У середині жовтня 2022 року на каналі Бі-бі-сі відбулася прем’єра документального серіалу британського режисера Адама Кертіса «Росія 1985–1999. Зона травми» з підзаголовком «Як це — жити в часи краху комунізму й демократії». У грудні серіал виклали на ютуб у відкритому доступі.

Може здатися: знову про Росію — навіщо це нам? Але я вважаю новий проєкт Кертіса важливим і непересічним. В основі серіалу — архівні кадри 1985–1999 років, зафільмовані в СРСР та в перші роки незалежності колишніх радянських республік знімальними групами Бі-бі-сі. Більшість із цих матеріалів український глядач побачить уперше. Навіть тих, хто вважає, що добре пам’ятає ті часи, фільм Кертіса може здивувати.

Наприклад, тут можна побачити похорон колишнього британського підданого Кіма Філбі, який обіймав високу посаду в британській розвідці й водночас багато років був радянським агентом. Невідомі дотепер хроніки з Горбачовим і Єльциним. Кадри першої чеченської війни. Хроніку появи в російській політиці ще молодого й кумедного Володимира Жириновського і його Ліберально-демократичної партії Росії. Становлення олігархів — Бориса Березовського, Михайла Ходорковського та інших.

У фільмі Кертіса є не лише політики, а й бунтівливі представники Ленінградського рок-клубу, уривки з телевізійної вистави «Володар перснів» за Толкіном, яку поставили на радянському телебаченні. Й чимало сцен із життя простих людей у російській провінції. Втім фільм не тільки про Росію: значна його частина присвячена колишнім радянським республікам, зокрема й після розпаду Союзу. Вистачає там цікавого матеріалу про Україну: перші мітинги під синьо-жовтими прапорами, які організував Народний Рух; зйомки віднайдених масових поховань жертв сталінських репресій у Дрогобичі;  є навіть епізод бійки в українському парламенті за участі вже забутої «прогресивно-соціалістичної» партії.

У титрах серед прізвищ працівників Бі-бі-сі, які знімали використані в «Зоні травми» матеріали, є ім’я польського режисера Павла Павліковського, який отримав «Оскар» за стрічку «Іда» 2013 року і зрежисував «Холодну війну» 2018-го.

Стрічка Адама Кертіса — це так званий монтажний фільм. Для серіалу не знімали ані розлогих розповідей сучасників і свідків цих подій, ані коментарів істориків. Хіба що є кілька фрагментів інтерв’ю російських діячів, знятих за тих часів. Адам Кертіс не використовує й закадровий текст, поклавши функцію додаткового інформування на титри з датою, місцем чи іншими важливими деталями події, яка розгортається на екрані.

Титри відіграють і ще одну важливу роль: вони подають відстань від точки, де розгортається черговий епізод стрічки, до центру — Москви. Мета цього прийому зрозуміла: серіал адресований в першу чергу західній аудиторії, і режисер робить наголос на географічних особливостях Росії, підважуючи міфи про цілісність, загадковість і велич цієї держави. Безперечно, це величезна територія, та аж ніяк не однорідна, з разючими контрастами в рівні розвитку, умовах життя й ментальності різних регіонів.

В інтерв’ю Бі-бі-сі Кертіс розповів, що його зацікавила тема розпаду імперії, й він бачить певні паралелі між розпадом СРСР та Британської імперії. До того ж, за тих часів мало хто поза СРСР розумів, що там насправді відбувається. Щоправда, Кертіс не згадує, як за тих часів цивілізований світ вітав реформи в колишній Радянській імперії, вірячи, що трансформація СРСР у демократичну державу незворотна. Й не тільки вітали, а давали гроші на розв’язання численних економічних проблем. Ця віра у зміни в Росії спонукала Захід виправдовувати чи не помічати придушення силою народних протестних рухів у Грузії та Литві, участь Росії у воєнних діях у Придністров’ї та Абхазії, не кажучи вже про чеченську війну. Період, який охоплює серіал, завершується якраз тоді, коли до влади прийшов Володимир Путін — президент, який невдовзі повернув Росію до авторитаризму й агресивної імперської політики.

Переглядаючи в серіалі епізоди, присвячені серпневому путчу 1991 року, відео з барикадами навколо будівлі російського парламенту й сповненими рішучості обличчями його захисників, бачачи радість перемоги після поразки заколоту, я мимоволі пригадував власні відчуття й переживання. Російське суспільство багато хто з нас сприймав тоді як осередок демократії. Москва вважалась містом свободи, нових можливостей, майбутнього. Натомість здавалося, що в Україні все відбувається набагато повільніше — якщо взагалі щось відбувається.

Ми добре знаємо, що було далі. Росія породила ідеологію «русского мира», проголосила розпад СРСР «трагедією» й намагається створити СРСР 2.0 — «окрему цивілізацію», яка насправді є тоталітарним монстром і загрозою не тільки для сусідів, а й для всього світу.

Переглядаючи серіал Кертіса, ніби відмотуєш стрічку подій назад і замислюєшся: чи був у Росії шанс стати нормальною країною? Фільм «Росія 1985–1999. Зона травми» дає жорстку відповідь на це запитання. Сподіваюсь, він позбавить західного глядача останніх ілюзій про можливу країну з «великою культурою», яку просто треба «слухати і розуміти». Ні, шансу не було. Росія може існувати тільки у форматі імперії, яка нищить і гнобить інші народи й країни. Росія була й залишається зоною травми, яка перетворюється на гігантську чорну діру, намагається розростатися, мов ракова пухлина, й поглинати все живе.

Україна після розпаду СРСР обрала інший напрямок руху. Це довгий і важкий шлях, проте ми не хочемо жити в зоні травми і відчайдушно рвемо останні ниточки, що пов’язували нас із Росією. За це доводиться платити страшну криваву ціну, але іншого шляху в нас немає.