Український сегмент фейсбука, принаймні – та його частина, яка є у моїй стрічці, від початку цього року почав демонструвати новий, незвичний для цієї соцмережі, рівень дискусії. Це не улюблений формат «срачу». Це дуже нагадує публікації в українських часописах кінця ХІХ – початку ХХ століття. Власне, ті майданчики – назвемо їх сучасною мовою – підтримували (фінансували видання) люди з різними світоглядами. Різні погляди на одну проблему чи одні процеси мали освічені й авторитетні громадяни, які гуртувалися довкола близьких їм майданчиків. 

Відмінність від часу нинішнього в тому, що фейсбук один на всіх. Вочевидь нема жодних світоглядних чи цензурних перешкод, аби котресь видання відмовило в площі громадянину, якому адресовано закид, задля не менш ґрунтовної відповіді опонентові. Проте можливості  фейсбука та розуміння, що опонент так швидше отримає відповідь, дозволили зробити обмін претензіями, думками та враженнями динамічнішим. 

І, що цікаво, показово й тішить: опоненти дотримуються формату тієї самої старосвітської або ж великосвітської дискусії: «Дозвольте, шановний, висловити вам своє невдоволення. – З усією повагою, вельмишановний, але я з вашим невдоволенням не згоден». Давно забутий формат і, як на мій скромний розсуд, вищий дискусійний пілотаж.  

Перший подібний прецедент я зафіксував на сторінці історика й політика Володимира В'ятровича. 16 січня він опублікував великий допис, у якому дискутує з досить суперечливою книгою історика Ярослава Грицака «Подолати минуле. Глобальна історія України». Причина критикувати колегу описана одним реченням: «Загалом у тексті книги багато оригінальних гострих тез, здатних радше викликати інформаційний ажіотаж, ніж наблизити до розуміння минулого». Раніше пана Грицака вже критикували за те ж саме, але жорсткіше. І не історики, а журналістки. Докладніше дізнатися про предмет суперечки може всякий, хто має час і натхнення: джерела відкриті. Важливо інше: пан Грицак відповів панові В'ятровичу хоч емоційно, але без неприйняття оцінки, суто з бажання поговорити й обговорити. І вже 22 січня опонент пише: «Дякую шановному Ярославу Грицаку за відповідь. І з задоволенням продовжую нашу дискусію». Тобто вони не згодні один із одним, проте домовляються.

Маю надію, що так само домовляться врешті-решт інші опоненти, не менш відомі в культурній спільноті та медіа. Йдеться про Юрія Макарова, шефредактора Суспільного телебачення та голову Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, і Сергія Тримбача, одного з найбільш авторитетних в Україні кінознавців. Обидва в своєму середовищі мають заслужений авторитет. Обох поважаю я і до думки кожного намагаюся прислуховуватися. Обидва стоять на чітких проукраїнських позиціях. Аж раптом перестали бути однодумцями. Каменем спотикання стала Шевченківська премія. Далі дозволю собі викладати суть мовою цитат. 

21 січня у газеті «День» публікується стаття – не репліка, не колонка, обсяг обіцяє аналітичний текст – Сергія Тримбача «Стоп, преміє!». 

Привід для написання – недопущення кінорежисера Романа Балаяна і актриси Ірми Вітовської-Ванци до участі в третьому турі як претендентів на здобуття згаданої нагороди. Сергій Васильович називає таке рішення принизливим для обох: «Щоб зрозумілішою було моє ставлення до того, що відбулося — якби мій улюблений режисер і моя улюблена актриса вийшли у третій фінальний тур “преміади” і жоден з них не отримав нагороди, я би на це реагував спокійно; хоча і засмутився б. Повторюю: мова не про отримали / не отримали, а про акт приниження. Кожен може ставитись до цього, як він сам вирішить — я вибачити цього не в змозі».

Поширивши спрямовану проти себе статтю на своїй сторінці вже 22 січня, Юрій Макаров у супровідному дописі зазначає: «Коли звинувачують безумовні авторитети, як от Сергій Тримбач, тоді ще неприємніше, але, повторюю, це неминуче. Цього разу нам приписується свідоме приниження та ейджизм. Щодо приниження, ба більше, про знищення (шляхом неприсудження премії) тут уже вправлялися досхочу».  Тут Юрій Володимирович має на увазі, що не вперше доводиться виходити на словесний герць із тими, хто на словах оскаржує рішення Шевченківського комітету. І далі вкотре за час каденції, від 2019-того року, пояснює своє бачення: «Шевченківська премія — не нагорода за пожиттєвий доробок. Для цього існує достатньо форм відзнаки, включно з Героєм України, але це геть не наша компетенція. А Шевченківська — це визнання проривної якості конкретного твору, проєкту, явища, феномену, напрямку, того, на що орієнтуватиметься прийдешня генерація митців. Якою ми хочемо бачити вітчизняну культуру завтра. Не подяка, а дороговказ. Принаймні я так бачу свою функцію, термін якої нарешті спливає за шість з половиною тижнів».

