«Історії війни» з Андрієм Данилевичем: легкий післясмак «русского мира»

«Історії війни» з Андрієм Данилевичем: легкий післясмак «русского мира»

27 Травня 2022
4237
27 Травня 2022
15:00

«Історії війни» з Андрієм Данилевичем: легкий післясмак «русского мира»

4237
Канал НТН запустив програму про трагічні історії українців, аби «жити і пам’ятати».
«Історії війни» з Андрієм Данилевичем: легкий післясмак «русского мира»
«Історії війни» з Андрієм Данилевичем: легкий післясмак «русского мира»

На каналі НТН, який входить до групи «Інтер» і вже понад місяць не транслює марафон «Єдині новини»,  в кінці квітня почала виходити програма «Історії війни» з ведучим Андрієм Данилевичем. Випуски програми, які тривають 15—20 хвилин, виходять тричі на тиждень: щопонеділка, щосереди та щоп’ятниці (і ще три рази, у понеділок, вівторок та четвер, її показують  на супутниковому каналі «Інтер+»). На ютуб-каналі «Інтера» програма не має великої популярності — кожен випуск має від тисячі до двох переглядів, і коментарів або зовсім немає, або дуже мало. Хоча історії, які розповідають люди в програмі, реальні, страшні, іноді зі щасливим кінцем, а іноді ще не мають кінця. І часто їх просто неможливо дивитися без сліз.

Причин, із яких принаймні інтернет-аудиторія (успішність програми в аудиторії телевізійної з’ясувати зараз неможливо, бо телевимірювання призупинені) не дуже зацікавилася новим продуктом «Інтера», може бути декілька. Наприклад, її може не влаштовувати завжди однаковий Андрій Данилевич. Він багато років із жалем та співчуттям  вислухував людей, які розповідали про свою долю, здебільшого нещасливу, в програмі «Стосується кожного». І, здавалося б, кому ще на каналі групи «Інтер» вести програму про страждання людей під час війни, як не йому.

Однак хтось може згадати, як Данилевич роками закликав численну аудиторію шанувальників ходити «безсмертним полком». В історичній пам’яті, звісно, нічого поганого немає, і шанувати жертви українського народу під час Другої світової теж потрібно, але робив це Данилевич в спосіб, суголосний з російською пропагандою — з тими самими безсмертними полками, гвоздиками та фразами на кшталт «ніхто не забутий, ніщо не забуте». Він, звісно, засудив російську агресію наприкінці лютого та звернувся з емоційним закликом до росіян, аби вони зупинили війну. Але ж складно забути за кілька днів свято «победобєсія» на «Інтері», яке тривало багато років поспіль і до якого Данилевич долучався.

Це, звісно, зараз неважливо. адже тепер усі патріоти, а для тих, хто має довгу пам’ять, є народна мудрість «хто старе поминає, той щастя не має». Але можна і зараз побачити в програмі дивні натяки. Наприклад, у кінці кожної програми, яка виглядає як дайджест із чотирьох-п’яти історій різних людей, ведучий каже: «Я — Андрій Данилевич, і я буду розповідати історії війни наших людей, щоби цей жах був припинений і більше ніколи не повторювався. Будемо жити. І пам’ятати». Цей текст записаний і з’являється в кожному випуску нової програми НТН. Хороший, звісно, текст, але остання фраза дослівно повторює тематичні уроки, концерти та інші заходи в Росії, присвячені «Дню побєди». Наприклад, у 2022 році під таким гаслом відбувався захід в Судакській фортеці – нашій Судакській фортеці, в якій окупанти проводять свої свята до 9 травня. А ось план-конспект «уроку мужності»  в російських школах десять років тому. «Будем жить. И помнить». Так, росіяни не мають авторських прав на ці чотири слова, до того ж Данилевич їх каже українською. Але чому саме ці чотири слова? Збіг?

І це не єдине питання до текстів ведучого. На початку кожного випуску є така ж однакова промова: «24 лютого 2022 року до України прийшла війна. Жорстока, безжалісна до кожної людини. Вона вже змінила життя мільйонів українців. Вона знецінила саме життя, зруйнувала родини, домівки і плани на майбутнє. Але залишилися мрія та пам’ять. Я – Андрій Данилевич, і я буду розповідати історії людей, які змушують нас жити по-іншому і цінувати життя».

Залишимо без відповіді питання, чи справді когось змушує цінувати життя історія, наприклад, жінки, в якої вбили чоловіка, коли він пішов із дитиною по воду. Чи молодої дівчини, яка полишила вмирати в болоті поранену матір. Але  зауважте, як фантастично складно, але віртуозно можна побудувати кілька речень, в яких головний ворог — не  Росія, не російська армія, не росіяни і навіть не Путін. А «безжальна війна», яка невідомо звідки пришла, все поламала і знецінила. Звісно, Данилевич іноді — раз на програму, а часом і декілька разів (наприклад, у випуску до 9 травня), — називає окупантів російськими, а країну-агресора Росією. Але, напевно, йому це важко дається. І він весь час надає перевагу евфемізмам: то «безжальний ворог», то «нападники», «окупанти» — ну, всі ж і так знають, звідки прийшла війна. Нащо уточнювати?

