Перед виходом у прокат дебютного повнометражного фільму Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір» продюсерка Олександра Костіна, для якої проєкт теж став дебютом, зізналася: промоція мала кілька помилок, які збивали з пантелику. Наприклад, міжнародні партнери вирішили, що «Памфір» — це мультфільм. В Україні ж утаємничені глядачі були переконані, що сюжет стрічки замішаний на локальному фольклорі та матиме етнографічні мотиви.
Не в останню чергу — пам’ятаючи документальний фільм Сухолиткого-Собчука «Красна Маланка», де він ставив питання національної самоідентифікації. Українське промо «Памфіра» також трошки збило приціл: виставка «Памфірова Маланка. Танець життя та смерті» в «Українському домі» теж оповідала про українські карнавальні традиції. Нарешті, максимально загадковим щодо сюжету став і офіційний трейлер, у якому звучить питання без відповіді: «А що таке памфір?»
Опис проєкту теж світла не пролив, обіцяючи — чергову? — історію про адаптацію українських заробітчан, що повернулися додому з чужини. Тобто невтаємничений глядач очікував на соціально-етнографічну драму — чи що там ще запропонує українське барокове поетичне кіно з його традиціями, котрим уже час дати спокій.
Перегляд нарешті знімає всі питання і дозволяє чітко визначити жанр: кримінальна драма з яскраво вираженими елементами «чорного кіно», нуару або швидше — неонуару. А Памфір — прізвисько головного героя, буковинського селянина Льоні, успадковане ним від діда-прадіда. Прозвали Льоніних пращурів так, бо чоловіків його роду неможливо взяти голими руками й переламати. Тож у битві за своє місце під сонцем предок утратив кілька передніх зубів — тому й памфір. Беззубий, який попри все кусається й готовий за своє право бути перегризти недругам горлянки.
Тож перше, що мені спадає на думку, — переспів із «Носорогом» Олега Сенцова. Для його головного героя Носоріг — таке саме прізвисько, як і Памфір. Але є нюанси, на які звертає увагу кінокритик Ігор Грабович, аналізуючи «Носорога»: «В українському кіно практично не було такого типу історій і, що важливіше, такого типу персонажів. Українське кіно не мало такого типу персонажа, як, зрештою, хоч одного бандита з виразною позицією та власною етикою». У цьому — подібність Носорога й Памфіра як персонажів.
Зокрема, обидва у своїй історії мають епізод, у якому демонструє якості непереможного воїна. Бійця, котрий наділений ледь не надприродною богатирською силою, здатен голіруч розкидати озброєних ворогів, ламаючи щелепи й кінцівки. Взяти того ж Памфіра можна лише великим гуртом, та взяти — не означає подолати й упокорити. Проте є кілька суттєвих відмінностей.
Носоріг — бандит з індустріального українського міста, і Кривий Ріг тут радше типізація, аніж персоніфікація. У нього стерта національна ідентичність. Для нього родина не має жодної цінності, а помста за її загибель — не запізнілий вияв любові, прив’язаності чи каяття, а лише відплата за замах на «своє». Сім’ю Носоріг сприймає передусім як предмет інтер'єру, рухоме майно.
З Памфіром усе інакше. Він народився в буковинському селі та відданий усім народним традиціям. Якщо перші кадри «Носорога» — сіре радянське дитинство умовного «східняка», то в перших кадрах «Памфіра» глядача зустрічає герой, вбраний у ритуальний маскарадний костюм для святкування Маланки, карнавал у переддень «старого Нового року». Льоня самоідентифікувався українцем у ширшому та буковинцем у локальному сенсі. Автори фільму підкреслюють це мовою героїв, автентичним регіональним діалектом, який супроводжують титри. Кінознавиця Людмила Горделадзе бачить у цьому позитив і передбачає розширення аудиторії. Тож національні та сімейні цінності для Памфіра тотожні. Саме бажання дбати про родинний добробут штовхає чоловіка на кримінальний шлях.
І тут знову ж — про традиції. Усе відбувається на прикордонні, де контрабанда є одним із традиційних, не побоюся цього слова, народних промислів. Тема згадана ще в нашій кінокласиці — «Білому птаху з чорною ознакою» Михайла Іллєнка: через буковинсько-румунський кордон Дзвонар-старший переносить годинники. Радянський погляд на контрабанду є в детективі Володимира Попкова «Вантаж без маркування» (студія імені Довженка, 1984 рік), і радянськість такого підходу — в оцінках з огляду на статті кримінального кодексу. Так, контрабанда — злочин. Проте вона також — традиція, навіть спадкова професія. Опосередковано про це говорить україно-словацька стрічка «Межа» Петера Беб’яка (2017), проте в ній глядач побачить усе ж таки більше Словаччини, ніж України.
Тож для Памфіра (Олександра Яцентюка після цієї ролі критики назвали найкращим актором року) контрабанда — не злочин, а заробітчанство, практиковане в 90-х. Льоня не бандит і не кримінальний авторитет, як Носоріг. Хоча риси характеру та міцний стрижень могли б допомогти йому стати таким — або ж призвели б до передчасної загибелі, що сталося з Носорогом. Але Памфір вийшов із контрабандного бізнесу не під тиском сильніших конкурентів — його вмовила родина. Через чоловіків промисел дружина вже втратила одну дитину. Що стало для Льоні вагомим аргументом. Він «зав'язав» і подався на заробітки.
Ось така передісторія. Таким чином, Памфір постає персонажем родом із 90-х. Тих самих, майже не проговорених українським кіно й загалом українськими авторами свого часу. Коли відбувається основна дія фільму, точно не вказано. Проте історія головного героя дає зрозуміти: перед нами на екрані постдев’яності, пізні двотисячні. Непряму підказку дає вік Назара, сина Памфіра — хлопцеві шістнадцять. І саме Назар дає Памфіру привід повернутися до злочинного промислу. Що знову повертає глядача впритул до традицій, дуже важливих і для батьків підлітка, і для всього тамтешнього консервативного — в хорошому розумінні цього слова — суспільства.
Хлопчик не хоче співати в церковному хорі, як того вимагають батьки, особливо побожна після пережитої в 1990-х особистої трагедії мама. Його бунт виражається в підпалі церкви. Винуватця швидко вираховують, батько береться оплатити ремонт. Для цього потрібні швидкі гроші, а іншим способом, ніж контрабандою, їх не заробити. Тож Памфір береться за старе й переконує всіх та себе самого: це буде лише раз. Проте один незаконний перехід кордону є водночас заходом на територію короля місцевої контрабанди на прізвисько Морда. Результат: борг Памфіра перед місцевою мафією повинен відпрацювати вже Назар. І цей раз буде точно не останнім. Родина Льоні за крок від того, аби потрапити в довічне рабство до сильних села цього.
Отже, «західняк» Памфір має цінності, на відміну від «східняка» Носорога. Але відданість їм — хоч народним, хоч родинним — водночас дає силу й послаблює, робить уразливим. Маскарадні маски Маланки й традиційна українська переберія тут різко контрастують із мовчазним бойовим загоном Морди, бійці якого вбрані в однакові цивільні модні костюми й білі сорочки, хай без краваток. А сам Морда, шанований громадянин, люблячий дідусь і місцевий меценат, запросто може заховатися за карнавальною маскою. Позбавляючи її таким чином певної сакральності й загалом позитивного навантаження. Саморобні моторошні маски програють темним силам, яких уособлюють продажні правоохоронці та кримінальні лідери. У фільмі вони з’являються повсякчас у сутінках, що стирає між ними різницю. А прикордонники залежно від обставин то дозволяють Памфіру перетнути кордон коридором, то намагаються на прохання його матері витягнути сина «з контрабанди».
Подібна амбівалентність характерна для нуару. Це не так жанр, як стиль, який дозволяє підкреслити неоднозначність світу довкола нас. Чорно-біла естетика тут не завжди в «картинці», але завжди — у світогляді. Перевага нуару в тому, що чорне і біле ніколи таким не є. Біле має відтінки чорного, чорне — відтінки білого, разом маємо всю різнобарвну палітру сучасного життя. Герой нуару — людина, що балансує між добром та злом, і не факт, що крок у напрямку умовного добра виявиться рятівним для життя.
Льоня-Памфір, як переважна більшість героїв «чорних історій», опиняється в ситуації «вибору без вибору». Але його проблема, як проблема всіх подібних людей, — в активності. Він має сформований світогляд, має позицію і не може не діяти, не здатен плисти за течією. Його дії — самозахист і захист родинних цінностей. Проте кожен наступний крок наближає до цугцвангу. Вибратися можливо, лише діючи нестандартно. І дуже добре, що героїв, котрі відходять від рефлексій, а обирають для себе дію, українське кіно пропонує вже більше.