Відповідь Сергія Тримбача не забарилася у коментарях: «Пане Юрію, я ніколи не вважав, що треба давати премію за пожиттєвий доробок. Але той доробок треба поважати. І саме цього не й сталося. Суспільство, у якого немає авторитетів – слабке і навіть нікчемне суспільство». При цьому згадується практика, коли разом із Юрієм Макаровим члени Шевченківського комітету таки проводили в фінал деяких кандидатів саме з огляду на заслуги. 

Уже згодом Сергій Васильович, відійшовши від суперечки конкретно з Юрієм Володимировичем, поділився міркуваннями щодо закидів на свою адресу в «совковості» від молодих коментаторів. І тут я кручу пальцем біля скроні. Бо ані Тримбач, ані Макаров під таке визначення не підпадають. Від слова взагалі. Фраза «на мою думку» тут не годиться. Це доконаний факт: жоден із них не є, не був і не буде «совком», хай обоє народилися в СРСР і прожили там значну частину життя. Хоча б тому, що обидва зберегли критичне мислення ще в радянські часи й не розгубили його дотепер. 

Проте парадокс, сум і непозбувна бентега саме в тому, що критичне мислення підводить навіть найкращих (зараз волію уникати конкретики), щойно предметом розмови стає Національна премія імені Тараса Шевченка. Або якась інша державна почесна відзнака: згаданий вище Герой України і не згадані Народний та Заслужений артисти, теж України. Їхнє збереження, ритуальні танці й не менш ритуальні сварки довкола них у наших неподоланих пострадянських реаліях і є, даруйте, отой самий радянський якір. Адже досі не ясно, кому за що треба давати нагороду, а хто до неї не доріс. 

Юрій Макаров правий у бажанні поміняти правила й відзначати найвищою державною нагородою не за сукупністю заслуг, а за актуальність тут і тепер. Проте для творчої людини, незалежно від віку й багажу в творчому доробку, значно важливіше бути затребуваною у своїй державі з року в рік. Шевченківська премія такої можливості не дає, бо, вибачте за порівняння, не Оскар, не Пулітцерівська, не Гонкурівська і не Нобелівська. В тому розумінні, що благі наміри  перезавантажити її відбуваються у вакуумі, позбавленому сталого розвитку тих самих культурно-мистецьких інституцій. Якщо культура в нас за залишковим принципом, чому Шевченківська премія за внесок у культуру повинна мати важливе значення для творця?   

Сергій Тримбач правий, коли наголошує на відсутності в нашій країні авторитетів, передусім моральних і культурних. Знаків мистецької, загалом професійної, в тому числі – політичної, та й людської якості, на які треба рівнятися. В цьому контексті у нас найчастіше згадують мертвих, точніше – загиблих. Причому першим називають поета і правозахисника Василя Стуса, що логічно з огляду на особистість. І 1991 року Стуса посмертно нагородили, як і Сергія Параджанова. 

Але хіба в часи, коли обоє сиділи за ґратами, Шевченківську премію ніхто не отримував? Звісно, її давали, причому – достойним. Проте з огляду на те, що не менш достойних неправедно судили, гноїли в тюрмах та божевільнях, присудження в той самий час премії їхнім колегам на волі виглядає хабарем від радянської влади. 

Це стосується решти державних відзнак, які попри благі наміри й навіть спроби досі не були перезавантаженні. Як я можу сприймати Шевченківську премію, коли нею нагороджено свого часу лауреата Сталінської премії Олеся Гончара? Як я можу нормально ставитися до звання Народний артист України, якщо його досі має російський артист Філіп Кіркоров, публічний прихильник політики Путіна? А були ж у новітній Україні часи, коли народних та заслужених від щедрот роздавали в різні боки. Шевченківська премія — в цьому контексті, а не поза ним.  

Словом, баталії довкола державних нагород та присудження чи неприсудження – це про недовіру  до державних інституцій, крихкість інституцій культурних, недомовленість про єдині правила гри.  

Пристрасті довкола Шевченківки, ілюстровані вище — не перший і не останній сплеск емоцій достойних людей. Але вони лежать у тій самій системі координат, що й баталії довкола нового шкільного меню. Або запровадження зовнішнього незалежного оцінювання з математики. Обидві ініціативи, поза сумнівом, красиві та корисні. Проте для того, аби це втілилося й проросло, потрібен відповідно й ретельно підготовлений ґрунт. Його нема. Так само, як не сформувався в Україні інститут беззаперечних авторитетів і його дієва альтернатива – інститут нерукоподаваних. 

Я не кажу, що треба лишити, як є. Я не кажу, що Шевченківську премію слід скасувати. Я, власне, й не впливаю на ці процеси. Та, на мій скромний розсуд, спершу варто сформувати й закріпити імідж не лише цієї, а й будь-якої високої нагороди. На результати мали б чекати ширші маси, ніж утаємничена культурна спільнота. Шлях довгий, не дуже вдячний і йти ним не один рік. Проте, як на мене, він єдино правильний. Ось лиш не знаю, хто зважиться ним піти у світлі останніх цехових баталій.

Колаж: «Детектор медіа» (фото: Yuri Makarov/Суспільне мовлення, Департамент культури і туризму Запорізької міської ради/Sergiy Trymbach/Facebook)