Герої в програмі бувають різні, і випуски через те — теж; іноді здається, що автори програми остаточно не визначилися з форматом. У прем’єрному випуску від 27 квітня, наприклад, були історії двох сімей, які потребують допомоги, в першу чергу матеріальної. Здавалося, що програма буде благодійною, а глядачі зможуть долучитися і перерахувати гроші на потреби постраждалих від російської агресії. Але в інших випусках навіть згадки про таку допомогу не було.

Натомість з’явилися знаменитості. Наприклад, Ольга Сумська, яка розповідала, як ховала матір — акторку Ганну Сумську, яка померла на початку війни. Ольга сама акторка, тому під час розповіді про смерть її матері здавалося, що вона читає монолог із п’єси. До речі, раніше вона тими самими словами розповіла цю трагічну історію в інтерв’ю «КП в Україні». Втім більшість історій інших героїв програми також раніше фігурували в медіа. Наприклад, у програмі  розповіли про загибель Ірини Фількіної, жінки з Бучі, тіло якої впізнали за манікюром. Про неї багато писали, її дочка створила фонд її імені й дуже зворушливо написала про її смерть. До речі, чомусь у програмі НТН, де розповідали про Ірину, допис її дочки в інстаграмі, написаний українською, переклали й озвучили російською. Згадується теза однієї продюсерки, що українська погано пасує для драм.

В тому ж випуску програми не забули подякувати всім людям доброї волі, які підтримують українців та Україну. Перед цією подякою розповіли про російську мисткиню, яка створила живу картину з піску на підтримку України. Її прізвище не назвали, оскільки вона боїться переслідувань через свою позицію. Здавалося б, що російські митці, які співчувають українцям, могли б зачекати на свою чергу — про їхні проблеми глядачі українського телебачення могли б дізнатися вже після перемоги.

Майже всі історії, які розповідають у програмі, страшні. Іноді неможливо слухати їх без сліз: про загибель трьох поколінь сім’ї Валерії Глодан в Одесі, про загибель дружини та двох дітей Сергія Перебийноса, коли вони намагалися врятуватися з Ірпеня. Про весілля медсестри Оксани з Лисичанська, якій відірвало обидві ноги. Іноді історії повторюються — про одні й ті самі події розповідають різні люди. Ці розповіді — важливі докази звірств і воєнних злочинів росіян. Але чомусь виникає враження, що автори програми не шукають нових свідчень, а просто ґуґлять і читають матеріали різних ЗМІ в пошуках вражаючих історій.

Бувають історії й майже оптимістичні, майже зі щасливим кінцем, наскільки це можливо в час війни. Ці якраз оригінальні — зняті в Польщі або  Болгарії. Жінки, які евакуювалися з України, розповідають, як жили тижнями в підвалі, втікали під обстрілами з дітьми, їхали кілька діб за кермом… У когось із них чоловіки в армії, і всі вони дуже скучають і чекають, коли зможуть повернутись додому. Але ці сюжети побудовані так, наче автори намагаються показати глядачам, як добре приймають наших біженців у Європі. Що ж, це правда — і держави, і волонтери, і громадські організації дуже підтримують українців; але ідилічні розповіді про триразове харчування і повні холодильники звучать мало не як реклама. А потім Данилевич каже: «виявляється, наші жінки не просто користуються гостинністю» — мовляв, вони ще й допомагають  людям, які їх прихистили! Гм, а що ж тут дивного? Люди живуть у чужому домі, про них дбають, і цілком природно щонайменше прибрати на кухні. Якщо ці сюжети — антитеза до російського пропагандистського наративу, що українців у Європі ніхто не чекає, а якщо чекає, то лише як дешеву робочу силу, то це не надто вдала ідея. Бо вони більше схожі на рекламу еміграції.

Можливо, все це — специфіка формату, ведучого, каналів групи «Інтер» абощо. Але, здається, можна було знайти трохи адекватніший підхід. Наприклад, присвятити кожен випуск одній людині чи сім’ї: невже їхній досвід і страждання не заслуговують на 15 хвилин уваги? Або об’єднати в один випуск історії мешканців Чернігова або Ірпеня, Бучі або Маріуполя, і таким чином дати повнішу, докладнішу картину. В цьому було би більше поваги до життя і смерті, болю і страждань конкретних людей. Бо зараз це вінегрет із історій відомих людей, сльозливих репортажів, тревел-блогів та скриншотів із соцмереж. Нашвидкуруч, дешево і сльозогінно.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4237
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду