери. У фільмі вони з’являються повсякчас у сутінках, що стирає між ними різницю. А прикордонники залежно від обставин то дозволяють Памфіру перетнути кордон коридором, то намагаються на прохання його матері витягнути сина «з контрабанди».
- Читайте також: Дмитро Сухолиткий-Собчук – про зйомки «Памфіра», державне та іноземне фінансування й наслідки коронавірусної кризи
Подібна амбівалентність характерна для нуару. Це не так жанр, як стиль, який дозволяє підкреслити неоднозначність світу довкола нас. Чорно-біла естетика тут не завжди в «картинці», але завжди — у світогляді. Перевага нуару в тому, що чорне і біле ніколи таким не є. Біле має відтінки чорного, чорне — відтінки білого, разом маємо всю різнобарвну палітру сучасного життя. Герой нуару — людина, що балансує між добром та злом, і не факт, що крок у напрямку умовного добра виявиться рятівним для життя.
Льоня-Памфір, як переважна більшість героїв «чорних історій», опиняється в ситуації «вибору без вибору». Але його проблема, як проблема всіх подібних людей, — в активності. Він має сформований світогляд, має позицію і не може не діяти, не здатен плисти за течією. Його дії — самозахист і захист родинних цінностей. Проте кожен наступний крок наближає до цугцвангу. Вибратися можливо, лише діючи нестандартно. І дуже добре, що героїв, котрі відходять від рефлексій, а обирають для себе дію, українське кіно пропонує вже більше.
